Мелякова Ю

Мелякова Ю. В., кандидат філософських наук, доцент

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна

ВІД ІДЕНТИЧНОСТІ ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ ПОСТСУЧАСНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Докладно розглядаючи ідентичність як вимір індивідуального буття людини, як суто людську здібність до обґрунтування своєї сутності, не можна не враховувати антропологічного змісту категорії ідентичність, і водночас деконструктивних метаморфоз, що останнім часом трапилися, як в людській природі, так і в антропологічній методології. Разом з людиною змінився і суб'єкт права. Обоюдному взаємовизнанню громадян як суб’єктів права передує їх особисте самовизнання в якості культурно-історичних ідентичностей. Це робить проблему взаємозалежності ідентичності й праворозуміння досить актуальною, зокрема в українському соціумі.

Традиційний, який став вже архаїчним, зміст ідентичності, полягає у визнанні особистістю своєї природної та духовної належності до певної соціально-культурної спільноти. У діалектичному розумінні ідентифікація частини з цілим здійснюється за принципом співвідношення елемент – система. Тому виключно ідентифікація індивіда з певною антропологічною цілісністю надає сенсу його існуванню. Саме у складі даної цілісності він набуває свого визнання, призначення, функції. Однак нова методологія дозволяє осягнути такі невід’ємні й актуальні сьогодні явища як індивідуалізм, особистісна автономія та хаосмотична саморегуляція індивіда у багатовимірному просторі: соціальному, інформаційному, комерційному, споживчому, ідеологічному, культурному тощо. Це робить необхідним переосмислення ідентичності у відповідності з сучасними стандартами життя людини і її антропологією.

У вигляді нової форми ідентичності затверджується імідж – безвідповідальна імітація антропологічної сутності індивіда – чистий симулятивний образ. Множинність ненатуральних іміджів не обтяжує індивіда історичністю, а, навпаки, відкриває безмежний потенціал можливостей. Такого роду антропологія радикально змінює зміст та методи розуміння права і правової ідентичності людини. В. Лях констатує, що відносини індивіда з іншими людьми дедалі стають фрагментарними, суто функціональними. Зведення існування до набору функціональних відносин робить з людини “модульну особистість”, яка складається із тисячі модулів, що залежно від ситуації “вмикаються” і “вимикаються”. На відміну від цілісної особистості, ці модулі (а разом з ними й сама “модульна людина”) можуть бути легко замінені один на одний як незалежні. Самотність та ізоляція – плата за таку свободу. В. Лях шукає нових форм ідентичності, які набуватимуть особливого значення у зв’язку з тим, що глобалізація створює ситуацію невизначеності як новий рівень свободи. Вона розмиває не лише традиційні ідентичності, пов’язані із сім’єю, історією, нацією, релігією, не лише ідентичності, вироблені в період становлення індустріального суспільства (праця, клас, корпорація), а й такі, що пов’язані з нацією-державою [1; 8]. Є потреба у новій ідентичності, яка враховувала б ті можливості для реалізації індивіда, що їх надає глобалізація.

Глобальна демократична влада, наявність якої засвідчують сучасні теоретики, віддає пріоритет транснаціональній ідентичності. Але, наприклад, Р. Дарендорф висловлює стурбованість з цього приводу: незрозуміло, яким чином можливо здійснювати контроль за тими, хто приймає рішення в глобальному масштабі. Тобто спроба вийти з-під глобальної влади мережевого суспільства стимулює створення різних ідентичностей спротиву, породжуючи нові фундаменталізми, націоналізми, сепаратизми, локалізми, етнічні та культурні співтовариства [2; 31]. Попередні форми ідентичності (патріархальність, релігійність) також не були глобальними, чи такими, що утворені на основі універсальних, абсолютних цінностей. Проте сьогодні наявний пошук нової системи зв’язків, що будуватиметься навколо поділюваної ідентичності.

Актуальним методом організації й осмислення сучасної антропологічної структури і водночас новою формою ідентифікації індивіда виявляється деконструкція. Філософи констатують заміщення глибинності та ієрархічності самовизначення людини – імітацією та симуляцією у різноманітних формах: симулякр, імідж, маска, аватар. Отже ідентичність втрачає свій звичний посил до глибинності й укоріненості в традицію, свій натяк на фундаменталізм і стаціонарність [3; 158]. Сучасна, нетрадиційна ідентичність має відповідати деконструктивній особистості. У нових умовах виробництву підлягає сама людяність, або особистість, яка свідчить про значні антропокультурні метаморфози.

Ідентичність в значенні належності до історії, до традиції передбачала утворення й живлення власного міфу. Такого роду міфи радянської, пострадянської, національної ідентичності спліталися у єдиний історико-культурний простір-фундамент, що обґрунтовував саме існування пересічної вітчизняної особи. У теперішній час особистісний простір людини немає потреби у вертикальному визначенні та виправданні своїм корінням, традицією, міфом. Постмодерний суб’єктивний простір народжується у конструктивно-логічній мережі символів, що рівноцінно співіснують. Неоміфологізм особистості є втратою нею глибини та висоти, ієрархії та нарешті єдності. Як плата за це вона перетворюється на свою тінь – одномірність, принципову системну однаковість, що забезпечує наявну відсутність себе – симуляцію ідентичності. Проти абсолюту постала глобальність, проти вічності – тривалість, а маска звільнилася від першообразу. Особистість системи пост має саму себе як підґрунтя існування. Стратегія імітації означає, що не потрібно шукати в собі нічого, достатньо лише неприхованої явленості, цинічності, нарочитості, безпардонності, яким немає меж. Імітація є анігіляцією старих міфів, живлення ними через їх викриття, розвінчання, коли вони потрапляють у ігровий простір. Симуляція тепер не є актом відносним, вона є абсолютним способом буття особи, що стає креативною ідентичністю.

Ситуація пост складається саме через власну безвідносність, непородженість, негенеологічність, позаісторичність особистості. Вона не має свого походження, а отже і свого майбутнього, вона взагалі немає нічого свого, проте користується усім як своїм власним без остраху згубитися у чужій образності, бо саме завдяки цій безродності проникає за будь-які межі, кордони, закони, заборони, бо вони ж не її стосуються і не їй писані. Вона нізвідки і нікуди, вона не має власного імені, бо імен у неї безліч, вона не має власного вигляду і оформленості, бо вона є остання точка і як точка вона усюди [3; 157].

Особистість обирає деконструктивні способи творчості за рахунок переозначення або демонтажу, нескінченного переформатування і перезавантаження. Варіантом деконструктивної культури є також правова культура, яка інваріантно покладає тимчасову локальну справедливість креативного суб’єкта глобального простору. І ця справедливість не обґрунтована ані минулим, ані майбутнім, ані фундаментальним, ані колективним, а лише тільки оптимальним індивідуальним задоволенням у чисельних іміджах. Особистість творить середовище власної свободи, через що і самореалізується. Її зусилля спрямовані на конструювання власного світу, що відповідатиме її особистому запиту.

Демонстрація актуальних іміджів осіб через деконструкцію їх родових міфів активізується зокрема у трансформаційних суспільствах невизначеної ідеології, на зразок українського, де триває самоідентифікація індивідів та суперництво ідеалів. Загублена у хаосі особистість залишається на самозабезпечення й самовизначення. Відмовляючись від себе минулої, вона конструює, як їй здається, себе нову через просту структурну деконструкцію і звільняється від усілякої приналежності. Кожен новий крок деконструкції є принципово імовірним. Такого роду імовірнісне дієве буття уособлює в собі ілюзію свободи. Ілюзорно свободна, самокерована особистість створює свій віртуальний світ абсолютних можливостей, набуваючи власного віртуального буття.

Саме альтернативна множинність іміджів кожного окремого індивіда облаштовує його місце у світі, одночасно підлаштовуючи світ під індивіда як креативну персону. Віртуальна “матриця” реальності міститься в індивідуальній свідомості. У той самий час прихована імовірнісна воля самої “матриці” здатна звести особистість до повної інструментальної пасивності. Загублена природна ідентичність сучасного індивіда є платою за його абсолютну потенційність. Замикаючи принципову відкритість системи на себе, іміджева особистість надає системі власного обличчя, власного образу буття, проте не може передбачити поведінки системи, до якої належить, відчуває залежність від неї. Свобода особистості виявляється неабсолютною, фіктивною, такою, що обмежена спонтанною необхідністю, мережевою раціональністю метапростору. Топографічно децентрована особистість стає центральною, але не визначальною фігурою гіперреальності.

Отже, симулятивна соціально-правова реальність вимагає від індивідів для їх адаптації не сутнісної ідентифікації, а тільки іміджевих технологій самовизначення. Деконструктивно-антропологічний аналіз дозволяє переконатися у симулятивний природі самої національно-культурної ідентичності постсучасних індивідів. Постсучасна особистість є “стікетованим” символом популярного віртуального світу, яка “постить” себе на сучасному етапі гри належним чином, щоб не перестати бути гравцем. Доречно було б вважати імідж новою ідентичністю, проте неостаточною. Імовірнісна логіка віртуальної матриці закономірно спричиняє нову систему норм належного. Вільні від правових стереотипів об’єктивної справедливості суб’єкти самі створюють постсучасне право за вимогами доцільності. Правове рішення постає як результат деконструювання трьох елементів: правової ситуації, знакової системи законодавства та ціннісних систем креативних суб’єктів права.

Глобалізація розмиває не лише традиційні ідентичності як такі, але й сам механізм їх утворення. Ідентифікація починає бути перманентною і незавершеною, як сам спосіб буття людини у сучасному мережевому просторі. Самоідентифікація особистості у культурному, національному, правовому відношеннях по-суті є визнанням і обґрунтуванням даною особистістю своїх природних прав, зокрема права не приховувати своєї генеалогії і громадянської історії. Проте саме це звичне тлумачення “самоідентифікації” суперечить моделі сучасного мережевого глобального світу, який постає як гіперреальність децентрованих індивідів. У свою чергу, факт інертності свідомості значної кількості погано адаптованих індивідів трансформує онтологічний конфлікт людини і середовища у такі наслідки, як криза ідентичності, маргіналізація і загострення соціальних конфліктів.

Як висновок слід зауважити, що урахування моменту трансгресивності й мінливості правової реальності, і в тому числі симулятивності індивідів, радикально змінює зміст і методи розуміння права та правової ідентифікації. Саме тому усвідомлення віртуальної креативності людини принципово замінює її самовизначення через ідентифікацію – самовизначенням через імідж. Проте безумовним виявляється сам причинно-наслідковий зв’язок ідентичності (або іміджу) і праворозуміння суб’єкта. Також цілком очевидна гнучкість самої системи норм належного у деонтологічному віртуальному світі права, в якому ми мешкаємо. Національно-культурній ідентичності належить особлива роль не тільки у розбудові громадянського суспільства, консолідованого ціннісною системою, але й у вихованні інтегруємих лояльних особистостей, здатних до вільного самовизначення як у вимірі сучасності, так і у своєму історичному минулому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лях В. В. Свобода і пошук нових форм ідентичності в добу глобалізації // Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Український Центр духовної культури. – 2006. – Вип. 57. – С. 3-19.

2. Дарендорф Р. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Р. Дарендорф; пер. з нім. А. В. Орган. – Київ: Києво-Могилянська акад., 2006. – 109 с.

3. Усанов І., Усанова Л. Неоміфологія постсучасної особистості / І. Усанов, Л. Усанова // Філософські обрії. – 2010. – №24. – С. 155-166.

4. Хашиєва Л. В. Множинна ідентичність: реалії глобалізованого суспільства / Л. В. Хашиєва. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2013-1/doc/5/04.pdf.