К.і.н. Орлов В.М., к.військ.н. Дружинін С.В.

Полтавський музей авіації і космонавтики

(відділ Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського), Україна

Децентралізаційна модель в унітарних державах: новітній історико-політологічний вимір

У сучасних державах процеси децентралізації є поширеним явищем. Їх розвиток означає поступовий відхід від моделі суто унітарної держави, в якому прийняття політичних рішень є виключною прерогативою центру, а регіони виступають як об’єкти управління. Така модель держави зазвичай є неефективною, оскільки не враховує регіональні інтереси, що в свою чергу може призвести до занепаду і зростання невдоволення в периферії. Зосередження всіх можливих функцій державного регулювання в центрі призводить до надмірної бюрократизації, створенню громіздкого і неефективного апарату, нездатного оперативно і адекватно вирішувати проблеми конкретної, чітко окресленої територій.

У зв’язку з цим держава може зробити принциповий вибір на користь децентралізації, глибина якої і наявність елементів асиметрії є дуже різними. Найбільший інтерес представляють тенденції децентралізації в європейських унітарних державах, які, не оголошуючи про перетворення власного державного організму у федерацію, в той же час свідомо проводять деволюцію.

У студіюванні проблеми формування та еволюції унітарних держав у контексті новітніх історико-політологічних досліджень були залучені автори, зокрема, такі як С. Адамович [1], М. Гетьманчук та О. Кукарцев [2], І. Кресіна й О. Стойко [3], В. Малиновський [4], Р. Туровський [5] тощо.

Як слушно зауважено російським політологом Р. Туровським, такі тенденції досить рано стали розвиватися в Італії, яка відрізняється високим ступенем регіональної неоднорідності та відсутністю політичної гомогенності, що відбиває складний історичний процес формування єдиної держави з безлічі територій зі своєю історією, ментальною картою та, безпосередньо, ідентичністю. Основи децентралізації були закладені вже Конституцією 1948 р., зокрема визначила особливий статус п’яти областей. Новий етап децентралізації в Італії проходив упродовж 1967-1970-х рр. Коли відбулися вибори рад в областях із звичайним статусом. Нарешті, в 2001 р. проводився референдум, метою якого було розширення повноважень областей. Більш детально варто проаналізувати приклад Італії, де простежується тенденція до найглибшої регіоналізації та децентралізації. Італійська конституція визначає п’ять областей, які мають особливі форми та умови автономії відповідно до спеціальних статутах, встановленим конституційними законами (Сіцилія, Сардинія, Трентіно-Альто-Адідже, Фріулі-Венеція-Джулія і Валле-д’Аоста). Так, у 1971 р., наприклад, був прийнятий статут Трентіно-Альто-Адідже. Він передбачає обрання місцевої легіслатурою глави регіону, який очолює його уряд. Приклад Італії важливий тим, як зазначив Р. Туровський, що поряд з більш глибокої автономізацією п’яти областей тут простежується тенденція до перебудови всієї держави на принципах децентралізації [5, с. 163-164].

Зміна політичного режиму в Іспанії та Португалії та розвиток демократичних процесів супроводжувалися в 1970-х рр. децентралізацією. Найбільш радикальні зміни відбулися в Іспанії, де виникла система автономних співтовариств, передбачена постфранкістською Конституцією 1978 р. Якщо в Іспанії вся країна поділилася на автономні співтовариства, то в Португалії, відповідно до Конституції 1976 р., було створено два автономних заморських регіону (в 1997-1998 рр. їх автономні повноваження були розширені).

Посилаючись на напрацювання І. Кресіної та О. Стойко [3], особливо Р. Туровського [5] процеси децентралізації розвиваються й у Великій Британії, де домінуючу роль у цьому явищі зіграли акти 1998 р. До цього періоду особливий статус мала Північна Ірландія (Ольстер), де одночасно зберігалася висока ступінь політичної нестабільності. Акти 1998 р. визначили основи самоврядування в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії [5, с. 164].

В якості важливої тенденції слід визначити створення асиметричних унітарних держав. Їх асиметрія виникає внаслідок надання автономії окремим, «особливим» частинам території. Глибину цієї тенденції можна визначити, встановивши, яка частина населення і яка частина території отримують автономію. Наприклад, у Португалії, Франції, а також Фінляндії мова йде про невеликі, географічно відокремлених периферії. В Італії та Великобританії це вже значна частина держави.

Цікаві приклади асиметричної децентралізації пов’язані і з іншими країнами. Один з найважливіших прикладів — Великобританія. Ця країна з історико-географічної точки зору може бути розділена на «ядро» — Англію і три великих регіони/субрегіони «кельтської периферії» — Шотландію (мала в минулому свою державність), Уельс та Північну Ірландію. Тут в 1979 р. закінчилися невдачею референдуми про створення парламентів в окремих регіонах країни. Однак успішним був референдум 1997 р., що і дозволило у 1998 р. прийняти спеціальні акти, що визначили порядок самоврядування в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії. Одним з важливих прикладів є Аландські острови — острівна територія в складі Фінляндії, де етнічною домінантою є шведське населення. Ще в 1921 р. Ліга Націй підтвердила приналежність цієї спірної території Фінляндії. Зараз статус Аландських островів регулюється законом про самоврядування від 1993 р. На Аландських островах є свій парламент (лагтінг), діють свої партії. Законодавче право лагтінга поширюється на розвиток економіки, комунальне управління, освіту і культуру, охорону здоров’я, внутрішній транспорт, поліцію, пошту, радіо і телебачення. При цьому інтереси Фінляндії на островах репрезентує губернатор, а закони, прийняті лагтінгом, повинні бути затверджені президентом країни [5, с. 165-166].

Отже, у сучасних умовах необхідно відрізняти повністю централізовані унітарні держави від частково децентралізованих унітарних держав. У першому випадку на регіональному рівні немає органів влади, які обиралися б населенням, і діє система суворого призначення регіональних керівників центральними властями. В другому варіанті, навіть термін «унітарна держава» є релятивним конструктом та є своєрідним ідентифікатором «нефедерації», а варіацій існування децентралізованих ун6ітарних держав по-лінії «центр — регіон», як засвідчує наукова література, є безліч.

Література:

1. Адамович С. Між унітаризмом та федералізмом: зарубіжний досвід регіонального розвитку / С. Адамович // Політологічні та соціологічні студії : зб. наук. праць. — Т. IX. — Чернівці : Букрек, 2010. — С. 39—54.

2. Гетьманчук М. Регіоналізація Європи: практика і теорія / М. Гетьманчук, О. Кукарцев // Політичний процес в Україні у 2004 році: регіональні аспекти : матер. конф. (м. Львів, 12 лют. 2005 р.) / Упорядн. А. Романюк, Л. Скочиляс. — Львів : ЦПД, 2005. — С. 23—28.

3. Кресіна І. Еволюція унітаризму в Україні між консолідацією та консервацією / І. Кресіна, О. Стойко // Право України. — 2014. — № 9. — С. 45—51.

4. Малиновський В. Сучасні тренди регіоналізації в Європі / В. Малиновський // Український народний журнал «Освіта регіону». Політологія. Психологія. Комунікації. — 2013. — №1. — С. 164—169.

5. Туровский Р. Ф. Политическая регионалистика : учеб. пособ. / Р. Ф. Туровский. — М. : Издательский дом ГУ ВШЭ, 2006. — 792 с.