Самсонюк Т.М.

Державний архів Рівненської області

 

ПОЛЬСЬКИЙ ВЕКТОР КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ СРСР У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1939-1941)

 

         Репресії радянської влади супроти поляків після розгрому Другої Речі Посполитої й анексії західноукраїнських земель здійснювалися з низки причин, які можна умовно поділити на ті, що зумовлювалися геополітичними факторами й ситуативними. Перші ґрунтувалися на традиційному протягом періоду між двома світовими війнами трактуванні Польщі як ворожої СРСР держави. Інші визначалися самим фактом анексії територій, що до початку другої світової війни входили до її складу: польське населення з властивим йому високим рівнем національної самосвідомості бачилося потенційним опонентом держави-агресора, тією частиною громадськості, що заважала б легітимації радянської влади на анексованих СРСР восени 1939 р. територіях.

         Першими польськими жертвами тоталітарного режиму на західноукраїнських землях стали військовополонені. Їхня чисельність (разом із тими, що потрапили в полон у Західній Білорусії) сягала 240-250 тис. чоловік.

Інша частина військовослужбовців, які опинилися в таборах НКВС, - заарештовані офіцери. Станом на 10 грудня 1939 р. поруч із 24 генералами, майже 40 полковниками й підполковниками, кількома сотнями професійних військових різних звань, що ув’язнені на теренах Західної України, репресовано 93 офіцерів резерву.

Одночасно із позбавленням свободи польських військовослужбовців, радянська влада здійснювала арешти й серед цивільного населення польської національності. Така політика реалізовувалася згідно заздалегідь підготовлених документів інструктивного характеру. Серед них – наказ керівника НКВС Л.Берії № 001223, яким визначено перелік осіб, діяльність яких трактувалася контрреволюційною. Хоча інструкція не спрямовувалася супроти окремих національностей, а вороги радянської влади визначалися за критеріями політичних симпатій і соціального фактору, в ній фігурували ті категорії населення, що де-факто складалися винятково з етнічних поляків. Зокрема, заарештовувати наказувалося державних службовців різних рангів починаючи з референтів (національні меншини в Другій Речі Посполитій до роботи в державних органах залучалися вкрай рідко), а також осадників – колишніх солдат і офіцерів Війська польського, які після завершення бойових дій займалися сільським господарством на т.зв. східних кресах.

Ухвали про їх виселення виносилися загальними зборами селян, які проводилися за вказівками НКВС. При цьому осадники трактувалися неблагонадійними не тому, що були поляками, а, згідно висловлювання М.Хрущова, як ті соціальні елементи, що «вписувалися» в сутність класового питання та «поліцаї в одязі селян».

Як засвідчив час, стратегія радянської влади в Західній Україні формувалася як поєднання двох заходів – арештів представників колишньої державної нації та їх депортації в малозаселені райони СРСР. Констатуючи це звернемо увагу на той факт, що серед жертв першого масового вислання з Західної України були не тільки осадники – потенційні активні супротивники нового політичного режиму, а й члени їхніх сімей (зокрема, діти). Про організаційний рівень здійсненої акції свідчить той факт, що для перевезення приблизно 95 тис. чоловік – цифра, яка визначена постановою РНК СРСР від 29 грудня 1939 р., заздалегідь підготовано більше 3,5 тисяч залізничних вагонів.

Хоча остання, четверта, хвиля депортацій із Західної України поляків фактично оминула – результат врахування радянським керівництвом можливості їх використання в час майбутнього «маршу на Захід», вищесказане дає підстави виокремлювати в репресивно-каральних діях радянської влади в Західній Україні 1939-1941 рр. польський вектор. Це підтверджується тим, що серед 320 тис. жертв другої хвилі масового переселення в радянську глибинку значну частину складали саме представники колишньої державної нації.