Міжнародно-правовий захист осіб з особливим статусом

Ярошевська Я. Ю., студентка

Науковий керівник:

Мартинов М. П., к.ю.н., доцент

Запорізький національний університет

У сучасному світі значну частину уваги приділяють саме правам і свободам людини і громадянина, їх реалізації та захист. Існує багато способів захисту прав та інтересів особи, однак сьогодні значно зростає значення міжнародно-правового захисту. Це відбувається переважно через те, що довіра громадян та інших осіб до держави, до національного законодавства знижується. У більшості випадків, вони не отримують належного захисту з боку національних судів і тому шукають кращого ставлення до себе у зарубіжних країнах. Окрім того, сучасне суспільство знаходиться в процесі глобалізації, тобто всесвітньої уніфікації, стирання кордонів і побудови єдиної міжнародної системи. У тому числі єдиної системи правового захисту.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють, зокрема, положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9) [1].

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна [1]. Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності вказаних судів визначаються у розділах II, III і IV Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

Значна кількість наукових робіт розглядає, досліджує міжнародно-правовий захист людини і громадянина в цілому. Однак, не менш важливими є права та інтереси окремих категорій осіб, що також потребують захисту. Це, наприклад, біженці, особи, що потребують тимчасового притулку, певні релігійні, етнічні меншини та ін.

У ситуації, що сьогодні склалася в Україні, нам вважається доречним більше уваги приділити саме міжнародно-правовому захисту біженців та осіб, що потребують тимчасового притулку. Загалом, проблеми забезпечення захисту прав біженців та реалізації їх міжнародно-правового статусу розглядаються дослідниками у тісному зв’язку із міжнародними міграційними процесами. Основним і первинним документом у сфері реалізації та захисту прав біженців є Конвенція про статус біженців 1951 р. Цей міжнародний договір охоплює різні сфери життя біженців і гарантує їм щонайменше те ж саме поводження, що й з іноземцями, а в деяких правах зрівнює статус біженців із громадянами країни, що дає їм притулок. Існування Конвенції — це визнання того, що біженці повинні мати можливість користуватися фундаментальними правами та свободами [2]. Ще одним нормативним актом у цій сфері є Протокол щодо статусу біженців.

Ці два міжнародних документа формулюють основну норму у сфері захисту прав біженців: держава не вправі висилати біженців у ті країни, де існує загроза переслідування за расовою, релігійною, національною, соціальною чи політичною ознакою. Заборонено також безпідставно відмовляти в наданні статусу біженця, тобто в державі має бути прийнята та дотримана процедура розгляду заяви про надання притулку. Конвенція спрямована проти обмеження прав біженців як прав людини. Зокрема, це стосується: заборони дискримінації, заборони застосування до біженців заходів, які держава може застосовувати до громадян-небіженців тієї ж країни, зобов’язання надання біженцям національного режиму щодо свободи віросповідання, захисту авторських і промислових прав, права звернення до суду, забезпечення харчуванням, освіти, надання урядової допомоги, трудових прав і соціального забезпечення, податків тощо [3;4].

Норми, що стосуються біженців, містяться і в інших міжнародних документах, зокрема в Загальній декларації прав людини, у Женевських конвенціях 1949 р. і в двох додаткових протоколах до них 1977 р., у ряді регіональних документів, прийнятих ОАЄ, Радою Європи, ЄС, ОАД.

Координацію міжнародних зусиль з надання біженцям міжнародного захисту покладено на Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) [2]. Діяльність УВКБ має не політичний, а гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захисту з боку Управління не може залежати від політичних, релігійних, ідеологічних пріоритетів, які панують у той чи інший час у світі або в окремих регіонах. Компетенція УВКБ поширюється на всіх осіб, «які знаходяться поза державою свого громадянства або, якщо вони не мають громадянства, поза державою свого постійного проживання внаслідок обґрунтованих побоювань переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства або політичних переконань і які не можуть чи не бажають із причини таких побоювань користуватися захистом уряду держави своєї громадянської належності або, якщо вони не мають громадянства, повернутися у країну свого попереднього постійного проживання» [5].

Ще один вид осіб з особливим статусом, якому потрібно приділити увагу – діти. До захисту прав дітей ми повинні ставитися серйозно не тільки у сьогоденні, а постійно, адже діти – це майбутнє будь-якої країни. Розвиток у політичній і правовій думці загальних ідеалів про рівні права та свободи всіх людей тривалий час не торкався прав дитини. Формування універсальних правових норм про захист дітей пов’язане зі здійсненням ООН з першого року її існування широкомасштабних заходів для створення юридичних основ захисту прав і свобод людини. Першим найбільш авторитетним документом у галузі захисту прав дітей можна вважати Загальну декларацію прав людини 1948 р., у якій зазначено, що користування основними правами людини не залежить від віку, акцентовано увагу на необхідності особливого захисту материнства та дитинства (ст. 25) та вперше сформульовані основні вимоги одержання освіти (ст. 26). Одним із найважливіших міжнародно-правових актів щодо захисту прав дитини є ухвалена в 1989 р. Конвенція про права дитини, у якій сформульовані основні уявлення сучасного людства про місце дітей у суспільстві. З метою «розгляду прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією», відповідно до ст. 43 засновано Комітет із прав дитини [2].

Дитиною є «кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше» [6]. Основним правовим принципом захисту прав дітей є рівність прав усіх дітей «без усяких винятків і без розбіжностей або дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини або її сім’ї» [7].

Права дитини потребують спеціального захисту. Як зазначено в Декларації прав дитини, з метою забезпечення можливості та сприятливих умов для вільного і повноцінного розвитку за будь-яких обставин, «дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження». Принцип спеціального захисту прав дітей діє й у таких екстремальних ситуаціях, як, наприклад, позбавлення волі неповнолітнього за скоєння злочину, а також у разі призначення та відбування покарання [7].

Закріплюючи невід’ємність основних прав людини, міжнародне право розглядає дітей як суб’єктів громадянських і політичних прав тією ж мірою, що й дорослих. Різниця полягає тільки в тому, що дитина потребує, щоб нею «належним чином управляли та керували» задля здійсненні нею своїх прав і свобод і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, що розвиваються» [7]. Разом із тим у міжнародному праві проголошено деякі специфічні, так би мовити, дитячі громадянські права: право на реєстрацію, на м.’я, на набуття громадянства з моменту народження.

Отже, беручи до уваги ситуацію, що складається сьогодні, слід детальніше ставитися до проблеми біженців та осіб, що потребують тимчасового притулку. Для цього їх правовий статус визначається не тільки національним законодавством. Багато міжнародних договорів, що належним чином ратифіковані Україною, визначають регулювання та захист прав та інтересів цих осіб.

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30. – 141с.

2. Міжнародно правовий захист осіб, що належать до певних груп населення [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://lect.com.ua/mizhnarodno-pravoviy-zahist-osib-shho-nalezhat-do-pevnih-grup-naselennya.htm

3. Конвенція про статус біженців [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_011

4. Протокол щодо статусу біженців [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_363

5. Устав управления верховного комиссара организации объединенных наций по делам беженцев [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://reflaw.narod.ru/HTMLs/lows/inter/ustav.htm

6. Конвенція про права дитини [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_021

7. Декларація прав дитини [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_384