Олена Сапа

Мелітопольський державний педагогічний університет

Імені Богдана Хмельницького, Україна

Поняття “дискурс” у площині сучасної наукової думки

Теорія дискурсу, як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника” [2, 276].

Як зазначають вчені, саме еволюції концепцій дискурсу сучасний етап розвитку мовознавства завдячує формуванням нової парадигми лінгвістичного знання – дискурсології. Проте, термін “дискурс” відносять до найбільш невизначених термінів лінгвістики. У межах функціональної парадигми, дискурс розуміють як мовленнєво-розумову діяльність людини у широкому розмаїтті соціальних контекстів. Інтерпретація дискурсу спирається на дихотомію текст / дискурс. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки.

В сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних: дискурс визначається через текст або текст через дискурс; дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки; як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об’єднаних спільністю цільового завдання; як засіб бесіди та мислення; як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня; як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність; як складна комунікативна подія; як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими зв’язками. Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.

Текст володіє формально-змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з’являється в момент породження його автором і може переживати наступні переродження при сприйнятті його реціпієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів [4, 171].

Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень. Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком, - це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі [3].

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, занурене у життя.” [1]. Дискурс також розуміється як текст, ”представлений у вигляді особливої соціальної даності” [5, 44] і ”утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту” [6, 262].

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючий висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але , не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та харектеристиках, вони не виключають одне одного.

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс – це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Література

1. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз, 1981. - Т. 40. - №4. - С. 356-357.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер. с фр.-М.: Прогресс,1975. - 447 с.

3. Дейк Т.А., ван. Язык. Познание. Коммуникация / Пер. с англ.: Сб. работ/сост. В. В. Петров под ред. В. И. Герасимова; Вступ. ст. Ю. Н. Караулова и В. В. Петрова. - М.: Прогресс, 1989. - 312 с.

4. Ишмуратов А. Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса / Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов // АНУ Институт Ф-и. - К.: Наук. Думка, 1994. - 252с.

5. Степанов Г. В. Язык. Литература. Поэтика. - М.: Наука, 1988. - С. 120.

6. Ушакова Т. А. Павлова Н. Д. Заясова И. А. Роль человека в общении. - М.: Наука, 1989. - 192 с.