История / 1. Отечественная История

cтарший викладач Покатаєва Т. О.

Класичний приватний університет

Етапи розвитку недержавної вищої освіти

Недержавні вузи сьогодні є невід’ємною частиною освітнього простору України. Історична наука не обійшла увагою це явище. Даному питанню присвячені дисертаційні роботи, монографії та статті В. Андрущенко[1], І. Добрянського [2]. Автори розглядають правові та управлінські проблеми недержавної освіти, її соціальну базу, питання якості освіти та державної політики стосовно недержавних вузів, проблеми становлення недержавної освіти, впливу на неї конкуренції та ринкових відносин. Вони стверджують, що умови діяльності недержавних вузів великою мірою залежать від відповідної державної політики. Найкращим науковим доробком, у якому відображені мікро аспекти історії приватної вищої школи, є збірник статей, присвячений ювілею Асоціації вузів недержавної форми власності [3].

Одним з важливих завдань при вивченні історії недержавної освіти є виявлення етапів її розвитку. Таких етапів можна виділити три. В основу даної періодизації, як окремої інституції, пропонуємо покласти міру включення вищих навчальних закладів недержавної форми у освітній простір країни, рівень їх інституціоналізації. Перший етап (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.) – етап первинної інституціоналізації, для якого характерна відсутність чітких нормативних документів з боку держави відносно статусу недержавної вищої освіти. Перші вузи самі собі створюють нормативні документи, які спираються лише на загальні положення Закону про освіту та на загальне економічне законодавство.

Другий етап (з початку та до кінця 1990-х рр.) – етап загальної інституціоналізації, яка полягає в первісній державницькій легітимації. Створені нормативи ліцензування та акредитації, активно діють відповідні інституції для їх упровадження. Уряд відновлює контроль над освітою. Частина вузів не змогла виконати всі вимоги – їх діяльність була призупинена. Важливою проблемою другого етапу була боротьба за рівні права приватного вузу з державними. Отже, для другого етапу характерні труднощі у функціонуванні приватної освіти, які були зумовлені об’єктивними (економічна та демографічна криза) і суб’єктивними причинами (недосконалістю нормативної бази, постійною її зміною, складнощами ліцензування та акредитації). Існувало протистояння приватної та державної освіти. Але був і позитивний аспект відношення двох типів вищих закладів освіти. У процесі їх взаємодії відбувався конструктивний взаємовплив, що сприяв забезпеченню високої якості навчання і підготовки для народного господарства і суспільства достатньої кількості фахівців з усього переліку спеціальностей і професій.

Третій етап зрілої, або повноцінної інституціоналізації ( з кінця 1990-х – до сьогодні). На цьому етапі приватні та державні вузи майже не відрізняються за багатьма критеріями та показниками. Між ними відбувається конвергенція: риси приватних сприймаються державними, і навпаки. Державні вузи сприйняли деякі риси приватних (комерціалізація, нові спеціальності, формування філій та ін.), а приватні вузи перейняли ряд рис державних вузів (диплом державного зразка, освітньо-професійні програми та освітньо кваліфікаційні характеристики спеціальностей, що затверджені державою, дотримання вимог державної акредитації тощо.). Ще дві важливі події у сфері вищої школи припадають на третій період: приєднання України до Болонського процесу і введення незалежного зовнішнього оцінювання знань для випускників шкіл.

При виділенні етапів розвитку окремих приватних вузів освітньої діяльності виникає ряд проблем їх виникнення та становлення. Для першого етапу була притаманна низка проблем, пов’язаних із первісною інституціоналізацією та суто організаційними проблемами. Серед них такі проблеми: визначити скільки років навчатися, навчальні плани нових спеціальностей, який диплом видавати, приміщення для навчання та інша інфраструктура, професорсько-викладацький склад, реклама та маркетинг своїх освітніх послуг, зв’язок з державними інституціями.

Перший період розвитку вузу умовно називають інформаційним. Організація тільки починає працювати в системі освіти, створена команда, що активно шукає інформацію про методи роботи і можливі напрями, у яких надалі буде працювати. Вуз інформує про своє існування населення для залучення абітурієнтів. Налагоджуються зв’язки із соціально-політичним та регіональним середовищем. На другому періоді діяльності вищі навчальні заклади недержавного типу впевнено зайняли свою нішу у сфері вищої освіти. Головне завдання – “вмонтуватися” в міську, регіональну систему надання освітніх послуг – було виконано. На третьому етапі організація має високий рівень стабільності, тісні зв’язки з регіональною владою, авторитет серед населення і достатній рейтинг, щоб забезпечувати необхідний обсяг приймання студентів. На цьому етапі такі кризові явища, як зниження інтелектуального потенціалу студентів, падіння престижу викладацької праці та інші, які притаманні в цілому освіті і не залежать від форми власності, поступово долаються.

Отже, етапи розвитку приватної освіти відображають процес інституціоналізації приватної освіти, входження її як органічної складової до освітнього простору України. Конкуренція та конвергенція державних і приватних вузів сприяє покращенню надання освітніх послуг населенню та подальшому розвитку вищої освіти України.

Література

1. Андрущенко В.П. Приватна вища школа України на шляху інновацій : монографія [Текст] / В.П. Андрущенко, Б. І Корольов, В.І. Астахова та ін.; АПН України, Ін-т вищ. освіти, Харк. гуманіт. ун-т "Народна українська академія". – Х., 2005. – 319 с. – С. 279–319.

2. Добрянський І.А. Приватна вища освіта в незалежній Україні [Текст] / І.А. Добрянський. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2005. – 287 с.

3. Крізь терни... : Нариси становлення приват. вищ. освіти в Україні [Текст] / В.І. Астахова / Харк. гуманіт. ін-т "Народна українська академія". – Х., 2001. – 356 с.