УДК 159.922:316.64:165.242.2+34:008

Дмитрієнко І.В., старший викладач Університету мислі, студентка юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету имені С.Г. Сковороди

Дмитрієнко Ю.М., член-кореспондент Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, доктор філософії, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного дослідницького університету імені Тараса Шевченко

«РУСЬКА ПРАВДА» ЯК СВІТОВА ПАМ’ЯТКА РУБІЖНОГО ЦІЛЬОВОГО СТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ - ОСНОВА ДЛЯ КОРЕЛЯЦИИ ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

Взірцем органічного поєднання державної законотворчості з нормами традиційної (звичаєвої) правосвідомості та правової культури, за твердженням учених (Б. Бабій), є давньоруський правовий кодекс - «Руська правда». В науковій літературі висловлювалися різні, часто протилежні думки з приводу того, за нормами якої правової свідомості формувалась основа «Руської правди»: скандинавської (норманської) та германської правосвідомості та права (М. Карамзін), місцеве звичаєве право (К. Левицький), римське (М. Максимейко) чи візантійське право (М. Володимирський-Буданов). А історик єврейського походження М. Барац виводив норми «Руської правди» із давньоєврейського права. Оригінал «Руської правди», найдавнішої збірки давньоукраїнського права (стала також джерелом російського, білоруського та литовського права), не зберігся. До наших днів дійшло більше 100 (за іншими даними - 300) списків «Руської правди». Усі вони складені впродовж ХІ-ХШ ст. До найстаріших належать списки: Синодальний (бібліотека Синоду), Академічний (бібліотека Академії Наук), Карамзінський та ін [1]..

Насамперед статті «Руської правди» дають досить повне уявлення про правову систему Київської Русі взагалі, та про основні принципи її облаштування зокрема. Так, одним із основних принципів феодального права Київської держави було те, що права та інтереси феодалів і феодально-залежного населення захищалися неоднаково. Виникнувши на основі норм звичаєвої правової свідомості та культури, а не з норм звичаєвого українського права (домінувало усне судовиробництво, устний характер давньоукраїнського права, відсутність масового впливу писаного права на становлення та розвиток вітчизняного українського статичного права), ідейно-світогляно залежне законодавство Київської Русі було поставлене на службу феодальній державі, відповідно, послідовно відстоювало та захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це зумовило один із головних принципів (особливостей) розвитку феодального права у Київській державі - принцип привілею, а також істотну домінанту правової свідомості як механізму правового регулювання суспільних відносин. Він позначав те, що систему покарань було скеровано головним чином проти феодально-залежного населення. Особа й майно холопа взагалі не захищалися. Натомість права панівного класу відстоювали всі правотворчі спроби київських князів. Життя, честь і майно його представників, на відміну від простих селян, починаючи від «Правди Ярославичів» захищалося значно суворішим покаранням (подвійними вирами), що пiдтверджує тези В. П. Сальнікова правова культура – це правовий феномен, близький до розуміння всієї юридичної надбудови, але не є нею, правова культура виступає як особливе якiсне соціальне явище, що охоплює всю сукупність найважливіших компонентів юридичної реальності. Іншою характерною рисою феодального права за «Руською правдою» було те, що під злочином («обида») у цю епоху розумілося будь-яке завдання кому-небудь матеріальної чи моральної шкоди [2]. Також не було різниці між кримінальними й цивільними правопорушеннями, кримінальною та цивільною правовою свідомістю та культурою. Будь-яке правопорушення - чи то вбивство, чи несплата боргу - однаково називались «обидою». А покарання залежало значною мірою від соціального становища потерпілого («обидженого»). «Руська правда» укладалася для того, щоб на її норми орієнтувались як поставлені князем нижчі судді, так і традиційні громадські суди. Зібрані у ній норми свідчать про те, що вони мали суто практичні цілі, а саме: дати можливість суддям «справедливо» вирішувати справи на підставі чинного права, а сторонам - обороняти свої права на суді, поширюючи правову свідомість та культуру судочинства у широкi контексти правового поля механiзму правового регулювання перехiдного правостановлення – українську правосвiдомiсть. У цьому вiдношеннi В. Д. Шишкін не помилявся у тому, коли у дослiдженнях доводив, що правова культура існує за межами поняття правової надбудови: цей висновок вимальовується як із переліку структурних її частин та водночас цінностей правової культури (принципи, форми, інститути народовладдя, структура, механізм політичної та правової системи постперехідного суспільства), так й із теоретичної версії про те, що існує особлива система правової культури, яка містить основні правові (і не тільки правові) цінності, правова культура виступає як особливе соціальне явище, що охоплює всю сукупність найважливіших компонентів юридичної реальності. А про те, що «Руська правда» активно використовувалась у судочинстві, свідчить велика кількість її списків. Проте цей авторитетний звід аж ніяк не вичерпував собою всього давньоруського права. Його норми регламентували в основному ті сторони життя руського суспільства, де відчувався найбільший вплив князівської, державної влади, і не торкалися тих питань, які не становили інтересу для князівської влади. Отже, «Руська правда» була зводом норм державного законодавства, або, як прийнято його називати, князівського права. Вона була одночасно зводом норм як матеріального, так і процесуального права, тобто в ній містилися відомості як про те, які діяння слід уважати злочинами, і які призначати покарання, і про те, як слід розбирати справу і вершити суд. Кодекс укладався за казуальною системою, тобто законодавець ніби намагався передбачити всі можливі життєві ситуації, коли засобами правової культури створювалось таке загальне середовище процесуального права, що «поєднує у собі прогресивні правові ідеали та практику» (В.М. Чхиквадзе).

У науковій літературі списки найдавнішого збірника вітчизняного права прийнято розділяти на три основні редакції: Коротку, Просторову (або Поширену) та Скорочену (із Просторової), що мають єдину основу нормативного регулювання – правову культуру української звичаєвої правосвідомості. Вони пов'язані між собою за змістом, оскільки виникли в рамках однієї епохи, однак на різних етапах розвитку феодалізму, нормативно презентуючи рiзнi, але унормованi правовi цiнностi та форми правової свідомості, що пiдтверджує тези Л.С. Явича про те, що компонентом будь-якої правової свідомості та культури є певні ціннісні орієнтири, ідеали; ці вищі духовні цінності, що лежать поза правом як юридичним явищем, але слугують внутрішнім початком національного законодавства та правосуддя, мають відносно самостійне існування та значимість, пов'язані зі світоглядом відповідних владних корпорацій розроблюються, обгрунтовуються та верифікуються на філософському та філософсько-правовому рівні [3].

Коротка «Руська правда» - найдавніша редакція - втілила початковий досвід уніфікації та систематизації правових норм Київської держави на середину XI ст. У ній історики вирізнили 43 статті, хоча первинні протограми статей не мали. Збірник складався з двох основних частин: «Правди Ярослава» (статті 1-18), «Правди Ярославичів» (статті 19-41), а також «Покону вирного» (ст. 42) і «Уроку мостникам» (ст. 43) – як окремих форм правової свідомості та культури. Усього в науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої «Руської правди». Частини «Руської правди», являючи собою нормативнi уявлення правового свiтозасвоєння презентували для судовиробництва, за А.А. Чунаевою, прирднi критерії формування, оцiнки, верифiкацiї та уніфікації у власних правових нормах рівня правокультурного розвитку, внаслiдок чого створювався своєрідний еталон реглятивного порівняння нормативного й дiйсного свiтовiдношення та складалося унiверсалiзоване методологічне значення категорії правової мети для дослідження явищ правової свідомості та культури. Укладення першої, основної частини пов'язувалося з князюванням Ярослава Мудрого і припало на 1030-1040 pp., ймовірно після 1037 р. (за іншими даними - в Новгороді 1016 p.). Правда Ярослава, основуючись на давньоруському звичаєвому праві, мала на меті врегулювати найбільш гострі повсякденні відносини, що виникали головно у середовищі князівських воїнів і дружинників. Правові норми, що складали «Правду Ярослава», встановлювали грошові штрафи за найбільш типові правопорушення: убивство, покалічення, образи, крадіжки та приховування чужого майна й холопів. З традицією саме звичаєвої української правової свідомості та культури, а не звичаєвого права була пов'язана узаконена «Правдою Ярославова» кровна помста. Вона допускалася тільки у випадку вбивства (за всі інші правопорушення слід було платити сріблом: 40, 12 або 3 гривні, залежно від тяжкості скоєного). Було обмежено коло родичів, яким дозволялася помста за вбитого. Узаконив Ярослав й окремі загальноприйняті традиції судочинства: присягу в непричетності до злочину, необхідність свідків у розгляді, порядок витребування украдених і виявлених речей. Установлювалася спрощена судова процедура для прийшлих воїнів князівської дружини - варягів і колбягів. Загалом, текст «Правди Ярослава» ще не фіксував ніяких переваг (привілеїв) у санкціях для окремих верств вільного населення. Суб'єктами правовідносин були всі, крім холопів. Отже, правовий зміст «Правди Ярослава» стосувався головним чином норм звичаєвої української кримінальної та кримінально-процесуальної правосвідомості. Серед питань, які вона порушувала, були: правове становище холопів, спадкоємництво, земельна власність тощо. «Правда Ярослава» охоплювала норми покарань за вбивство, за тілесні ушкодження, за образу, та норми, які врегульовували питання про порушення права власності. «Правду Ярославичів» (статті 19-41) було укладено після смерті Ярослава Мудрого його синами Ізяславом, Всеволодом і Святославом на початку 70-х років XI століття. її виникнення пов'язують із повстанням київських смердів і городян 1068-1071 pp. Вона була першим значним доповненням до «Руської правди» і принципово відрізнялася від законів Ярослава. За півстоліття, що минуло, давньоруське суспільство набуло нових соціальних рис: ставало очевиднішим розшарування раніше єдиних мас вільного населення на привілейованих і пригноблених. Князі вже стали великими землевласниками, господарями замків, де жили і працювали ремісники, працівники-рядовичі, раби-холопи. Тому всі введені до «Правди Ярославичів» норми були спрямовані передовсім на посилення правового захисту князівських слуг, князівського майна і князівського вотчинного господарства загалом, що було логiчним продовженням трансформацiї cтарої правової iдеї про прiоритет великокнязiвської влади на iншою, що пiдтверджує iстиннiсть тез В. М. Кудрявцева, Л.С. Явича про правові ідеї як принципи, які є найголовнішими системними елементами прогресивної правової свідомості та культури. Правоа свідомість та культура «Правди Ярославичів» свідчить про нерівність у правовому становищі різних категорій населення. Величезними за тим часом штрафами у 80 гривень срібла (близько 16 кг) наказувалося карати убивство вищих княжих адміністраторів і слуг: управителів - ог-нищан, дворецьких-тіунів, поставлених князем старост або його порученців-під'їзних. Установлюючи нові штрафи, Ярославичі спиралися вже не на традиційні норми, а на власну довільну судову практику. Наприклад, штраф у 80 гривень за вбивство старшого княжого конюха було встановлено, виходячи з того, «як постановив Ізяслав за свого конюха якого убили дорогобужці». Чималі штрафи встановлювались і за посягання на життя залежних від князя людей, смердів, холопів. Покаранню підлягала навіть самовільна («без княжа слова») «мука» смерда. Грошові штрафи встановлювалися за крадіжку й пошкодження вотчинного майна: залежно від значимості й приблизної вартості украденого вони присуджувалися розміром від однієї ногати (1/20 гривні) за ягня, до двох гривень - за бойового коня. (Найкращий бойовий кінь і невелике село однаково коштували дві гривні). Причому майно, що належало князеві, охоронялося від посягання великим штрафом у три гривні, незалежно від його реальної ціни, чи був то князівський кінь, мисливський сокіл чи князівська борть. Дослідники (О. Мироненко, Р. Хачатуров, С. Юшков) одностайні в тому, що найвизначнішим досягненням «Правди Ярославичів» було скасування кровної помсти й заміна її грошовою вирою, а також спрямування вири чи штрафу не на користь потерпілих, а до державної скарбниці. «Локон виріши» було укладено ще Ярославом Мудрим із метою регламентування розміру данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали до громади здійснювати судочинство і збирати кримінальні штрафи. Видання спеціального уставу для шляхових майстрів - «Уроку мостників» -пов'язується з діяльністю Ярославичів. У ньому встановлювалися норми натуральних і грошових оброків, що збиралися з сільських і міських громад на користь указаних майстрів. Правова свідомість та культура Просторової «Руської правда» пов'язується з іменем Володимира Мономаха. її датують не пізніше 1113 р. Посівши князівський «стіл» у Києві, Володимир Мономах видав новий звід правових норм - Устав свого імені, який передусім мав на меті ввести у більш-менш справедливі й законні рамки фінансові та кредитні операції купців і міського населення. У цьому Уставі, який містив близько 70 правових положень, містилися норми не тільки звичаєвої кримінальної, а й цивільної правосвідомості, регулювався порядок укладення окремих договорів і встановлювалася відповідальність за їх порушення. Було встановлено максимальний відсоток за договором позики 150 процентів річних від суми боргу. Стягування більшого «різа» (процента) звільняло боржника від зобов'язання повернення взятих грошей. Для купців закон уводив окремі привілеї, що пов'язувалися з їхньою торговою діяльністю. Так, якщо купецький корабель потонув чи був захоплений ворогом, то кредитори зобов'язувалися надати купцеві відстрочення платежу, «оскільки погибель ця від Бога». Якщо ж купець не міг віддати боргу з власної вини (пропив або програв гроші), його можна було продати в холопи. Водночас купці звільнялися від обов'язку укладати операції в присутності свідків (яких їм, звичайно, важко було знайти в місті, куди вони приїжджали для торгу). Тож від тих часів пішло прислів'я: «Слово купецьке - дорожче за золото». Важливою новацією згаданого зводу законів стало детальне врегулювання правовідносин між феодалом-боргодавцем і залежним від нього селянином-закладником (закупом). Сама поява в законі таких норм свідчила про те, як далеко просунулося суспільство у феодалізації. Селянин, який взяв «купу» (тобто якесь майно або знаряддя праці) у феодала, попадав від нього в особисту залежність. Закон забороняв йому йти від свого пана під загрозою обернення в холопи, дозволяв панові карати закупа «за справу». Однак повністю правоздатності такий селянин не втрачав, закон охороняв його життя, майно і навіть особисту гідність, хоч і меншою мірою, ніж вільного селянина чи городянина. Приблизно в середині XII ст. Устав Володимира Мономаха було об'єднано з оновленою та переробленою Короткою «Руською правдою» та іншими князівськими уставами, що дістало назву Суду Ярослава. Було враховано окремі норми візантійського церковного права, зроблено інші доповнення. Отже, правова свідомість Просторової «Руської правда» також переділялася на дві основні частини: правова свідомість та культура Суду Ярослава (статті 1-52) і правова свідомість та культура Уставу (Статуту) Володимира Мономаха (статті 53-121). Вони були видані в різний час, а потім механічно поєднані переписувачами. Отже, правова свідомість та культура поширеної «Руської правди» в цілому, а правова свідомість та культура Уставу Володимира Мономаха зокрема регулювали набагато ширше коло суспільних відносин як основи механізму правового регулювання, ніж попередні пам'ятки правової свідомості та культури Київської Русі. Тут уже було викладено норми цивільної, процесуальної, кримінальної, більш детально - сімейної, шлюбної, опікунськоїта інших галузей звичаєвої правосвідомості, що різноджерельно формували норми статичного різногалузевого українського писаного права. У найголовнішій частині Просторової «Руської правди» - Уставі Володимира Мономаха - відображено норми, що врегульовували соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, окремих посадових осіб, судочинство та правове становище холопів. Просторову редакцію «Руської правди» найчастіше мають на увазі, коли говорять про «Руську правду» взагалі. Вона стала основним зводом правових норм Києво-Руської держави періоду політичної роздробленості. Скорочена «Руська Правда» (50 статей) не мала самостійного вжитку та була призначена для використання у церковних судах. Більшість дослідників уважає, що її було складено на основі Просторової «Руської правди». У літературі зазначається, що «Руська правда» була досить типовим зводом правових норм для своєї доби. Аналогічні пам'ятки права відомі в історії інших європейських країн, передусім Франції та Німеччини («варварські правди»). Дослідники (Р. Хачатуров) вказують на нетипові риси «Руської правди». Зокрема, у ній повністю відсутній притаманний давньому праву символізм судових дій і призначення покарання. її норми - життєві й конкретні, позбавлені характерної для давніх часів жорстокості. Одночасно правосвідомість «Руської правди» відобразила досить примітивний рівень розвитку держави і права в Київській Русі. Вона не знала абстрактних юридичних понять, узагальнених розпоряджень, складних правових конструкцій. Слід мати на увазі, що «Руська правда» не була єдиним із відомих кодексів, законів, які застосовувалися на практиці. Для права тієї доби, зокрема й руського, принцип дотримання однієї норми закону (що характерно для сучасної правової культури) не був типовим. Суддя або інший адміністратор на свій розсуд вибирав, якого зводу права чи якого закону йому дотримуватися в кожному конкретному випадку, що знову свідчить про слабкість норм писаного права та про пріоритет норм правосвідомості над іншими правовими нормами. На нього впливали як авторитет укладача закону (невипадково і в XI, і в XII ст. укладачі Просторової редакції, як і раніше, пов'язували її з іменами Ярослава і його синів), так і старовина, особливо шанована на Русі, і звичайна обізнаність у законах. Тому, як зазначалося вище, поряд із «Руською правдою», у Києво-Руській державі існували та застосовувалися судами кодекси церковного права та збірники рецептованого візантійського права.

Підсумовуючи огляд джерел права, правосвідомості та правової культури Київської Русі, зазначмо таке. В основі правової системи, правової свідомості та правової культури Києво-Руської держави знаходилась звичаєва правова свідомість, а не право. Законотворча діяльність здійснювалась у формі княжих і церковних уставів, договорів князів між собою, з дружиною та з підвладним населенням, міждержавних договорів. Було рецептовано й візантійське право, яке позначилося, головним чином, на церковному законодавстві. Є підстави стверджувати, що в цілому розвиток права на Русі здійснювавсь у напрямку створення норм, які поширювали чи змінювали звичаєві традиції та за своєю формою мало чим від них відрізнялися. Яскравий приклад цьому - «Руська правда». Як перший відомий нам кодифікований збірник давньоруських юридичних норм вона найповніше зберегла давні положення звичаєвої правової свідомості та культури Русі-України, тож може служити, за висловом М. Чубатого, «підручником для вивчення руського права». Думаємо, що у період полльсько-литовської доби норми Руської правди мали певне значення для певних змін норм польсько-литовського права. Але ця тема вимагає подальших досліджень.

Список використаних джерел:

1. Бондарук Т.І. Західноруське право: дослідження і дослідники (Київська історико-юридична школа). - К., 2008

2. Владимирський-Буданов М.Ф. Ч.1. Обор истории руського права. - Ростов-на-Дону, 2007

3. Граніна А. Ф., Чхиквадзе В. М., Явич Л. С. Правовые аспекты культуры. – Казань: Нурфокс, 2006