Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

ДОЛЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ: БУХГАЛТЕРІЯ ПО-СТАЛІНСЬКІ.

На війні полонені є і були завжди, від цієї гіркої долі не застрахований жодний солдат. Але разом із тим історія не знала такої кількості полонених, як їх потрапило в полон бійців і офіцерів Червоної армії на початковому етапі війни.

Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва Й.Сталіна була просто кричущою. Нереальні накази, які у принципі неможливо було виконати, призвели до трагедії 6-ї та 12-ї армій Південного фронту (у серпні 1941 р. в полон потрапили понад 100 тис. бійців). Заборона Сталіна залишити напівоточений Київ призвела до оточення вже у наступному місяці ще 4 армій (665 тис. бійців). Недооцінка ворога та переоцінка власних сил мала наслідком точне повторення ситуації під Харковом (травень 1942 р. – полон 240 тис. бійців) і це були далеко не останні безневинні жертви тієї війни.

Німці «віддали належне» зусиллям Й.Сталіна. Командування групи армій «Південь» 12 вересня 1941 р. зазначало: «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися. Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть надати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків і піддаючи свої сили небезпеці знищення» [1, с.74]. «Послуга» Сталіна дійсно була царською – наказ відійти на схід не був відданий ні 12, ні 13, ні 14, ні 15, ні 16 вересня… Лише 17 вересня, коли вороже кільце вже замкнулося, Ставка нарешті дозволила залишити Київ. Як наслідок – сотні тисяч червоноармійців, не зумівши прорватися з оточення, потрапили у полон.

Аналізуючи німецькі повідомлення, можна помітити навіть певну розгубленість військових: вони не знали, що робити із такою великою кількістю бранців (виникали складні проблеми із розташуванням, годуванням, охороною тощо). Приміром, 4 липня 1941 р. 17 армія взяла в полон 6 офіцерів і 420 солдатів, а всього за два дні, вже 6 липня кількість полонених цією армією складала майже півтори тисячі [2, с.107]. Загалом вже на кінець серпня 1941 р. в полоні опинилося близько 1 млн. 300 тисяч бійців Червоної армії.

Отже, сотні тисяч полонених – розплата за «стратегічні» помилки вождя. В оточенні опинилися цілі армії. Втім, саме слово «військовополонений» набуло негативного відтінку. Так, у наказі №270 від 16 серпня 1941 р. групу генералів було звинувачено саме у тому, що здалися в полон. О.Довженко записав у своєму щоденнику «Раніш солдату, що втік із полону, давали нагороду. Зараз саджають у тюрму».

Головний пропагандист Л.Мехліс висунув тезу: «Кожен, хто потрапив у полон, – зрадник Батьківщини». Аргументація була коротка – кожна радянська людина перед загрозою полону повинна була покінчити життя самогубством. Не застрелився – твоя провина, значить боягуз, зрадник і ворог. Такого Радянська влада жаліти не буде. Фактично полон прирівнювався до дезертирства. Військове командування діяло у повній відповідності із заданою керівною лінією. Г.Жуков 28 вересня 1941 р. шифрограмою №4976 наказував розтлумачити всьому особистому складу, що всі сім’ї тих, хто здався у полон, будуть розстріляними і після повернення з полону вони також будуть всі розстріляні.

Письменник К.Симонов згадував свої розмови із Г.Жуковим вже після закінчення війни. Він помітив, що питання полонених «торкалося якихось найсильніших і глибоких струн душі» маршала. Письменник не знав про існування шифрограми №4976, але відчув, що щось дуже сильне не дає спокою старому воєначальнику. Жуков гірко казав про те, що за англійськими законами, солдат, який потрапив у полон, повністю отримував за весь час свого перебування у полоні не тільки платню, яка йому належала, а ще й з якоюсь надбавкою за важкість положення, в якому він опинився. В СРСР такий солдат визнавався зрадником [3].

Маршал намагався в усьому звинуватити систему, Й.Сталіна, Л.Мехліса…, але сам він теж був частиною цієї системи. Як свідчать документи, і сам Жуков доклав руку до цькування нещасних солдатів, зданих командуванням у полон.

Загалом, «послуги» Й.Сталіна занадто дорого коштували армії. Понад 180 таборів військовополонених побудували німці тільки в Україні. Найбільшими були Дарницький табір під Києвом, Володимир-Волинський на Волині, «Богунія» на Житомирщині, «Цитадель» у Львові, «Уманська яма» на Полтавщині. На ситуацію з військовополоненими вплинуло те, що СРСР не підписав Женевську міжнародну конвенцію 1929 р. Смертність у таборах була надзвичайно високою. В середньому в Україні гинуло 2,5 тис. людей на добу. Приміром, у шталазі №346 кожен день помирало – 50 полонених, у дулагах №182 і №205 – близько 20 людей тощо (загалом у цих таборах за рік загинуло 80-87% бранців) [4, c.619].

Звісно, нацисти доклали немало зусиль для того, щоб ситуація із радянськими полоненими склалася саме подібним чином. Вже на початку липня 1941 р. була проведена термінова нарада за участю начальника адміністративної служби при Верховному командуванні вермахту генерала Рейнеке, представника служби, яка займалася військовополоненими – Бройєра, представника Канаріса і абвера Лахузена, і шефа гестапо Мюллера. Результатом цієї наради стало прийняття директиви наступного змісту: «Більшовицький солдат втратив усіляке право на те, щоб з ним поводилися у відповідності із Женевською конвенцією як з противником, якого поважають… Необхідно віддати наказ діяти безжально і енергійно при найменших ознаках непокори, особливо коли справа йде о більшовицьких фанатиках. Непокора, активний або пасивний спротив повинні бути негайно зломлені силою зброї (багнетом, прикладом або вогнепальною зброєю). Ті, хто намагається виконати цей наказ, не використовуючи зброї або недостатньо енергійно, повинні зазнати покарання… По військовополоненим, які намагаються втекти, слід стріляти без попередження. Не повинно бути ніяких попереджувальних пострілів…» [5, с.355 ]. Виконання цих наказів покладалося на відомство Мюллера.

Впродовж 1941 р. фашисти видали досить значну кількість різноманітних директив, наказів, інструкцій та пам’яток, в яких розтлумачувалися правила утримання радянських військовополонених. Дух і буква цих документів були цілком підпорядковані вищезазначеній формулі «діяти безжально й енергійно».

Як правило, умови у німецьких таборах були у принципі несумісними із життям. Характерним прикладом може стати Дарницький табір. Він був розташований за 3 км. від колишнього дачного селища Ново-Дарниці поблизу залізничної станції Дарниця (зараз у межах Дарницького району в Києві). Під приміщення для полонених у жовтні 1941 р. відвели чотири бараки колишнього військового складу. Спочатку в таборі утримувалися 30-35 тис. солдатів, пізніше їх кількість зросла. Втім, пристосовувати бараки до життя людей нацисти навіть не збиралися («для м’якості немає місця»). Тим самим принципом користувалися й у питаннях медичного обслуговування, харчування. В’язням на добу видавали 150-200 грамів так званого «хліба» (до його складу входили не лише висівки, а й навіть дерев’яна тирса) і тарілку баланди. Зрозуміло, що питання опалення бараків в умовах суворої зими, що невдовзі наступила, абсолютно не хвилювали фашистів. У переповненому таборі багато полонених спали просто на бетонній підлозі, тісно тулячись один до одного, щоб хоч якось зігрітися. Чимало з них вже не прокидалися вранці. Голод і холод, застуди і запалення легень, епідемії і шлункові хвороби, а на додаток знущання охоронців, які «стріляли із твердим наміром влучити в ціль», – все це призвело до величезної смертності в’язнів. Загалом тільки у Дарницькому таборі загинуло 75 тис. осіб.

І це повністю відповідало генеральній лінії фашистів. Адже, для «чистокровного арійського народу» треба було звільняти території. Знищення полонених відмінно вкладалося у таку концепцію. По таборах відбувалися масові знищення полонених бранців. Характерним прикладом може стати повідомлення німецького командира військовополонених 8 воєнного округу, Бреслау від 7 листопада 1941 р.: «У жахливій кількості збільшується кількість випадків, коли охоронці при несенні служби охорони радянських військовополонених з самого дріб’язкового приводу їх просто пристрілюють» [6, с.31].

Разом із мільйонами бійців Червоної армії сину Й.Сталіна – Якову теж довелося пережити на собі весь жах німецьких таборів. Й.Сталін відмовився від своїх бійців, зрадив їх. «У нас військовополонених немає – є зрадники Батьківщини» так звучав офіційний вирок цим людям. Ставлення батька до військовополонених Яків Сталін повною мірою відчув на собі. Після поразки під Сталінградом у німецького командування з’явилася ідея обміняти сина Сталіна на фельдмаршала Фрідріха Паулюса, який потрапив у радянський полон. Але офіційна відповідь Йосипа Сталіна, яку той передав через голову Червоного Хреста графа Бернадота, звучала: «Солдата на маршала не міняю»…

Німці намагалися переконати Якова Сталіна вступити до РОА (власівської армії). Це була б відмінна перемога їх пропаганди. Сам син Сталіна воює проти радянської влади. Зрозуміло, що пресинг на Якова був безпрецедентним. Як згадували колишні в’язні концтабору: «Яків Джугашвілі постійно відчував всю безнадію свого становища. Він часто впадав у депресію, відмовлявся від їжі, особливо на нього подіяло повідомлення по радіо, яке передавали неодноразово, що «немає військовополонених – є зрадники Батьківщини» [7, c.86]. 14 квітня 1943 р. Яків відмовився увійти у барак і кинувся у мертву зону – охоронці стріляли. Фактично це було самогубство.

Загалом тільки на території Німеччини нараховувалося 1100 концтаборів. Через них пройшло 18 млн. людей. 12 млн. з них загинули… Дві третини полонених – чотири мільйони з шести – не дожили до кінця війни.

Причому, серед усіх бранців у найгіршому стані перебували саме радянські військовополонені. Приміром, колишній французький військовополонений Марсель Ріввєт свідчив: «В Трірє я вперше зустрівся із російськими військовополоненими. До них ставилися дуже погано. Руські жили окремо у своїх камерах, і їм давали у їжу картопляні лушпайки.

Нас перевели у табір Рава-Руська. Там ми звернули увагу на поганий вид руських військовополонених. Було 10 січня, і термометр показував 10-15 градусів нижче нуля, а багато хто з них були лише у сорочках, кальсонах, босоніж, без шапок і всі страшно схудлі, майже скелети.»

Інший француз свідчив: «у 1941 р. я був присутнім при першому прибутті руських військовополонених у «Шталаг» Нойбранденбург. Це було жахливо. Руські були справжніми скелетами, в яких ще жевріли залишки життя. У багатьох з них були багнетові рани на сідницях і спині. Деяких німці вбивали, деякі самі падали мертвими від виснаження... при найменшому русі… У ці хвилини ми зрозуміли, на яку витончену жорстокість здатні гітлерівці. Кожен ранок німецькі офіцери і унтер-офіцери відвідували табір руських військовополонених. Вони казали: «Ми йдемо тренуватися у стрілянині по живих мішенях». Приблизно 200 руських вмирали щоденно. Їх вбивали, вони вмирали від хвороб і голоду» [8, с.79-80].

Найбільше вражає у цих спогадах те, що на той момент французи вже багато місяців перебували у німецькому полоні, але лише ставлення німців до полонених зі сходу показало їм «на яку витончену жорстокість здатні гітлерівці». Показово також і те, що останньою краплею, яка фактично підштовхнула сина Й.Сталіна – Якова на самогубство, стала сварка, яка переросла у бійку із англійськими полоненими. Англійці звинувачували Якова у тому, що підселення до них офіцерів Червоної армії значно погіршило ставлення німців і до них. Відтепер воно стало практично однаково поганим.

Навіть полонені поляки перебували у кращому положенні. Так, капрал польської армії Резнік, якому пощастило вижити у німецькому таборі смерті, свідчив: «Я бачив, що російських військовополонених майже не годували, вони дійшли до крайнього ступеня виснаження, пухнули і не здатні були навіть говорити. Вони вмирали масово».

В цей же час мученицька загибель полонених не дуже хвилювала більшовицьких лідерів. Щодо полонених непохитно дотримувалися жорсткої лінії. Сталін розтлумачував: «Руських у полоні немає. Руський солдат б’ється до кінця. Якщо він обирає полон, він автоматично перестає бути руським». Відповідно СРСР ігнорував Женевську конвенцію і два її важливих пункти – про надання полоненим права на отримання посилок і щодо обміну списками бранців. Наказ №270 від 16 серпня 1941 р. прирівнював полон до дезертирства і позбавляв сім’ї військовополонених допомоги і виплат, які вони отримували, як сім’ї солдатів. Родичі ж офіцерів, які потрапили у полон, взагалі отримували покарання – арешти і висилки.

Пізніше, один із колишніх полонених вже на допитах у СМЕРШі, звинувачений у «зраді Батьківщини», запитував: «… скажіть мені, чому радянське керівництво зрадило нас? Чому воно продало мільйони полонених? Ми бачили військовополонених різних національностей, і про всіх них піклувалися їх уряди. Вони отримували через Червоний Хрест посилки і листи з дому, лише тільки росіяни не отримували нічого. У Касселі я зустрічав американських полонених, негрів, вони ділилися з нами печивом і шоколадом. Чому ж радянський уряд, який ми вважали своїм, не вислав нам хоча б черствих сухарів? Хіба ми не воювали? Не захищали наш уряд? Не воювали за Батьківщину?» [9, с.298].

Так, і звільнення з полону німецьких концтаборів не поклало край муках цих людей. Вже у травні 1945 р. спеціальною директивою Сталіна у розташуванні 1-4-го Українського та 1-2 Білоруських фронтів було створено 100 фільтраційних таборів для перевірки контингенту колишніх радянських полонених. Це завдання було покладено на органи контррозвідки СМЕРШ. Багато полонених після «звільнення» просто міняли гітлерівські табори на сталінські. Причому, іноді не відбувалося навіть формальної зміни дислокації. Показовим прикладом може стати доля в'язнів концтабору Бухенвальд, який після звільнення у квітні 1945 р. 3-ю американською армією, ще цілих п'ять років використовувався НКВС за своїм прямим призначенням. У таборі проходили ретельну перевірку колишні німецькі бранці, а також і остарбайтери (ті, кого свого часу примусово угнали на роботу у Німеччину). Закінчення війни практично ніяк не позначилося на долі цих нещасних людей. За ці п'ять післявоєнних років у Бухенвальді загинули ще 9 тисяч людей. Майже дві тисячі на рік, по 150 людей на місяць.

Та й сам процес «звільнення» полонених в’язнів гітлерівських концтаборів був досить характерним. Так, генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу В.Петренко, який у січні 1945 р. командував 107 стрілецькою дивізією 60-ї армії І Українського фронту згадував дуже промовистий факт. Коли наприкінці 1944 р. планувалася операція по захопленню Сілезії, Сталін особливо підкреслив: «Найголовніше – зберегти промисловий потенціал. Він нам дуже потрібен для майбутнього». Перед дивізією В.Петренка було поставлено завдання взяти місто Нойбурн. Але біля цього міста всього у шести кілометрах знаходився концтабір, який бійці Червної армії звільнили, можна сказати, випадково. Щодо нього не було надано жодної інформації, не сказано жодного слова, навіть побіжної згадки – це на все життя вразило генерала. Завдання було конкретне – захопити промислові об’єкти: заводи, фабрики, мости. В цей же час про людей, в’язнів концтабору, яких теж можна було і треба було рятувати – не було сказано жодного слова, хоча Москва вже мала всю інформацію щодо табору. Промисловий потенціал визнавався значно, значно важливішим [10, с.28].

Таким чином, як свідчить аналіз подій Другої світової війни, смертники були далеко не тільки в японській армії. Більше того, якщо японський камікадзе – це питання відповідного виховання, причому ще й не одного покоління, і, як правило, добровільної згоди, то мільйони бійців Червоної армії проти волі призначалися на роль смертників, приречених на смерть, одразу після виконання бойового завдання. Навіть не пішаків у шаховій партії, а, швидше, інструментів, неживих цифр у статистичних зведеннях. Отже, якщо правди про обставини полону і загибелі мільйонів людей так ніхто ніколи й не дізнається, то навіщо тоді жаліти, навіщо їх берегти? – такою була сталінська логіка. Логіка, яку повною мірою відчули на собі солдати, яких цинічно здали у полон у численних «котлах»-оточеннях, повернення з яких для мільйонів із них вже не було.

Література:

1. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

2. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів: НТШ, 1993. – 658 с.

3. Симонов К. Глазами человека моего поколения: Размышления о И.В.Сталине. / Предисл. Л.Лазарева. – М.: Книга, 1990. – 431 с.

4. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2002. – 952 с.

5. Жак Деларю История Гестапо / Пер. с фр. Ю.А.Немешаева, В.А.Павлова, Ю.А.Школенко. – Смоленск: «Русич», 2000. – 480 с.

6. Каптелов Б.И., Важеркин А.А. Советские военнопленные: бухгалтерия по-фашистски // Военно-исторический журнал. – 1991. - №9. – С.30-44.

7. Колесник А. Мифы и правда о семье Сталина. – Харьков: Простор, 1990. – 174 с.

8. Кузьмин С. Сроку давности не подлежит. – М.:Политиздат, 1985. – 206 с.

9. Телицын В.Л. «СМЕРШ»: операции и исполнители. – Смоленск: Русич, 2000. – 384 с.

10. Шаповал Ю. Українська друга світова // Дзеркало тижня. – 2005. - Від 23 квітня. – С. 28.