Секція історія
Українське селянство та земельна реформа гетьмана П. Скоропадського
Селянство України періоду національно-визвольних змагань стало тією
суспільно-політичною силою від якої залежало майбутнє політичних режимів, що перебували
при владі в 1917-1920 рр. Не стала виключенням і доба Української Держави
гетьмана Павла Скоропадського. Зазначена проблема не була предметом спеціальної
уваги істориків, лише фрагментарно висвітлювалась в контексті повстанської
боротьби українського селянства проти “австро-німецьких окупантів” України.
Зосередження уваги на власне військово-повстанських аспектах проблеми і не
дозволило побачити її у повному обсязі та багатоманітні локальних і
загальноукраїнських фактів та проявів.
1917 рік став початком масової політизації настроїв селянства,
спричиненої бажаннями не стільки політичних змін, скільки отримання такої
бажаної землі. При цьому, у настроях переважної більшості селян панувала
егалітарна ментальність та цілком зрозуміла прихильність до тих політичних сил,
що обіцяли “розв’язати” земельне питання справедливим чином. Недосвідченість
селянських мас сприяла тому, що цими прагненнями часто користувалися не лише
ідейні вороги державної незалежності України, а й ті, хто після приходу до
влади не збирався виконувати свої обіцянки.
Українське селянство на 1918 р. виступало персоніфікованою, хоч і
недостатньо зрілою політичною силою, що й викликало різкі повороти у його
настроях. Тому, гетьманський переворот у цілому був сприйнятий як повернення
(реставрація) влади політично ворожих поміщицьких кіл. У цілому, політика
гетьманського уряду лише підтверджувала ці спричинені “класовим егоїзмом”
настрої селян. Аграрні заходи, а особливо широко розрекламовані плани
попереднього політичного режиму – Центральної Ради лише посилювали ці настрої,
перетворювали їх на тенденцію, яка у цілому й призвела до могутньої відсічі
режиму П.Скоропадського.
Уся країна, втомлена соціалістичною фразеологією та крахом
соціально-економічної політики лідерів Центральної Ради бажала спокою та
стабільності. У цьому плані, відновлення порядку та припинення хаосу проведене
гетьманським урядом імпонувало багатьом. Проте, аграрне законодавство викликало
суттєві заперечення. Селяни бажали одного – отримати землю. За їх поглядами землею
мав володіти той, хто на ній працював. Тому ті політичні сили, які нехай на
словах, але усе ж гарантували її отримання надавалась усіляка підтримка.
Звісно, що цим не могли не скористатися ідейні вороги гетьманського режиму.
Гетьман П.Скоропадський вважав, що основною причиною падіння державної
моделі запропонованої Центральною Радою став не зовнішній фактор, а
соціалістична платформа, що поєднувалась з професійною некомпетентністю її
лідерів.
Слід розуміти, що плани гетьмана спричинювались цілком прагматичним
бажанням віднайти якомога швидкий та ефективний вихід із складного політичного
та соціально-економічного становища. Соціалістичне експериментаторство
Центральної Ради у сфері земельних відносин та війна між Україною і РНК Росії
призвели до фактичного виробничого паралічу, який набирав усе зростаючих
обертів. Виправляти ситуацію довелось прагматикам, яким довелось до того ж
“зважати” на позицію своїх європейських союзників. Останнім як відомо, потрібен
був лише український хліб та продукти харчування.
Консервативні засади суспільного ідеалу були близькі новому керівництву
країни, так би мовити за духом. Відповідно до цього, усе земельне законодавство
гетьманського уряду спрямовувалось на відновлення прав колишніх власників.
Тому, конфлікт між більшістю українського селянства і владою був неминучим. Ці
настрої посилювала і безупинна антигетьманська агітація українських
соціалістичних партій та російських більшовиків. Учасники селянських з’їздів,
що відбувалися у цей час по всій країні, у цілому негативно поставились як до
гетьманського перевороту так і до його планів аграрної реформи.
За ініціативою гетьманського уряду в країні розпочалася масова
реекспропріація землі, отриманої селянами від Центральної Ради. Разом із землею
до попередніх власників неодмінно потрапляв і урожай 1918 р., вирощений
зусиллями селян. Опинившись перед загрозою втрати здобутого збіжжя, селяни
знищували посіви скошуючи та випасаючи на них худобу.
Однозначний курс гетьмана П.Скоропадського на консервативну земельну
реформу, його прагнення знайти соціально-політичну опору на селі в особі
“міцного господаря” спричинювало розкол в селянському середовищі. Зазначимо, що
гетьман не цікавився досвідом зарубіжних країн. Проте, в умовах наявності
австрійського та німецького чинника, він і не зміг би скористатися досвідом
країн, які змогли розв’язати подібні проблеми.
Незважаючи на стихійний протест заходам нового уряду та широку агітацію
опозиційних сил, влітку 1918 р. так і не вдалось організувати масовий
селянський рух та спрямувати його супроти гетьмана П.Скоропадського. В
основному це зумовлювалося підтримкою гетьманату окупаційними австро-німецькими
військами, які суворо попередили про недопустимість акцій непокори
гетьманському режиму. Тому, восени 1918 р. коли “австро-німецький” фактор вже
не діяв, представникам українських соціалістичних партій вдалось за порівняно
короткий строк організувати антигетьманське повстання. Своєю цілком зрозумілою
в тих умовах земельною політикою гетьман налаштував проти себе широкі кола
українського селянства.
Отже, фактичний провал соціально-економічної політики гетьманського
режиму в українському селі став основною причиною невдачі у боротьбі за
державну незалежність доби національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. в
Україні. Не маючи широкої підтримки селянства, яке виступало найбільшою
суспільною силою тих часів, гетьман Павло Скоропадський не зміг скористатися
унікальним історичним моментом для створення держави.