Право/1. Історія держави і права

Кутюхіна В. І.

Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Україна

Правове становище жінки в Київській Русі

Протягом багатовікової історії українського народу жінки відчували себе нерівноправними порівняно з чоловіками. Вони були практично обмежені у використанні більшості прав та свобод, зокрема, громадянських, політичних, соціально-економічних та культурних, хоча й робилися спроби впровадити ідеї рівноправності в законодавчу базу України: Руську Правду, Литовські Статути та інші правові акти нашої держави. Однак ці документи повністю не надавали жінкам всієї повноти людських прав та свобод.

Якщо проаналізувати правове становище жінок за часів Київської Русі, то можна простежити, що в цей історичний період жінка в українській сім’ї користувалася деякою автономією і самостійністю, що знайшло відображення в правах жінок. Під цим правом розуміють певну сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулюють та забезпечують суспільні та господарські права жінок.

Правове становище жінок обумовлювалося великою роллю їх праці у сім’ї. На відміну від римського права, що повсюдно домінувало в Західній Європі, право на українських землях надавало жінці можливість самій розпоряджатися своїм майном. Згідно із звичаєвим правом вона мала власне майно, що складалося з приданого, до якого в окремих регіонах України входив навіть земельний наділ. Прибутки отримані з цього наділу, залишалися в руках жінки, витрачалися або на власні потреби, або на підготовку приданого для дочок. Окрім цього, жіночою власністю вважався прибуток від продажу «бабського» господарства: дрібної худоби, птахів, яєць, молочних продуктів, льону, полотна, овочей та фруктів. У разі смерті чоловіка, а інколи і при дорослих синах, жінки часто очолювала не тільки малу, а й велику сім’ю, повністю відповідаючи за добробут сім’ї та сплату податків [5,c.155].

Найбільш відомий документ Київської Русі, що регулював правовий статус жінок, - Руська Правда. У Київській Русі вільні жінки були суб’єктами майнових відносин. Громадянська правова дієздатність виникала з моменту народження. Дівчата ставали дієздатними, коли виходили заміж.

Ряд статей Руської Правди, що стосуються правового статусу жінок, відносяться до спадкового права. Зокрема, стаття 93 Просторової редакції Правди встановлює спадкові права вдови. Якщо вдова не вийде ще раз заміж, вона отримує на життя визначену частку майна чоловіка. «Аже жена сядет по мужи, то на ню часть дати, а что на ню муж возложить, тому же есть госпожа, а задница еи мужня не надобе» [8, c.16].

Руська Правда приділяє велику увагу статусу вдів. Так, вдова з малолітніми дітьми зобов’язана зберігати майно сім’ї для передачі його дітям. Якщо вона його втратить та залишить дітей без коштів, а сама знайде забезпечення, одружившись вдруге, то зобов’язана виплатити дітям втрачені кошти. Вказана норма зафіксована у статті 101 Просторової Правди: «Если жена, дав слово остаться вдовою, проживет имение и выйдет замуж, то обязана возвратить детям все прожитое» [3, c.385].

Законодавець не обмежував свободу розпорядження майном матері-вдови. У випадку жорстокого відношення до неї синів, вона могла або всіх їх залишити без спадщини, або заповідати її тому, хто з нею добре поводився. Згідно статті 106 Просторової Правди: «А матери, которыи сын добр, первого ли, другого ли тому же дасть свои: аче и вси сынове еи будут лиси, а дчери може дати, кто покормить» [1, c.46].

Спадкові права дочок були нерівноправні. Відповідно до давньоруського права, дочки, за наявності синів – братів не спадкують після батька, але вони забезпечуються приданим братами після смерті батька. За Уставом князя Ярослава про церковні суди, батьки повинні були видати дочку заміж, в протилежному випадку з них стягували штраф на користь церкви.

Законодавство Київської Русі передбачало покарання за злочини, скоєні стосовно жінок, такі злочини передбачались в церковних уставах Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Метою покарання було, перш за все, відшкодування збитків потерпілому та його родичам. Відповідно до статті 88 Просторової Правди, за вбивство вільної, але винної жінки, стягувався штраф у розмірі 20 гривень, що складало піввіри. На думку деяких вчених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому іншому феодальному суспільстві, було узаконене нерівне становище жінки. Існує також точка зору, відповідно до якої за вбивство жінки судили, як за вбивство чоловіка. На думку деяких науковців, стаття Троїцького списку вказує на рівну відповідальність у вигляді штрафних санкцій: «Аже кто убиет жену, то тем же судом судити, яко же и мужа; аже будет виноват, то пол виры 20 гривен» [6, c.141 – 142].

В цей період за злочини проти жінки застосовувалась і кровна помста, що свідчить про живучість традицій та звичаїв у слов’ян, так дружина Володимира Святого Рогнєда, яку в народі називали Горислава, хотіла вбити чоловіка за вбивство батька Рогволода та братів. Прояви кровної помсти згадує у своєму дослідженні Руської Правди історик XIX Мрочек-Дроздовський. Він вважає, що кровна помста, засвідчена літописною повістю про страту волхвів у Ростовській області. Прагнучи скріпити шлюб, церковні устави забороняли приховані форми порушення шлюбного законодавства: подружню зраду, статеві стосунки між родичами. Відповідно до церковного уставу Володимира Святославовича, церкві була надана широка юрисдикція в області призначення покарань за вказані злочини [2, c.72].

Згідно книги «Второзаконие» (гл.XXII, ст.22), обидва підлягали смертній карі. Якщо чоловік тільки підозрював жінку в зраді, не маючи жодних доказів, то він, згідно книги «Чисел», передавав жінку священнослужителю для випробування, які проводилися у формі ордалій. Церква не відповідала за наслідки. По візантійським законам, зрадницям відрізали коси, після чого шлюб скасовувався [7, c.154].

Церковне право Київської Русі карало не тільки зраду жінки, але і посягання на її честь. Це можна простежити в XXII «Второзаконие», де йдеться про те, що зґвалтування тягло за собою наслідки: «Если кто-нибудь встретится с девицей необрученою и схватит ею и ляжет с нею и застанут их, то лежащий с нею должен дать отцу откровицы пятдесят сиклей серебра, а она пусть будетего женою, потому что он опорочил ее, во всю жизнь свою он не может розвестись с нею». Зґвалтування подружньої жінки каралося, згідно церковному праву, смертною карою [4, c.229-230].

В цілому можна сказати про високий рівень правової свідомості в середньовічній Русі. В той же час спостерігається протиріччя між нормою та реальністю повсякденного життя, і воно не на користь жінок. З розвитком суспільства закони, які засуджували насилля над жінкою, ставали суворіші, але в повсякденному житті ці «захищені законом» жінки потрапляли в повну залежність від не менш жорстоких правових норм, що стосувалися їх поведінки, свободи. Вони повинні були жити усамітнено, не з’являтися на люди, відмовитися від надії на участь в соціально-політичному житті держави. Особливо це стосувалося Північно-Східної Русі. Право на Південно-Західних руських землях значно ліберальніше ставилося до жінок.

В результаті проведеного дослідження було проаналізовано правове становище жінок в період Київської Русі. Визначено на законодавчому рівні за жінками закріплювалися певні права, але у повсягденному житті ці права не реалізовувались.

Література:

1. Дневнерусское государство и право. – К. – С.46.

2. История государства и права Украинской ССР: В 3т. – К.,1987. Т.1. – С.72.

3. Карамзин Н. История государства Российского. Кн. 1-4. Спб. – К. 1998. – С.385.

4. Мрочек-Дроздовский П. Указ. соч. – С.229-230.

5. Право України №3. – К.,2002. – С.155.

6. Пушкарева Н.Л. Женщины Киевской Руси. М.,1989. – С.141-142.

7. Українська минувшина. – К., 1993. – С.154.

8. Хрестоматия по истории отечественного государства и права Хвек-1917год. МГУ.,1998. – С.16.