Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, Україна

Прийоми самостійної роботи студента над музичним

репертуаром по класу баяна

Одним з найефективніших чинників виховання фахівця в навчальному закладі є елемент творчої самостійності, невід'ємний від глибокого, сталого інтересу до улюбленої справи. Світ захоплень учня тісно пов'язаний з його індивідуальністю, особливостями обдарування. Найбільше цікавить те, що близьке й зрозуміле. Тому необхідно, по-перше, розвивати сильні сторони здібностей учня, по-друге, озброїти його глибокими й різнобічними знаннями, що сприятиме розширенню кола його інтересів. В цьому випадку студенту надається більша частина ініціативи, викладач тільки допомагає йому, слідкує за напрямком його роботи. При цьому методі мобілізуються всі знання і вміння студента,закріплюються щойно набуті. Якщо технічні чи художні труднощі настільки складні, що на занятті студент не може їх подолати,викладач зобов’язаний підказати як працювати над цим самостійно. Не можна подавляти ініціативу студента, а навпаки її потрібно розвивати. Тренування або багаторазове повторення важкодоступних місць в музичному творові можна проводити по-різному, наприклад,викладач кожного разу перед повторенням вказує студентові на недоліки в його виконанні, робить попутні зауваження не зупиняючи гри.

Музичний розвиток студента має відбуватися в умовах глибокого сприйняття образного строю творів, натомість виконавські засоби підпорядковуються музичній уяві, яка поступово визріває. Вивчення будь-якої нової композиції прийнято умовно ділити на три етапи: перший – ознайомлення; другий – робота над опануванням деталей техніки; третій – безпосередня підготовка до виконання на естраді.

Правомірність такого розподілу визначається ясно поставленими завданнями. Умовність же полягає в тому, що, незалежно від рівня готовності твору, методи можуть, а часто й мають переноситись з одного етапу на інший . Музичний твір все частіше постає перед виконавцем як текст, що підлягає не тільки виконавському розшифруванню, але й осмисленню в межах тих традицій, тих форм мислення, у яких він виник. Таке осмислення є контекстним, що містить у собі більш глибокі зв’язки твору з культурою певної епохи, ніж нотна фіксація. Опановуючи музичний твір, виконавець має стати дослідником, вивчаючи час, коли був написаний твір, установити історичні й інші зв’язки, тобто визначити культурне поле, в якому народився твір. Музичний твір завжди виявляється значно ширшим за його текстове втілення, адже виконавство є його родовою властивістю, що містить у собі зафіксовані або народжені прийоми виконання в культурній традиції свого часу і впливу сучасного життя. Музикант-виконавець передусім виявляє життєві зв’язки твору, посилює і конкретизує різноманітні асоціації, що проходять через його душу. Таким чином формується виконавський задум та інтерпретація, які містять не тільки коло виражальних засобів та вирішень, але й викристалізовують усвідомлення образно-художнього змісту твору.

Кожний урок необхідно будувати таким чином, щоб студент міг ставити перед собою і розв'язувати нові завдання. Процес розучування є певною мірою повторенням у стислому вигляді всього шляху формування техніки, пройденого виконавцем за період навчання. Якщо ми говоримо про удосконалення рухів, їх координацію тощо, то кожен з названих вище елементів, які належать до широкого поняття «техніка», повинен знову послідовно засвоюватись на новому музичному матеріалі. «Відповідно до особливої природи музичного мистецтва, кожний її окремий зразок виступає як варіантна множинність» Доведення техніки до найвищого рівня мистецької майстерності пов'язане з необхідністю постійного удосконалення її окремих елементів. До цього зобов'язують і загальна потреба у творчому зростанні музиканта, і нові, специфічні умови функціонування вже набутих навичок, і виникнення необхідності опанування оригінальних прийомів, які не зустрічались раніше. Одним вимог до студента,повинно бути самостійне опрацювання найскладніших пасажів музичного твору. Виконавцю потрібно працювати за методом «ланцюжка», тобто не механічне повторення,а безперервна модифікація технічного завдання (визначення аплікатури, виконання пасажу по фрагментам,прискорюючи темп).

У вихованні творчої самостійності музиканта бажано виходити за межі вузької профілізації. Скажімо, баяніст, обізнаний з правилами композиції, краще розуміється на побудові музичних творів, знаходить правильне тлумачення засобів музичної виразності в конкретному контексті даної композиції. Технічні з прийоми, що виникли на основі ясно усвідомлених творчих завдань, набирають максимальної доцільності. А це, в свою чергу, прискорює формування свободи рухового комплексу. Виконавці, які володіють навичками композиторської техніки, часто відзначаються і яскравим виявленням своєї творчої індивідуальності (І. Паницький, В. Семенов).

Процес формування творчої самостійності баяніста пов’язаний з розвитком його музичних здібностей слуху, пам’яті, ритму, моторності.

Метод внутрішнього слуху полягає в тому, виконавець прагне спочатку почути, а потім грати. Важливим засобом у таких вправах є постійне прагнення до максимально яскравого слухомоторного уявлення всіх компонентів, які складають живу інтонацію, фразу, речення.

Одним із важливих етапі самопідготовки є уміння слухати себе, бо в протилежному боці це може призвести до спотворення окремих звуків,мотивів,фраз,до випадкових акцентів та ін.

Також, важливим фактором баянного виконання є слухання поліфонії, тобто формування ритмічної характеристики кожного голосу. Відчуття гармонічної цілісності сприяє дії таких факторів виразного виконання, як характер акомпанементу: співвідношення мелодії та супроводу на різних клавіатурах,головного чи другорядного матеріалу на одній клавіатурі, тощо.

Формування творчої самостійності баяніста-виконавця повинне спиратися на глибокі знання психофізіологічних закономірностей, що лежать в основі майстерності. За період навчання треба засвоїти й творчо переосмислити науково-методичні праці з теорії та естетики музично-виконавського мистецтва – як баянного, так і суміжних інструментальних галузей. Для успішної концертної діяльності треба не тільки досконало опанувати всю суму елементів техніки. Не меншою мірою слід звертати увагу на психотехніку: уявне випередження своєї гри; зіставлення уявного та реального звучання та своєчасне реагування на якість виконання; контроль за перебігом суб'єктивних емоцій на сцені та спрямування їх у русло образного змісту, драматургії твору. Не можна забувати й про вимоги до навчального репертуару. Головними з них вважаються мистецька якість, відповідність методичним завданням розвитку індивідуальності даного виконавця, технічна й художня доступність, але й достатня складність, здатна забезпечити зростання професіоналізму фахівця.

Отже, на мою думку, виховання самосвідомості виконавця потрібно розпочинати ще з початку вивчення нотного тексту,метро-ритмічних характеристик,динаміки твору, тобто з перших років навчання. Залучення учня-студента до самостійної роботи над музичним твором повинно бути поступовим та змістовними чіткими завданнями та певною метою. Загалом студент повинен завжди вдосконалювати свої виконавські навички,за допомогою розучуванню матеріалу з технічної підготовки. Мистецтво професійної, виразної гри залежить від уміння викладача і студента знайти на кожному етапі навчання необхідні методи, прийоми, засоби для гармонійного зростання студента. Тому виховання творчої самостійності виконавця невід'ємне від поступового, планомірного становлення особи митця, продуманого й цілеспрямованого розвитку його здібностей – інтелектуальних, емоційних, музичних, від постійного удосконалення професійної майстерності.

Використана література:

1. Алексеев І. Методика викладання гри на баяні. – М. : 1961. – 25, 27, 30 с.

2. Давидов М. Основи формування виконавської майстерності баяніста. – К.: Муз. Україна, 1983. – 64 с.

3. Оберюхтин М. Проблемы исполнительства на баяне. – М., 1989. – 211 с.