Народенко А. В.
студент 4 курсу, Київського Національного університету
імені Тараса Шевченка
Правова природа новації, як способу
припинення зобов’язання
Питання
новації, як способу припинення зобов’язання, характеризується наявність
значного кола питань, що потребують свого вирішення, зокрема питання її
правової кваліфікації та право розуміння, сфери застосування, відмежування від
суміжних правових категорій та багато інших. Адже застосування новації, як
способу припинення зобов’язання є майже „найбільш цивільно-правовим”, можливо
лише після належного виконання, оскільки припинення за домовленістю (новація)
відповідає основними засадам цивільного права – диспозитивності, свободі
договору та іншим.
Новація
характеризується подвійною правовою природою, адже вона виступає одночасно
підставою для виникнення зобов’язальних правовідносин та підставою їх
припинення. Новація породжує нові зобов’язальні правовідносини, отже виступає
правостворюючим юридичним фактом та одночасно правоприпиняючим – припиняючи
первісне зобов’язання.
Відповідно до
ч. 2 ст. 604 ЦК України: новація
– спосіб припинення зобов'язання
за домовленістю сторін
про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами.
В доктрині
наявні два підходи до визначення новація:
За першим підходом новація розуміють, як припинення договору новим
договором, з метою знищення колишнього зобов`язання і замість нього створення
нового, причому сторони залишаються ті ж.
За другим підходом новацію визначають, як будь-яку зміну договору з тим, що
самі сторони за згодою між собою продовжують займати свої місця в
правовідносинах.
Перший підхід
є більш доцільним, адже новація характеризується насамперед виникненням нового
зобов’язання, а не зміною існуючого.
З вище
викладеного можна виділити наступні ознаки новації:
1. Новація -
це насамперед спосіб припинення зобов’язання, на що вказує її місце в системі
цивільного права та ЦК України зокрема, адже в ЦК новація закріплена в главі 50
ЦК України „припинення зобов’язання”.
2. По-друге,
новація характеризується необхідністю двостороннього волевиявлення на її
укладення, тобто домовленості сторін, що відповідає базовому принципу
цивільного права – свободі договору та добровільності.
3. По-третє,
правова природа новації спрямована саме на заміну первісного зобов’язання
новим, а не на зміну, як вказується в вищенаведеному прикладі. Основним
розмежувальним критерієм заміни від зміни первісного зобов’язання може бути
саме вказівка на відмінність істотних умов, які складають основу відповідного
зобов’язання. В разу зміни зобов’язання, зокрема договірного, вся сукупність
істотних умов не може бути змінена, в цьому разі буде заміна первинного
зобов’язання, адже даний договір буде новим і правовий зв'язок з попереднім в
цій сфері буде втрачено.
4.
По-четверте, новація здійснюється між тими є сторонами у зобов’язанні з метою
припинення первісного. Дана ознака є визначальною, адже за її відсутності,
правова природа нових правовідносин втратить своє значення в частині підстави
припинення первісного зобов’язання.
По-п’яте,
Юридичною підставою для зобов'язання, яке виникає при новації, є правочин
сторін про припинення первісного зобов'язання. Тому від дійсності останнього
залежить дійсність нового. Якщо первісне зобов'язання визнається недійсним, то
недійсним стає зобов'язання, яке його замінює.
та інші.
Ст. 604 ЦК
України зазначає, що новація не допускається щодо зобов'язань
про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в
інших випадках, встановлених законом. Тобто можливість припинення зобов’язання
одержує відповідні межі здійснення, внаслідок закріплення в ЦК такої
імперативної норми, які характеризуються спеціальним характером порівняно з
загальними цивільно-правовими (не порушення прав інших осіб та інші – ст. 13 ЦК
України).
Новація припиняє додаткові
зобов'язання, пов'язані з
первісним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором.
Сутність
новації полягає в тому, що скасування колишнього зобов'язання не відділяється
від установлення нового, але й те й інше відбувається в одному акті обопільної
волі. У такому випадку колишнє зобов'язання знищується з усіма наслідками,
приналежностями й т.і.; допускається хіба тільки за особливою згодою переносити
забезпечення з колишнього зобов'язання на нове.
З цього
приводу слід відзначити, що в зв’язку з правовою специфікою різних видів
забезпечення зобов’язань, доцільно визнавати певні обмеження. Умовно способи
забезпечення зобов’язання за критерієм найбільш тісного правового зв’язку можна
поділити на три групи: пов’язані з особою (порука, гарантія), пов’язані з майном (наприклад, застава), та
пов’язані з безпосередньо з конкретним зобов’язання (неустойка, завдаток, притримання
та інші).
Тому
можливість збереження субсидіарного зобов’язання, зокрема способу забезпечення,
можлива лише, щодо перших двох груп, адже безпосередній правовий зв'язок
наявний саме не з зобов’язанням, а з правами і обов’язками осіб, як суб’єктів
цивільного права. Наприклад, за порукою поручитель поручається саме за особу, в
зв’язку з притаманними їй характеристиками, а гарантія взагалі згідно ЦК маю
особливий правовий статус та не залежить навіть від дійсності зобов’язання(ст.
562 ЦК). Щодо третьої групи забезпечень, то тут мова може йти не про
збереження, а про укладення нового субсидіарного зобов`язання, адже в зв’язку з
припиненням основного втрачається підстава такого забезпечення, якщо сторони
виразять бажання зберегти субсидіарне зобов'язання, їм необхідно дійти згоди,
що і стане в такому випадку підставою виникнення відповідного субсидіарного
зобов'язання.
Отже,
вирішення питань щодо правозастосування та право розуміння новації є
актуальними, як з позиції теорії так і практики, оскільки її застосування
сприятиме можливості цивільно-правового врегулювання можливих проблем
виконання, особливо в період економічної нестабільності.
Література:
1. Цивільний кодекс України від
16 січня 2003 року
2. Цивільне право України том1 під заг. ред. О. В. Дзери
3. Договорное право.
Книга первая. Общие положения; М. И. Брагинский, В. В. Витрянский
4. Науково практичний
коментар цивільного кодексу України, т. 2, під ред. О.В. Дзери, Кузнєцової та
Лунца
5. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Часть третья: "Договоры и обязательства"