Бондаренко Н. О.

Вінницький державний педагогічний університет

Заборонена церква: умови існування греко-католиків

в УРСР у другій половині 1970-х рр.

Гельсинські угоди 1975 р. змусили лідерів СРСР на офіційному рівні дещо послабити наступ на релігійну сферу, що дало поштовх руху громадян в країні за права людини і свободу совісті. В УРСР, зокрема, у листопаді 1976 р. виникло неофіційне об’єднання – Українська Гельсинська група, яка різними шляхами почала піднімати на Заході питання про переслідування уніатів в Україні. Апостольський престол папи Іоанна Павла ІІ у 1978 р. активізував політику Ватикану на захист УГКЦ. У листі до радянського уряду Павло ІІ, посилаючись на Загальну декларацію прав людини, яку підписав Л.Брежнєв у 1975 р., закликав не чинити перепон віруючим [1, с. 248].

Органи влади, проте, антирелігійний тиск не припиняли, особливо у ставленні до нелегально діючої Української греко-католицької церкви. Суттєво зменшити вплив Церкви влада не могла, однак настирливо продовжувала це робити. Відбувалося тотальне стеження за уніатами, багатьох з них притягували до адміністративної й кримінальної відповідальності, залякували, створювали нестерпні умови існування. Греко-католицькі храми закривали, знищували церковне майно. У храмах, де проводились богослужіння за уніатським каноном, особливо у великі свята, міліція та органи КДБ розганяли віруючих, або перед відправою оточували церкви, не пропускаючи прихожан. Влаштовувалися облави на уніатських священиків і єпископів. Чинився тиск на активістів, зокрема, у квітні 1977 р. на Закарпатті був заарештований правозахисник і греко-католицький діяч Й.Тереля, а вже у вересні його було ув’язнено на три роки у Дніпропетровській психіатричній в’язниці [2, с. 91-93].

Однак підпільна діяльність УГКЦ не припинялася. На 1975 р. найбільше віруючих Церкви зберігалося у Бережанському, Бучацькому, Тернопільському, Заліщицькому районах Тернопільської; Городоцькому, Нестерівському, Пустомитівському, Самбірському, Сокальському Львівської; Тлумацькому, Івано-Франківському, Долинському, Рогатинському районах Івано-Франківської областей [3, с. 333]. У 1976 р., за підрахунками влади, в УРСР було 290 уніатських священиків, 497 ченців, 305 покутників. Зокрема на Закарпатті у червні 1976 р. мешкав 71 священик, 15 ченців і 98 покутників [4, с. 386]. У Львівській області уніатські єпископи Й.Федорик і В.Стернюк висвятили в духовний сан трьох віруючих, підготували до чернецтва 16 студенток, в основному з медичних і педагогічних ВНЗ і училищ. Віруючих юнаків: Ховзуна, Войтовича, Сметка, Кобильника і Гуменюка, які улітку намагалися вступити до духовних навчальних закладів, органи влади характеризували такими, що стали ченцями [5, арк. 18-19]. У 1978 р. два львівські підпільно висвячені ченці-василіани з метою гідного вшанування перевезли з Києва прах єпископа Й.Коциловського, засудженого за “націоналістичну” діяльність і померлого в ув’язненні. Його поховали в центрі Янівського кладовища, поставивши на могилі уніатський хрест з написом “Просить молитви” [6, арк. 50-52].

Умови підпільного існування, форми на методи діяльності уніатів були різноманітними. Колишні священики зберігали удома церковне майно, ченці продовжували вести чернечий спосіб життя у своїх помешканнях. У багатьох храмах молитовні збори віруючих, які перейшли у православ’я, проходили згідно канонів УГКЦ, уніати домагались також відкриття православних храмів. Місіонерська діяльність частини уніатського духовенства посилилася після обрання папи Іоанна Павла ІІ. За інформацією інспектора Ради у справах релігій в УРСР М.Божка на 1979 р. у республіці на зміну стихійній діяльності окремих священиків і ченців налагоджувалася чітка організаційна структура Церкви [4, с. 387, 390]. Підвищувалася дисципліна священиків, їх підготовка, вербувалися молоді черниці, проводилась робота серед православного духовенства і віруючих для навернення їх у греко-католицизм, поширювалися релігійні знання серед дітей і молоді. Продовжували діяти “домашні” монастирі та церкви, у селах, де були закриті храми, місіонерську роботу проводили ченці та черниці. Церква була добре забезпечена матеріально, оскільки надходили пожертви від віруючих і з діаспори [3, с. 342].

Обслуговували нелегальну УГКЦ шість єпископів. Вони встановили зв’язки з кардиналом Й.Сліпим, який направляв в Україну місіонерів для підтримки уніатів. Близько 50% священиків, які перейшли у православ’я, залишалися на позиціях уніатства. Також у багатьох церквах, що офіційно вважалися православними, як внутрішня атрибутика, так і богослужіння були уніатськими. Більшість богослужінь проводились нелегально, за спрощеним нетривалим ритуалом, в основному уночі. Афішувати релігійну приналежність уніатське духовенство віруючим не рекомендувало [4, с. 391-392]. У Львівській області, де влада станом на початок 1979 р. виявила 370 колишніх священиків і ченців, між представниками різних духовних орденів існував обмін релігійною і нерелігійною інформацією. Духовенство в проповідях указувало на необхідність відповідно до закону про свободу совісті піднімати питання відновлення уніатства і зрівняння його в правах з іншими релігійними організаціями. Віруючих також закликали стійко переносити утиски, страждання, бути готовими на муки за Божу справу [6, арк. 50-52].

Література:

1. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. – Івано-Франківськ, 2004. – 464 с.

2. Мартирологія українських Церков. У чотирьох томах. Том ІІ. Українська Католицька Церква. – Торонто; Балтимор, 1985. – 839 с.

3. Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – 616 с.

4. Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початок 1990-х років. – Полтава, 2005. – 630 с.

5. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 1357.

6. Там само. – Спр. 1887.