Право/1. Конституційне право

К.ю.н. Несинова С.В., студентка V курсу Князєва Ю.С.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна

Права людини: класифікація поколінь та перспективи розвитку в Україні

У наш час існує великий перелік прав людини, які мають між собою особливі відмінності та зміст. «Каталог» прав людини та громадянина постійно збільшується відповідно до потреб людей. У зв’язку з цим, права людини необхідно класифікувати для того, щоб була можливість виявити правові недоліки цих прав та полегшити їх вивчення. Науковці пропонують різні варіації класифікацій прав людини. Але ми пропонуємо розглянути класифікацію покоління прав людини, яку розробив французький правознавець Карел Васак. Основою цієї концепції є генераційний підхід, а саме, поділ прав на три покоління [5, С. 57]. Саме ця класифікація має змістову характеристику та заснована на історичній послідовності розвитку державотворення.

Перше покоління громадянських і політичних прав припадає на епоху Просвітництва XVII-XVIII сторіччя. У той час поняття прав людини висвітлюється як окрема категорія, як окремий правовий інститут. З цього часу і надалі права людини стали розглядати як елементарні передумови гідного людського існування. Але, саме Велика французька революція дала найбільший розвиток утвердженню прав людини – проголошення Загальної декларації прав людини та громадянина 1789 року. Перше покоління прав людини називають основними або особистими правами, так як вони закріплюють такі права як: право на життя, право рівності усіх громадян перед законом, свободу слова, презумпцію невинуватості, недоторканість особи та її майна, дотримання державою прав та свобод людини тощо[1, С. 10].

До другого покоління прав належать соціальні, економічні, культурні права, або скорочено — соціально-економічні права, пов'язані з добробутом людини, рівнем і якістю її життя. Також, до другого покоління прав людини відносять право на працю, право на сприятливі умови праці, право на захист від безробіття, право на відпочинок, права на освіту, право на достатній життєвий рівень, право на найвищий рівень фізичного та психічного здоров’я і т.п.. Друге покоління прав людини сформувалось після соціалістичних революцій, а саме Жовтневої революції та Другої світової війни. Як наслідок, права другого покоління знайшли своє відображення у Загальній декларації прав людини і більш детально розроблені й викладені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Визнання прав другого покоління означало, що відбудуться істотні зміни самого поняття прав людини.

Як і друге покоління прав, третє покоління формує свій початок після Другої світової війни. Відмінність цих прав від прав першого та другого покоління у тому, що ці права є колективними, тобто вони можуть бути реалізовані тільки асоціацією, колективом або спільнотою. До прав третього покоління прийнято відносити право народу на існування, самовизначення, мир, право на розвиток, на сприятливе навколишнє середовище, на рівноправ’я з іншими народами і т.п.. Ці права закріплені у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, міжнародних пактах та інших правових документах.

Більшість поглядів вчених так і зупиняються на виділенні зазначених трьох поколінь прав людини. Але є така думка науковців, що у зв’язку з розвитком людства виникає потреба виділити четверте покоління прав людини.

У цілому, щодо четвертого покоління прав людини думки вчених значно відрізняються за своєю суттю. Одні вважають, що четвертим поколінням прав повинні бути права людства. До переліку цих прав відносять право на безстрокове існування людства (безсмертя), мир, відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку), право на збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань), право на відкрите море і його корисні копалини, право на антарктичний простір та право на користування космічним простором [4, С. 26 ]. Але на нашу думку, права людства можна характеризувати як колективні права. Як правило колективні права відносять до третього покоління прав людини, тому не вважаємо необхідним виділяти їх як нове, четверте покоління прав людини.

Інші науковці вважають за необхідне віднести до четвертого покоління прав біологічні права, або інколи їх називають соматичними. Під соматичними правами прийнято розуміти групу прав, які пов’язані з можливостями людини самостійно розпоряджатися своїм тілом, здійснювати його «модернізацію», «реставрацію» і навіть «фундаментальну реконструкцію», змінювати функціональні можливості організму й розширювати їх техніко-агрегатними або медикаментозними засобами (право на розпорядження життям власного тіла (евтаназія), визначення приналежності своєї статі, на вільне розпорядження своєю репродуктивною функцією, на застосування репродуктивних технологій, зокрема штучного запліднення та клонування, трансплантацію органів та тканин тощо [2, С.41-42 ].

Але перш ніж говорити про біологічні права як права нового, четвертого покоління прав необхідно повною мірою науково дослідити – як будуть відбиватись нові можливості людей, чи варто ці можливості називати правами людини, чи визнавати їх державою як найважливішу цінність, як це вплине на подальше існування та розвиток суспільства та людства в цілому.

На думку автора необхідно стосовно кожного з запропонованих біологічних прав людини провести всебічні науково-правові дослідження щодо взагалі можливості та в яких межах (на скільки чітко, жорстко) закріплення їх в законах, які наслідки та ризики для розвитку суспільства та порушень прав людини це може за собою потягнути. І лише після цього, варто розглядати питання щодо визнання кожного з цих прав на рівні держави та закону.

Отже, з оглядом на вищезазначене біологічні права не можуть бути віднесені до поколінь прав людини, хоча по своїй суті вони є унікальними і мають бути відокремлені і визначені як біологічні (соматичні) права, але вони не можуть набути на даний час статусу нового четвертого покоління прав людини.

Деякі із зазначених підходів є занадто вузькими, деякі – не відповідають сьогоднішнім умовам розвитку суспільства, необхідності, інші - об'єднують права третього покоління з четвертим, тому в якості четвертого покоління прав ми пропонуємо виділити інформаційні «віртуальні» права.

Такі пропозиції обумовлені тим, що ХХІ сторіччя зумовило науково-технічний прогрес, пов'язаний зі створенням і широким розповсюдженням високих технологій, комп'ютерної техніки, локальних мереж, які докорінно змінили способи поширення, зберігання та споживання інформації і, як наслідок цього, життя людини.

Інтернет можна назвати другим світом майже кожного, який ми будуємо самостійно. Безперечно, це – віртуальний світ, але в ньому також повинні бути свої правила, при цьому вони не повинні порушувати першочергових свобод, на основі яких будувалось сприйняття Інтернет в світі. Виходячи з цього виникає необхідність правового регулювання, охорони та захисту інформаційних відносин, визначення правового статусу учасників цих відносин та потребою у всебічному з’ясуванні можливостей юридичного впливу з боку держави на нове технологічне та людське середовище, яким є віртуальний простір [3, С. 3].

Інформаційні права мають безпосередній вираз у конституційних гарантіях свободи слова та доступності інформації для кожного громадянина. Нормативно-правовим фундаментом інформаційного законодавства України є ст. 34, а також низка інших статей Конституції України. Крім того, в основу галузевого законодавства покладені п’ятнадцять фундаментальних законів і великий обсяг нормативних актів. Але не зважаючи на це, досі не має визначення в жодному законі - чи є всесвітня комп'ютерна мережа «Internet» засобом масової інформації або ні, також не визначено - чи поширюється дія українського законодавства щодо інформації, так мовити, «реального» світу на «віртуальний».

З урахуванням того, що досі залишається не визначеним ряд питань, які стосуються правовідносин у мережі «Internet», вважаємо за необхідне систематизувати вже існуючі закони у сфері інформації та прийняти новий Інформаційний кодекс України. Кодекс повинен дати чіткі поняття та визначення стосовно суб’єктів цих правовідносин, об’єктів, визначити предмет, правовий режим доступу до інформації, державну політику у цій сфері, закріпити права та обов’язки учасників, забезпечити охорону та захист цих прав. Вважаємо, що цей Кодекс можна було розділити на дві частини: Загальну та Особливу. Загальна частина може включати до себе основні визначення, завдання, визначати коло суб’єктів та об’єктів інформаційних відносин, чітко прописати їх права та обов’язки, зміст державної політики у сфері інформації, зміст права на інформацію, його гарантії та механізми реалізації охорони та захисту. Особлива частина має регулювати особливості інформаційних відносини у різних сферах. Окремо необхідно приділити увагу правовідносинам у мережі «Internet» (віртуальному просторі), та поширити на них законодавство «реального світу». Прийняття такого кодифікованого акту може стати ефективним способом вдосконалення діючого законодавства в сфері інформації.

Отже, зважаючи на те, що мережа «Internet» стала невід’ємною частиною буденного життя кожного громадянина нашої держави вважаємо, що саме інформаційні права можна назвати закономірним етапом розвитку інституту прав людини та виокремити їх як нове, четверте покоління прав людини.

Література:

1. Околіт Т. Класифікація прав людини та її критерії / Т. Околіт // Юридичний вісник України. – 2002 р. – № 52. – С. 10.

2. Повалій С.І. Біоетичні аспекти правового розвитку соматичних прав людини / С. І. Повалій // Вісник Запорізького національного університету. – № 2 – 2011. – С. 49- 54.

3. Присяжнюк О. А. Основи концепції правового регулювання інтернет-відносин в Україні (загальнотеоретичні аспекти) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 26.05.07. – Х., 2007. – С. 20.

4. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. Вид. 5-е, зі змінами. / П. М. Рабинович – К.: Атіка, 2001. – С. 176

5. Супрун О. В. Права людини нового покоління / О. В. Супрун // Молодіжний науковий вісник Української академії банківської справи Національного банку України. – №1 (4) – 2013. – С. 57-59.