Философія /2. Соціальна філософія

К.філос.н. Моргун О.А

ДВНЗ «Криворізький національний університет»,Україна

ОНТОЛОГІЧНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ БУТТЯ В АСПЕКТІ ТРАНСФОРМОВАНОГО БУТТЄВІСТНОГО СВІТОРОЗУМІННЯ

Зараз і формується "гібридна модель" побудови Всесвіту за його походженням, структурою і матеріальною представленістю. За такою гібридною моделлю визнається "реальність існування одного стаціонарного ієрархічного Всесвіту (ідеї Шальє) і множини нестаціонарних фрідманівських Субвсесвітів". Повністю "ідея Фрідмана не придатна для опису Всесвіту в цілому, оскільки безкінечно подовжений просторово-часовий контініум і його матерія не "мають права" ні розширюватися, ні стискатися", як і "модель Шальє не придатна для опису Субвсесвітів". За гібридною моделлю, якщо взяти вік Субвсесвітів приблизно однаковим, більша частина космічного водовода в кінці існування нашого Субвсесвіту "вигорить", і він перестане бути видимим, а "будь-які форми розумного життя в ньому припинять своє існування". Подібний кінець і буттєвісна "невидимість" чекає і всі інші "гіпотетичні Субвсесвіти" і це "загрожує Всесвіту в цілому". Тому й необхідне регулярне та циклічне відтворення "якості енергії зіркових систем стаціонарного Всесвіту" заради подовження його існування і збереження природно-космічного буття. Механізм такого відтворення повинен спрацьовувати в напрямі фундаментального оновлення якості енергії великих зіркових систем і за сучасним фізичним знанням подібне вбачається в "гравітаційному колапсі з подальшим розлітанням мас матерії", що отримала такий "грандіозний поштовх". Але цей гравітаційний колапс повинен бути таким, щоб він не привів Субвсесвіти до "нової сингулярності та не "вбив" космічне буття в небуттєвій фінальній реальності, а тільки "призводив відроджувальну енергетику нашого Субвсесвіту – з розширення на стискання" [1, с.77].

Подібну "космічну інверсію" світової динаміки можна здійснити не за дією фізичних законів (котрі фіксують лише локальні закономірності в кожному СубВсесвіті), а при наявності космічного розуму, котрий визначається в даному контексті як "понадсильний" антропний принцип. За нашою концепцією, цей всезагальний і всеєднісний космічний розум є Космоноос. Він не є чисто "антропним утворенням", тобто ментально людиноподібним і людинорозмірним. Космоноосфера представлена сукупністю найрізноманітніших природних ноосфер, котрі функціонують на креативно-синергетичній основі (а не за енергетично-ентропійною схемою) [9, с.11, 117]. В подібному синергетичному аспекті "космічна інверсія" світової динаміки заради "енергетичного оновлення" Всесвіту взагалі не потрібна, бо природної ноосферної синергетики завжди більш ніж достатньо. Космоприродна синергогенерація регулюється за "принципом фундаментальної симетрії" В. Гейзенберга, а також за іншими "всеєднісними принципами", наприклад, за принципом інформаційної синергетичності знання, якщо його виводити з відомого фізичного "принципу доповненості" [2, с.53-72, 374]. Тому "смисл понадсильного антропного принципу" за його дією як величезного "космічного механізму" є вузько-утілітарним, незважаючи на вражаючі масштаби. А саме: "штучно створити специфічні умови, необхідні для зміни напрямку динаміки нашого Субвсесвіту – з розширення на стискання". Тобто це "вирішення завдання: повернення внутрішнього руху Субвсесвіту" на зворотній ("гравітаційний колапс" або "стиснення" космосу), а потім знову зворотньо – нове "субсвітове розширення" і "нове народження" матеріально-речовинної, об’єктно-природної дійсності як активного та енергомісткого буття [1, c.77]. Якщо "слабкий" антропний принцип тільки "допускає" обов’язкове існування людини на певному стані еволюції Всесвіту, то його "понадсильна альтернатива" потребує, щоб "понадрозумна людина безпосередньо брала участь у космічній "дії Всесвіту" – вже на рівні космічного "понадсильного" антропного принципу [1, с.77-78]. Є.В. Ільєнков вважав, що за таким космічним сценарієм "відродження Всесвіту" у своїй висоблагородній космічній місії "мислячий дух при цьому жертвує самим собою і в цьому процесі він сам не може зберегтися у фазі нового "розсіювання духу", тобто коли починається "процес перетворення умираючих, замерзаючих світів у вогненно-розжарений ураган народжуваної туманності". Можливість попередньої фази "гравітаційного колапсу" Є.В. Ільєнков не розглядав, а мислив "відродження Всесвіту" як космічний процес, подібний вибуху Понаднової зірки. Проте подібне "самоофірування здійснюється з поваги перед матір’ю-природою", бо "людина, мислячий дух повертає природі старий борг", коли "на початку свого існування природа породила мислячий дух" [10, с.431].

Практична необхідність налаштування космічної дії "понадсильного" АП виникає у зв’язку з відкриттям "темної матерії" і "темної енергії". Саме вона "поповнює" недостаючу середню щільність матерії у Всесвіті до її "критичного значення". Так, до відкриття "темної" матерії та енергії вважалося, що маса матерії з її теперішнім існуючим "середнім значенням" складає всього 5 % від маси матерії з "критичним значенням" щільності. Наший "малий Субвсесвіт" перестане "розширятися" і почне "стискатися". Подібне може статися "завдяки "усвідомленої стратегії" існування Субвсесвіту" і всього Всесвіту в разі високоосмисленої "понадрозумової" дії "понадсильного" антропного принципу, його здатності "впливати на майбутнє зіркових утворень", хоча зі штучно викликаним колапсом Субвсесвіту гине і сама "понадрозумова" цивілізація. Проте з цим продовжуючи "нитку буття", що не переривається, і "нова людина з часом з’явиться у новому Субвсесвіті" [1, с.78].

Подібне бачення вселенського буття як страхітливо-пафосної "космічної містерії" породжує багато питань. Відповіді на них на кшталт того, що людина і так смертна, а Субвсесвіт також не вічний і смертний незалежно від людини, що людина є творіння свого космосу, котрий, за Гераклітом, є вічно живий вогонь, який "повільно розгорається і повільно згасає", і тільки людина здатна підготувати подібне "згасання" для відкриття шляху новому "спалахуванню" не тільки не надихає, але й невірне за своєю світоглядною спрямованістю. Подібне пафосно-апокаліптичне бачення можна виправдати лише двома обставинами:

а) науковий світогляд почав розвиватися тільки з Нового часу (приблизно 400 років тому), а сучасна наука з її техніко-технологічними можливостями та індустріально-постіндустріальним базисом – тільки в Новітній час (останні 150 років); тобто концептуальні та ресурсно-промислові можливості науки ми просто не можемо уявити за такий невеликий історичний проміжок, що пройшов, а косможиття світових іноцивілізацій може нараховувати мільйони років;

б) сучасна наука, що повинна відповідати рівню ХХІ століття, не знає своїх можливостей, вона просто не здатна спрогнозувати свої соціокультурні, духовно-інтелектуальні та гуманітарно-цивілізаційні перспективи, більш того, відверто визнає, що навіть не знає в якому напрямі ці можливості треба реалізовувати в науково-культурному і духовно-ноосферному синтезі. Тому сучасна наука потребує, як вже підкреслювалося вище, розробки свого нового філософсько-методологічного підґрунтя, зміни існуючого застарілого світогляду (хоча й "постнекласичного") на якісно нове світорозуміння, з чітким векторним спрямуванням на розвиток ноонауки [2, с.179]. Зараз на Заході ноонаука починає формуватися в первинних формах "нейронауки", хоча вона ще не набула філософського статусу [11, с.79].

Так, у межах "нейронауки", що зараз народжується, вже зроблено "дуже детальне структурування і функціональний опис нервової системи", котрі виявили її нейро-психічну діяльність "на багатьох рівнях організації". Встановленні такі якісні особливості психічної діяльності мозку на різних рівнях організації нервової системи, що "допомогло витіснити … неправильні уявлення про будову мозку" і ствердити принципово нові. За нашою концепцією, наявність подібних зростаючих рівнів психічно-нервової організації, котрі роблять свідомість і мислення "багаторівневими", – це відповідні "абстрактні переходи" все більш високого рівня, що підвищуються в процесі ментальної діяльності мозку [2, с.100]. В контексті "нейронауки" відповідні дослідження вже зафіксували такі основні психонервові рівні в загальній системі взаємопов’язаних "коркових зон" мозку [11, с.79-80]:

Подібне "ментальне життя" йде вже не "від об’єкта" (матеріальна життєздатність) і не "від суб’єкта" (ідеальна інтелектуально-теоретична діяльність), а у суб’єкт-об’єктній всеєдності буття і мислення, їх нероздільній та органічній з’єднаності. А, ймовірно, в певному синтезисі матеріального та ідеального без їх тотожності чи "абсолютному злитті" в "нейтральних елементах", але з одночасним виникненням якісно нової ноосферно-синергетичної і космоноосферної метафізичної реальності [9, с.100]. Подібне фіксується у ментальному феномені "пізнавальної свідомості" та здатності людської менталосфери до "трансценденції знання" і творення "гносеологічної реальності" [2, с.24, 42]. Приходить розуміння про необхідність суттєвої трансформації і навіть повної зміни існуючих уявлень про "нашу власну природу", докорінно нового розуміння самої "ідеї про знання, мислення, волі", щоб здійснити радикально нову репрезентацію думок і об’єктів" за іншими принципами, включаючи принципи "нейронної репрезентації" [11, с.86]. Прийшовши до такого висновку, П.С. Черчланд починає розробляти "нейронаукові ідеї" на філософському підґрунті і задає ключове питання, котре виникає першим у трансформованому світорозумінні: "Яка природа знання і як можливо уявити світ?" для того, "щоб зрозуміти ким ми є та як мислимо" [11, с.79].

За розробкою автора, це такі "всеєднісні принципи", що діють у напрямку гносеологічних та епістемологічних перетворень в об’єкт-суб’єктних зв’язках і взаємодіях та виявляють "феноменальну континуальність" буття як сутнього у знанні, а також різні рівні буттєвісної континуальності, з’єднаних у континуально-єдину реальність буття в знанні.

В системі континуально-єдиної реальності (дійсної, умовної і безумовної) вона стає матереальнісним буттям (метабуттям) у понадвеликій системі (метасистемі), котра потребує креативно-синергетичного світорозуміння і представлення буття через знання і знання через буття у всеєдності буття і знання [12, с.57]. Г.І. Рузавін головну умову існування подібних складних і понадскладних систем метасистем визначав саме через епістемологію синергетики . У цій концепції представлений гносеологічний рух від "конструктивізму в епістемології" до "радикального епістемілогічного конструктивізму" і "конструктивної реальності". Спочатку кожна людина суб’єктивно "конструює свою власну реальність", а потім через усвідомлення, що у такій "одиничній реальності" кожна пересічна людина "когнітивно одинока", – нову "епістемологічну реальність" починає конструювати все людство [13, с.3, 5, 7]. Подібне виявляється, за Г.І. Рузавіним, у синергетичному ефекті понадскладних "самоорганізуючих систем" з акумульованих в них знанням ("понадскладних знань" – ред.). Вони перетворюються в понадскладні знання з підвищенням їх "динамічної складності" в ході "космічної еволюції неврівноважених процесів" з "епістемологічнми висновками", що постійно оновлюються [14, с.109-110, 114]. Це приводить до безперервного ускладнення науки та експоненційного нагромадження знань і навіть до виникнення "проблеми складності сучасної науки" в опануванні науковим знанням і творенням нового [14, с.106-107]. При цьому Г.І. Рузавін не порушує питання, де це знання буде зберігатися і накопичуватися, що за об’єкт, інформаційний носій або буттєвісна реальність буде ставати його носієм і втілювати (поняття "ноосфери" взагалі не згадується), як буде забезпечуватися "синергетична реальність" знання в процесах його розпредмечення та в ментально-свідомісних механізмах "перетворення-преображення" у все більш високого рівня "абстрактних переходах" у мисленні як "суб’єктній реальності". Тобто мова йде про нову концептуалізацію буття через знання і ментальну реальність. Тут наявні два головні аспекти (контексти).

1). В інтерсуб’єтивно-комунікативному і "конотативному контексті" наукового і суспільного дискурсів (у співвідношенні простих, складних і понадскладних дискурсів у науці та суспільстві) мова йде про такі "ментальні інновації", що змінюють "ментальний погляд" на світ і приводять до "нового розуміння світу". Воно формується на основі "знання, що змінює індивідуальне відношення до світу" і "народжує нові принципи, котрі доповнюють або елімінують старі"; тобто це "знання, трансформуюче індивідуальну онтологію" в інтер- суб’єктивний "ментальний погляд" і створює вже колективне "екзістентне позиціювання" нової картини світу і нового світорозуміння в "онтичних інноваціях" [15, с.78, 83]. Подібні "онтичні інновації" у сукупності всіх наявних можливостей пізнання – вже не тільки "дійсно сущого" (буттєвісної дійсності), але й "ітелігібельно сущого" (ментальної реальності) і концентруються, як було раніше показано, навколо суб’єкт-об’єктних перетворень в онтології та "ментальній онтології". Перетворення онтично-можливого для пізнання буття в онтологічно-дійсне пізнання всіх реальнісних вимірів буття та самих багатовимірних реальностей здійснюється, коли "потенційно знаєме (intelligibite) актом знання (intelegere) перетворюється в актуально пізнане (intellectum)" [16, с.147-178]. Тобто "онтична істина знаходиться в потенції до акту логічної істини" і може ставати "онтологічною істиною" або "істиною сущого", котра "має своє підґрунтя в істинні буття" [16, с.148, 151].

2). У суто суб’єктивному контексті нова концептуалізація буття повинна розглядатися як "суб’єктивна сторона життєдіяльності". Питання полягає в тому чи може "внутрішня (суб’єктивна) сторона життя бути прийнята до уваги в тій же мірі, як і зовнішня (об’єктивна)" його сторона. З позицій "психофізіологічного паралелізму" – це питання про "незалежність суб’єктивного від матеріального". К.В. Судаков із сучасних філософсько-наукових позицій вирішує цей "суб’єктний контекст" буття: "питання полягає не в розділенні, а в злитті матеріального та ідеального, об’єктного і суб’єктного" [17, с.115]. Проте ми вже показували, що такого "злиття" насправді немає в розумінні "розчинення" одного в іншому, а є їх ментально-буттєвісна єдність, а в космічно-всесвітньому масштабі – всеєдність об’єктного і суб’єктного, буття і мислення.

Отже, зі зміною концептуалізації ідеального у його співвідношенні з матеріальним, ноосферно-синергетичної концептуалізації свідомості і мислення, поняття суб’єктивного і менталосферного, розуміння "ментальної сфери" як багатовимірної реальності, що є реально-сущою, трансформуються й погляди на буття та його онтологічну структуру. А з цим виникає нова онтологічна концептуалізація буття в аспекті трансформованого буттєвісного світорозуміння, представлення «метафізики буття» в його ноо-реальнісній вимірності.

Література:

1. Гивишвили Г.В. Темная энергия и "сверхсильный" антропный принцип // Вопросы философии, – 2008.- №3.

2. Капіца В.Ф. Гносеологічні перетворення знання і ноуменальне пізнання. – Кривий Ріг, Видавничий центр, 2010. – 367 с.

3. Капіца В.Ф. Синергетика ноосфери і метафізика знання. –Кривий Ріг: Видавничий центр, 2010.− 304 с.

4. Ильенков Э.В. Космология духа // Философия и культура. – М.: Политиздат., 1991. – 464 с.

5. Черчланд П.С. Важна ли нейронаука для философии? // Вопросы философии. – 2008.– №5. – С. 79-86.

6. Капіца В.Ф. Філософсько-методологічні засади креативно-синерге-тичного світорозуміння. – Кривий Ріг: Видавничий центр, 2009. – 273 с.

7. Конструктивизм в эпистемологии и науках о человеке (материалы «круглого стола»)// Вопросы философии. – 2008. – №5.

8. Рузавин Г.И. Проблема простого и сложного в эволюции науки // Вопросы философии. – 2008.– №3. – С. 102-114.

9. Карпов А.О. Дискурс: классификация контекстов // Вопросы философии. – 2008.– №2. – С. 74-87.

10. Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 248 с.