Педагогічні науки/2.Проблеми підготовки спеціалістів

К.п.н. Дем’янко Н. Ю.

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, Україна

Педагогічні підходи В. М. Верховинця до формування професійних компетентностей майбутнього вчителя

На сучасному етапі реформування системи вищої освіти в Україні одним із найважливіших стратегічних завдань є удосконалення професійної підготовки педагогічних кадрів. Її успішному вирішенню сприятиме не лише розробка й упровадження інноваційних підходів і технологій, а й пізнання, всебічне осмислення і раціональне застосування цінного прогресивного досвіду минулого, усіх найкращих пластів вітчизняної педагогіки, забороненої чи навмисно забутої спадщини її провідних творців. Серед них – Василь Миколайович Верховинець (1880-1938) – видатний український музикознавець, педагог, етнограф, хореограф, диригент і композитор. Його творча спадщина багата, різноманітна та підпорядкована, передусім, педагогічній меті – формуванню національної культури молоді: засвоєнню духовних надбань українського народу, вихованню національної самосвідомості, громадянськості, гідності, патріотизму, рис національного характеру.

Тривалий час діяльність педагога була спрямована на підготовку майбутніх учителів у вищих навчальних закладах – Київському педагогічному інституті (1919-1920), Полтавському інституті народної освіти (1920-1933), Харківському музично-драматичному інституті (1927-1928) тощо. З 1920 по 1933 рік В. М. Верховинець керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти (до його створення в квітні 1921 року – Полтавського педагогічного інституту) та викладав майбутнім учителям музики і вихователям курси «Мистецтвознавство» (співи й музика), «Дитячі ігри», які були передбачені чинними навчальними планами, очолював великий студентський хор. В обсязі курсу «Мистецтвознавство» педагог читав лекції з елементарної теорії музики, методики музичного виховання, історії української музики, історії всесвітньої музики, гармонії, проводив практичні та лабораторні заняття з гри на музичному інструменті (фортепіано, скрипка), сольфеджіо, диригування дитячими піснями і хоровими творами, хорового співу. Розробляючи навчально-нормативну документацію, методичні матеріали до викладання теоретичних і практичних музичних дисциплін, він керувався тим, що «завдання музкерівника дуже широкі, він мусить бути не тільки музично освіченою людиною, але й освіченим педагогом, який, користуючись різними формами музвиховання, мусить навчати молоде покоління сприймати і відтворювати музичні цінності, виховувати нові музичні таланти й бути в перших рядах тих робітників, що ведуть маси з бадьорою піснею до нових перемог» [1, 37].

В. М. Верховинець організовував педагогічну практику студентів у дитячих садках, середніх школах, позашкільних навчально-виховних закладах міста Полтави та Полтавської області, активізував їх науково-дослідницьку діяльність, керував виконанням наукових проектів і рефератів, проводив студентські конференції для обговорення їх результатів і визначення шляхів усунення недоліків у подальшій роботі. Провідні теоретико-методичні засади професійної підготовки майбутнього вчителя музики і вихователя, свої судження і погляди на викладання фахових предметів В. М. Верховинець сформулював на сторінках розроблених ним програмно-методичних матеріалів, зокрема навчальної програми з курсу «Мистецтвознавство» (співи й музика). Він наголошував на тому, що: всі лекції мають бути проведені «методично, отже бути зразком лекцій у трудшколі»; на заняттях повинні застосовуватись доступні навіть найменш підготовленій частині студентської аудиторії засоби подання теорії; для успішного опанування навчальних курсів має здійснюватись наочна демонстрація теоретичних положень і правил відповідними прикладами на фортепіано; музичні явища і форми в історії музичного мистецтва слід розглядати в тісному зв’язку із соціально-економічними процесами.

Дбаючи про якісну музично-педагогічну підготовку майбутніх спеціалістів, педагог прагнув до її постійного вдосконалення, неодноразово підкреслював, що успіх у навчанні цілком залежить від учителя і вихователя. «З практики відомо, – писав він, – що пісня, яка відразу здається важкою, легко сприймається й запам’ятовується тоді, коли керівник сам її добре опанував і з любов’ю та натхненням передає малечі; і навпаки, діти не зможуть вивчити і найпростішої пісні, якщо вчитель сам її не дуже добре знає або працює холодно, без особливого захоплення» [1, 33].

Ключовим моментом у теоретико-методичних підходах В. М. Верховинця до викладання фахових дисциплін є те, що майже на всіх лекціях і практичних заняттях він використовував фольклорний пісенний, ігровий, хореографічний матеріал як навчальний, ілюстративний, виконавський. Про це свідчить розроблена ним «Програма лекцій з мистецтвознавства, призначених для першого курсу старшого концентру Полтавського ІНО або ж першого курсу дошкільного факультету», де педагог зазначає: «Всі лекції демонструються відповідними сольфеджіями, сольмізацією та піснями одно- й двоголосними, що відповідають кожній лекції» [2, 3]. Його викладацька діяльність базувалась на принципах науковості, доступності, наочності, послідовності, єдності теорії та практики, наявності національного компоненту в змісті всіх навчальних курсів.

Працюючи зі студентським хором, В. М. Верховинець намагався навчати і виховувати молодь на кращих зразках української народнопісенної творчості, вітчизняної та зарубіжної хорової класики. Студентській хор складався з кращих співаків і забезпечував навчально-методичну підготовку майбутніх хорових диригентів і керівників мистецької роботи в школі з хорової практики, постановки голосу, формування вокально-хорової техніки, організації хорових гуртків і складання концертних програм. Педагог наголошував на тому, що для успішного функціонування вокально-хорового колективу конче необхідними є: ретельний добір голосів за єдиним тембром і характером, опанування хористами правильного співацького дихання, академічна постановка голосів, налагодження якісного хорового ансамблю, відпрацювання дикційної чіткості та виразності, художньо і технічно досконала репрезентація хорового твору. Значну увагу він приділяв найбільш ефективним формам навчально-виховного процесу: практичній роботі з дитячим хором на народнопісенному матеріалі, хоровим концертним виступам тощо.

Його педагогічний талант, надзвичайна ерудованість, виняткова музикальність, всебічна обдарованість, перевага практичних методів навчання, особистий показ зразкового виконання музичних і хореографічних вправ, уміння встановити творчий контакт з аудиторією створювали сприятливі умови для результативної праці студентів: міцного засвоєння знань, формування необхідних умінь і навичок.

Сповнений щирої любові до дітей та опікуючись проблемами всебічного розвитку і стимулювання їх творчої активності, педагог постійно працював над удосконаленням методики виховної роботи, обґрунтуванням інноваційних педагогічних підходів і технологій, зокрема комплексного використання елементів музичного, хореографічного і драматичного мистецтва в одній синтетичній жанровій формі, застосування засобів формування національної культури молоді (фольклорно-етнографічного матеріалу, рухливої музичної гри, театралізованої пісні, танцю, хорового співу), впроваджуючи їх в навчально-виховний процес вищих педагогічних навчальних закладів. Отже, у період педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах було сформульовано, обґрунтовано та впроваджено В. М. Верховинцем теоретико-методичні засади формування професійних компетентностей майбутнього вчителя музики і керівника хорового колективу.

Литература:

1. Верховинець В. М. Весняночка / Верховинець В. М. – 5-е вид. – К. : Муз. Україна, 1989. – 342 с.

2. Архів Я. В. Верховинця. Верховинець В. М. Програма лекцій з мистецтвознавства для студентів 1 курсу старшого концентру та дошкільного факультету Полтавського ІНО на 1930/31 рік. – 3 с.