Валентність і синтаксичні функції дієслівних лексем

Білик І. В.

Чернівецький національний університет

імені Ю. Федьковича

Мета дослідження – встановити та описати закономірності семантико-синтаксичної сполучуваності дієслів, дослідити зв’язок між валентністю та синтаксичними функціями. Об’єктом нашого дослідження є синтагматичний рівень дієслівної лексики.

Осмислення синтаксичних функцій дієслівних лексем у синтагматичному аспекті спричинило потребу в розкритті їх граматичних властивостей і здатності поєднуватися з різними поширювачами в реченні. Цю властивість дієслівних лексем Л. Теньєр означив терміном «валентність». Уведення нового, запозиченого з хімії, поняття було логічним продовженням теоретичного вивчення синтаксичних функцій дієслова й інших структурних компонентів речення як здатності слів вступати в синтаксичні зв’язки з іншими мовними одиницями [6, с.122].

Валентність, згідно з трактуванням Л. Теньєра, – це здатність дієслова сполучатися з певною кількістю актантів – діючих членів і сирконстантів –обставинних членів речення – при побудові висловлювання. “Дієслово можна собі уявити у вигляді своєрідного атома з гачками, що може притягувати до себе більше чи менше число актантів, залежно від більшої чи меншої кількості гачків, якими він володіє, щоб утримати ці актанти при собі” [4, с. 250].

У сучасному мовознавстві валентність розглядається як “здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями” [5, с. 62]. Уперше вона з’явилася, а деякими мовознавцями й досі розглядається як властивість, що притаманна виключно дієслову. Так, услід за І. Р. Вихованцем, Т. Є. Масицька наголошує, що ознакові слова – це “єдині носії валентності”, “маємо на увазі насамперед дієслова” [3,с.9]. На думку дослідниці, “дієслово здатне регулювати кількість семантично залежних позицій, які відповідно заповнюються залежними контекстними партнерами” [3, с. 9], тоді як “інші носії валентності (наприклад, прикметники, прислівники та іменники) набувають валентних властивостей у зв’язку з дієсловом, тобто внаслідок їх переміщення в первинну для дієслова предикативну позицію” [1, с. 123]. Предикат визначає структуру пропозиції: “вказує на характер ситуації (позначає дію, процес, стан або якість предмета) і на відповідні місця для предметів – учасників ситуації (актантів, аргументів), зумовлює їх кількість і семантичні функції (ролі)” [1, с.122]. А отже, проблема морфологічної віднесеності граматичної категорії валентності залишається не вирішеною, “бо ні представники напряму, який кваліфікує валентність як виняткову особливість дієслова, ні їхні опоненти, які переносять валентність на інші частини мови, не змогли переконливо довести правильність свого підходу до розгляду цієї проблеми” [2, с.27]. Більше того, окреслена проблема ускладнюється, адже сьогодні мова йде “навіть про валентність окремих форм слова” [2, с. 27].

Валентність дієслова насамперед пов’язана з його первинною синтаксичною функцією бути ознаковим словом, тобто предикатом. Дієслово-предикат визначає склад речення, від нього залежить, які валентнісні партнери його супроводжуватимуть. Реалізація валентнісних зв’язків предикатів спричиняє до появи в структурі речення  другорядних членів. На основі дієслова і валентно пов’язаних із ним іменників формуються різні типи семантико-синтаксичної структури елементарних простих речень. Синтаксична структура речення визначається в основному граматичними властивостями слів, які до нього входять, насамперед – їхніми сполучувальними ознаками, які включають його синтаксичні й семантичні валентності. Синтаксичні валентності слова утворюють ті мовні одиниці, які можуть вступати з ним у стосунки безпосередньої синтаксичної залежності. Розрізнено синтаксичні валентності, що відповідають деякій семантичній валентності слова („актанти” за Л. Теньєром, „предикандуми” за С.Д.Кацнельсоном, „функції предмета” за Т.П.Ломтєвим, „іменники” за У.Чейфом, „субстанційні синтаксеми” за І.Р.Вихованцем та А.М. Мухіним), і синтаксичні валентності, які не відповідають ніякій семантичній валентності („сирконстанти” або „детермінанти”) [6, c.124].

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки: 1)дієслівні лексеми можуть поєднуватись з різними поширювачами в реченні; 2) на основі дієслова і валентно пов’язаних із ним іменників формуються різні типи елементарних простих речень.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : Підручник/ Іван Романович Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

2.Леута О. І. Валентнісно-інтенційні характеристики як основа сполучуваності дієслів у складі синтаксичних структур / Олександр Іванович Леута // Проблеми граматики і лексикології української мови: [зб. наук. праць]; відп. ред. А. П. Грищенко – К., 1998. – С. 25–31.

3.Масицька Т. Є. Граматична структура дієслівної валентності / Тетяна Євгеніївна Масицька. – Луцьк: Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 1998. – 207 с.

4.Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Люсьен Теньер; [пер. з франц. И. М. Богуславського; вступ. ст. и общ. ред. В. Г. Гака]. – М. : Прогресс, 1988. – 656 с.

5.Українська мова: Енциклопедія / редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), Зяблюк М. П. та ін. –[ 2-ге вид., випр. і доп.]. – К.: Укр. енциклопедія, 2004. – 824 с.

6.Сполучуваність і синтаксичні функції дієслівних лексем (на матеріалі «Історії української літератури» М. Грушевського/ О. В. Шеремет/ /Філологічні студії,— 2010. — Вип. 5., 452 с.