Физическая культура и спорт:

1. Физическая культура и спорт: проблемы, исследования, предложения

Орєхова В.Л., Фляга І.Л.

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

ПРО СТАТУС ПРЕДМЕТУ «ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА»

В ШКОЛІ

Говорячи сьогодні про роль та значення уроків фізичної культури в школі, хотілося б пригадати, чи відбулися якісь зміни порівнюючи з минулим століттям. Раніше у кожній радянській школі спортивні зали та майданчики були завішані наочною агітацією з гаслами «Від значка ГПО до олімпійських медалей!», «Вище прапор радянського спорту!», були також і «Наша гордість», «Ними пишається школа» з портретами переможців змагань різного рівня. Як і все радянське, зараз це сприймається як ідеологічний архаїзм. Але в той же час більшість дітей того часу по справжньому переймалися атмосферою дуже відповідального ставлення до уроків фізкультури і спорту в цілому. Всі виходили на «фізру» в єдиній спортивній формі, здавали нормативи і активно брали участь у різних спартакіадах, кросах і міжшкільних змаганнях. Та і сам урок не сприймався старшокласниками як легкий перекур або можливість побродити по шкільному подвір'ю. Нас навчали азам футболу, волейболу, баскетболу.

В останні роки в силу об'єктивних і суб'єктивних причин урок фізичної культури став сміховинним придатком до системи середньої освіти. На фізкультуру можна чи не прийти або влаштувати на стадіоні перекур. У кого з вікна видно шкільне подвір’я, можна поспостерігати, як проходить так званий урок фізкультури у старшокласників. Стовідсоткової спортивної форми не побачите ніде. У кращому випадку хлопці буцають кинутий вчителем м'яч, а дівчата щось обговорюють у перервах між перекурами і фарбуванням вій. Злий фізкультурник може змусити пробігти коло по стадіону. Причому спроб зі сторони вчителя перетворити це дійство в повноцінний урок або хоча б просто організовану фізично активну розминку не спостерігається.

До речі, проблему з початковою фізичною підготовкою в школі констатують і професіонали. Сучасне суспільство передбачає деяку гуманізацію процесів дисциплінарного залучення дітей до занять фізкультурою. Раніше всі ходили стрункими рядами на змагання з видів ГПО й писались фіктивні статистичні звіти. Глобального ефекту це не давало. Просто народ був більш слухняний і дисциплінований, школа мала важелі впливу на батьків і учнів. Зате була масовість спорту і більш здорова молодь. Ми і зараз зберегли цю ідею в обличчі державного фізкультурно-оздоровчого комплексу. Тільки займатися ним хочемо не для вишикуваних рядів, а для визначення рівня фізичної підготовки дітей.

Ми впевнені, щоб привити дитині любов до різного роду вправ і просто рухової активності, необхідно все це подавати цікаво і захоплююче.

У зв'язку з цим виникає питання - а наскільки вчитель фізкультури відповідає тим вимогам, які пред'являємо ми? Наскільки він розуміє, що діти на уроках фізкультури повинні отримувати оздоровчий ефект, а не натаскування на результат. Вчитель повинен викладати фізичну культуру, а не фіксувати кількість підтягувань. Результат прийде тоді, коли школяр побачить інтерес в уроці й мотивацію до дій, а не мучителя у спортивному костюмі, який ганяє по 10 кіл навколо стадіону ...

Про це свідчить і громадська думка. За результатами опитування батьки визнають, що діти старші 14 років дуже різко змінюють своє ставлення до занять. У перехідному віці фізкультура стає для більшості хлопчиків, як кістка в горлі, а дівчата заявляють, що просто не хочуть ламатися перед однолітками, здаючи якісь нормативи. Так проблема у поганих вчителях фізичної культури, ледачих дітях чи у відношенні до спорту в суспільстві та сім'ї? Погоджуємося з тим, що проблема це всеосяжна.

Необхідно проаналізувати навчальну програму, щоб вона стала не відразливою, а цікавою, і щоб діти були зацікавлені продовжувати заняття фізкультурою і спортом поза межами навчального закладу. Це складний процес, де ще багато чого вирішують загальний соціальний настрій, сімейні цінності, зовнішні стимули. У кінцевому підсумку можна дівчатам старших класів викладати шейпінг або аеробіку, а хлопцям спортивні ігри та єдиноборства. Не варто ганяти школярів навколо стадіону, треба давати право вибору, а потім домагатися динаміки у вибраному напрямку.

На наш погляд, оцінку з фізкультури взагалі треба формувати не за кількістю підтягувань та виконанням нормативів з бігу, а необхідно враховувати динаміку, прогрес і бажання підлітка розвиватися. А це треба стимулювати і розвивати.

Прикладом може слугувати досвід Німеччини. Раніше там у школах була обов’язкова щоденна фізична культура, басейн, легка атлетика. Що це давало тоді і зараз демонструють не тільки медалі німецьких атлетів, але й рівень здоров’я населення. Журнал «Forbes» стверджує, що Німеччина – це країна з найбільш високим коефіцієнтом рівня здоров'я. Тому можна погодитись, що в плані організації та популяризації фізичної культури та спорту вона може бути зразком. Напевно, ми ще не змогли сформувати, а головне - довести до повної реалізації державну ідеологію спорту. За статистикою, тільки 18-20% співвітчизників систематично займаються спортивними вправами. А що ж інша частина активного населення?

На нашу думку, діти самі повинні вирішувати, чим і як займатися. І тут, звичайно, особливо важлива роль вчителя фізкультури як педагога. Тільки він зможе не просто змусити займатися спортом, а й знайти відповіді на питання: чому маленькі діти дуже активні, а підлітки все більше уникають фізичної активності? Що відбувається з природою людини, в чому причина такої фізичного нігілізму? Тому ми повинні прикладати масу зусиль, щоб все це реалізувати і домогтися бажаних реальних результатів.