Тетяна Абдуліна,

здобувач кафедри політичних наук

Рівненського державного гуманітарного університету

Безпекове середовище Європи:

трансформація та нові виклики

Безпековому середовищу характерна трансформація, яка видозмінює процеси що в ньому протікають. Ці видозміни породжують нові виклики. Перша спроба окреслити оборонно-безпекові функції Європи були зроблені у червні 1992 року у Петерсберзі (Німеччина), де міністри закордонних справ і оборони західноєвропейського союзу сформулювали принципи поширення західними інституціями діяльності у галузі безпеки за межі статутно визначеної території, які засновані на участі у гуманітарних і рятувальних операціях, підтриманні миру та застосуванні сил для кризового менеджменту тощо. Значення цих рішень полягає у тому, що вони створили передумову для розвитку безпекових структур ЄС. Вирішальним етапом в історії європейського інтеграційного процесу став Маастрихтський договір про ЄС, який вступив у силу в листопаді 1993 року. Одним із наслідків прийняття цього договору стало формування Загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ЗЗПБ) Європейського союзу однієї із трьох підпор ЄС, поряд з Економічним і Валютним союзом і загальною політикою в області внутрішніх справ та правосуддя.

Спільна декларація Великобританії і Франції, яка була оголошена в Сен-Мало в грудні 1998 року, поклала початок оформленню Загальної Європейської політики безпеки і оборони (ЗЕПБО) Європейського союзу як військової складової ЗЗПБ. Основна ідея декларації – Європа повинна володіти потенціалом для автономних дій з опорою на дієздатні збройні сили, які зможуть швидко відреагувати на нові загрози безпеки. Ця пропозиція отримала подальший розвиток у рішеннях саммітів Європейської ради у Кельні (червень 1999 р.) і Хельсінкі (грудень 1999 р.), які формально зафіксували народження ЗЕПБО в якості нового напрямку спільної політики членів ЄС.

Подальший інституціональний розвиток загальної політики безпеки і оборони ЄС продовжив Ницський договір 2000 року.

Розвиток ЗЄПБО з самого початку обмежувався двома суттєвими факторами – острахом втрати національного суверенітету в процесі формування політики безпеки і оборони, а також різним розумінням країнами – членами ЄС ролі США, НАТО в цьому процесі. Крім того, механізм прийняття рішень з питань спільної оборони і безпеки країн ЄС значно ускладнює прогрес у ЗЄПБО: сам по собі цей механізм виявився досить заплутаним, так як він вимагає взаємодію багатьох структур, що часто призводить до дублювання функцій [1, с.42].

Поряд з консолідацією власних структур безпеки у сфері безпеки і оборони ЄС віддає перевагу блоку НАТО, який також реагує на історичні реалії і знаходиться в процесі трансформації. На політику і стратегію НАТО, насамперед, вплинули різкі зміни в СРСР в кінці 80-х років, а після його розпаду і розпуску Організації Варшавського Договору – на всьому пострадянському просторі, стали основним мотивом до радикальних трансформацій блоку.

Адаптація до умов, що змінилися, набула для Північноатлантичного союзу особливе значення тому що в результаті усунення „радянської військової загрози” виникла гостра криза ідентичності самого альянсу. НАТО постало посеред необхідності не тільки терміново обґрунтувати свою роль, визначити сенс свого подальшого існування, але і доказати саму його необхідність в нових геополітичних реаліях.

У листопаді 1991 р. На Римській сесії Ради НАТО була затверджена нова Стратегічна концепція блока. У липні 1997 р. Мадридська зустріч прийняла рішення кардинально переглянути стратегічну концепцію 1991 р.; щоб забезпечити її відповідність розвитку подій, які відбулися в Європі і в світі.

Стратегічна концепція 1999 р., схвалена на ювілейній сесії Ради НАТО в Вашингтоні, визначає цілі і задачі союзу, досліджує перспективи його діяльності в плані розвитку стратегічної обстановки, викликів у сфері забезпечення безпеки і факторів ризику, представляє підхід НАТО до безпеки в 21 ст. Вона містить три фундаментальних елемента : а) підтвердження зобов’язань про колективу оборону; б) зміцнення трансатлантичних зв’язків ; в) забезпечення більшої відповідальності стратегії НАТО до викликів нового століття. В ній визначається роль НАТО у боротьбі з тероризмом і організованою злочинністю, конфліктами, виникаючими на релігійному та етнічному ґрунті; в одвертанні регіональної нестабільності і розповсюдження зброї масового враження. При цьому вона зберігає основні аспекти концепції 1991 р., в якій, зокрема, надавалось особливе значення розвитку співробітництва НАТО з бувшими противниками і передбачалася можливість використання військового потенціалу альянсу для силового врегулювання конфліктів за межами його „зони відповідальності” встановленою Північноатлантичним договором [3, с.15].

З прийняттям стратегічної концепції 1999 р. Виникли всі підстави до того, щоб стверджувати, що відбулася радикальна трансформація концептуальної основи діяльності НАТО. З моменту створення Організації і до початку 90-х років ядром усіх її стратегічних парадигм було жорстке військово-силове протистояння по лінії НАТО – СРСР. Після 1999р. і особливо після вересня 2001 р. НАТО фактично повертається до своїх принципів, сформульованих у Північноатлантичному договорі. І має усі шанси з часом перетворитися із військового союзу, що націлений на конкретного противника, у систему колективної безпеки, здатну за всіма азимутами дати відсіч загрозам і викликам міжнародної безпеки.

Зусилля Європейців у створенні власних засобів оборони та безпеки викликали певне занепокоєння за океаном і вимагали інституційного оформлення балансу між США і Європою. Рівень відносин НАТО і ЄС був зафіксований у декларації з приводу Європейської безпекової та оборонної політики. Документ підтвердив провідну роль Альянсу у сфері безпеки та визначив основні аспекти взаємовідносин. Відзначалося, що ЄС здійснюватиме операції з кризового менеджменту там, де не задіяні Північноатлантичний Альянс. ЄС зобов’язувався залучати до Європейської політики країни НАТО, що не входять до Євросоюзу. Альянс, у свою чергу, погодився допустити Європейців до своїх ресурсів планування.

Тісна співпраця ЄС і НАТО у сфері безпеки має досить хороші перспективи на майбутнє, причому, на думку С. Федуняка, Євросоюз має стати лідером у цьому тандемі, оскільки він передбачає більший рівень інституціалізації, а значить і ефективності [4, с. 133].

Безпекове середовище Європи не може бути обмежене тільки країнами – членами ЄС. В ньому низкою графічних, політичних, соціальних причин обумовлюється місце і Росії – ведучого континентального гравця, яка несе глобальну відповідальність за світові справи.

Ведеться діалог про шляхи поновлення архітектури європейської безпеки, в якому важлива роль відводиться реалізації ініціативи, яку висунули Д. Медвєдєв і А. Меркель у червні 2010 року, щодо створення Комітету Росія – ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки (КПЗПБ) на міністерському рівні. КПЗПБ призначений сприяти в тому числі формуванню більш сприятливих передумов для урегулювання конфліктів і кризових ситуацій, у вирішенні яких можуть внести внесок РФ і ЄС.

5 липня 2011 р. Д. Медвєдєв під час візиту у Німеччину запропонував ідею розробки Договору про Європейську безпеку (ДЄБ). Ідея ДЄБ розглядалася у Берліні як засіб реанімації стратегічного діалогу в Євро-Атлантиці, а також як корисне співробітництво при реагуванні на кризи, територіальні загрози та інші сучасні виклики безпеці. Також було заявлено, що перспективи розширення світової відповідальності Європи розглядаються тільки в союзі з Вашингтоном [5, с. 36-37].

Однак події останнього часу довкола України свідчать про зміщення акцентів у баченні Росії скоріше як дестабілізуючого фактора сучасної європейської та євроатлантичної безпеки, що потребує відповідної адаптації існуючих механізмів міжнародної безпекової політики.

Організаційний аспект таких нових викликів Європейського безпекового середовища на сьогоднішній день пов’язані з Загальними стратегіями і Західними позиціями – інструментами, за допомогою яких країни – члени ЄС формують загальну зовнішньополітичну лінію, що передбачені ЗЗПБ.

Загальні стратегії визначаються Європейською радою для тих областей, в яких країни-члени мають суттєві загальні інтереси. Рада ЄС, в свою чергу, наділяється правом рекомендувати Європейській раді окремі загальні стратегії, а потім реалізовувати їх шляхом прийняття відповідних загальних позицій і спільних дій

Спільні позиції – один із різновидів документів, що приймає Рада ЄС, коли предметом розгляду виявляються досить масштабні проблеми.

Значна частина Загальних позицій являє собою реакцію на війни, регіональні конфлікти і нестабільні політичні і гуманітарні ситуації. Найбільша увага ЄС у цьому відношенні за час існування ЗЗПБ була притягнута конфліктами на території СФРЮ і в Афганістані. Прикладом Загальних позицій в таких випадках частіше всього стає прийняття заходів проти продовження і загострення конфлікту, що може включати встановлення різних санкцій по відношенню до одного із боків конфлікту. Серед санкцій, що часто використовують, рішення про які приймаються через Загальні позиції, можна відмітити наступні:

- заборона на в’їзд на територію країн-членів ЄС представників органів влади тієї чи іншої країни і осіб, причаєних до злочинів. Такі Загальні позиції супроводжуються списком осіб, яких стосується заборона. При цьому зберігається можливість в’їзду представників цієї країни для участі в міжнародних конференціях чи організації політичного діалогу з метою покращення ситуації, яка визвала стурбованість ЄС і стала причиною встановлення заборони;

- заморожування рахунків низки громадян у країнах – членах. Цей захід у комплексі з вказаними вище приймається по відношенню до одного і того ж кола осіб;

- заборона на постачання озброєння і військової техніки в країну, а також на допомогу в учбовій військовій підготовці. Така міра передбачає на тільки протидію збройному конфлікту, але і вплив на недружню політику конфлікту, що проводить керівництво третьої країни. В Загальній позиції може також бути заклик до інших країн приєднатися до ембарго;

- дії по відношенню співробітників посольств третьої країни на території країн - членв ЄС і зміни характеру дипломатичних відносин;

- обмеження експорту чи заборона на експорт із території країни;

- призупинення дій програми співробітництва з ЄС. За рамки такої міри виводяться заходи гуманітарного характеру, що здійснюються на основі контактів з неурядовими організаціями країни, що є об’єктом санкцій (2, с 47-48).

Санкції можуть бути направлені не тільки на окрему країну, але і бути засобом підтримки міжнародних ініціатив з боротьби з якими-небудь загрозами.

Дії Російської Федерації стосовно українського Криму та Східних регіонів держави дають європейській спільноті усі підстави ініціювати положення Загальних стратегій в формі Загальної позиції, яка б мала безпосереднє відношення до військово-політичної кризи на україно-російському кордоні.

Відтак, викликом для Європи стала криза в Україні кінця 2013 – початку 2014 р., що супроводжувалася масовими заворушеннями із застосуванням зброї, людськими жертвами, втручанням у ці події РФ, результатом якого стала анексія Росією Криму, підтримка нею збройних провокацій у південно-східній частині України. У зв’язку з цим ЄС вперше застосувала певні санкції щодо фізичних і юридичних осіб із України та Росії, які мають відношення до конфлікту з метою позитивного впливу на ситуацію.

Викладене свідчить, що динамічні зміни міжнародної політичної обстановки впливають на систему Європейської безпеки. Все більшої актуальності набирає силу правомірність відмовитися від блокового мислення. Для цього необхідне і неминуче вироблення чіткої рівноправної позиції основних гравців – ЄС, Росії, США.

Співробітництво ЄС і Російської Федерації у сфері безпеки на сьогоднішній день не стало стратегічним партнерством. Відносини стали більш складними через участь Росії в кризі на Україні, яка виникла і не без участі ЄС. Однак і в обстановці, що склалася, прагматичне взаємне осмислення спільних інтересів повинно взяти верх над розбіжностями.

У сфері регулювання кризової діяльності ЄС набирає хід, про що свідчать останні події на Україні. Військово-цивільний потенціал ЗЗПБ гарантує ЄС у випадку прийняття політичного рішення виконання більш складних завдань кризового регулювання.

Література

1. Кузьмичева Л.О. „Внешнее измерение” сотрудничество ЕС по вопросам безопасности и обороны / Л.О. Кузьмичеві // Международная еконимика и международные отношения. – 2006. – №8. – C.42-46.

2. Уткин С.В. Основне инструменты общей внешней политики и политики безопасности ЕС / С.В. Уткин // Международная економика и международные отношения. – 2005. – №11. – C. 44-54.

3. Иванов П.Л. Трансформація НАТО: век нынешний и век минувший / П.Л. Ианов // Международная еконимика и международные отношения. – 2003. – №1. – C.15-26

4. Федуняк С. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі. Фрмування інтегрованої системи безпеки заходу і нових незалежних держав / С. Федуняк. – Чернівці: Рута 2005. – 321 с.

5. Павлов Н.В. Россия и Германия перед вызовами 21 века / Н.В. Павлов // Мировая економика и общественные отношения. – 2012. – №6 – C. 34-41.

6. Затримано представника спецслужби РФ, який планував диверсії в Україні [Електронний ресурс] / Новини України та світ. УКРІНФОРМ. – Режим доступу:

http://www.ukrinform.ua/ukr/news/zatrimano_predstavnika_spetsslugbi_rf_yakiy_planuvav_diversiii_v_ukraiini_1916694