DMITRIENKO JU.N. COMPETITOR OF GRADUATEDEGREE OF DOCTOR OF LEGAL SCIENCES OF KYIVNATIONAL UNIVERSITY OF THE NAME OF TARAS SHEVCHENKO (ДМИТРІЄНКО Ю.М. УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ (ХАРКІВ-КИЇВ)

To the pension the two third of the Ukrainian men live so long only (До пенсії доживають тільки дві третини українських чоловіків)

Давайте прислухаємось до тривожних слів провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко: «В Україні мають шанс дожити до пенсії майже 70 % чоловіків і 85 % жінок. "У нас вірогідність дожити до пенсійного віку мають майже 70 % чоловіків і 85 % жінок, а після – тривалість життя для чоловіків складає в середньому 15,5, а для жінок - понад 20 років" [9] - повідомила вона. Вона також відмічає, що для розробників пенсійної реформи визначальної являється не стільки тривалість життя у цілому, скільки період перебування на пенсії.Ткаченко виразила переконання, що державі слід виділяти більше засобів на охорону здоров'я. "Того, що є зараз, замало. Це велика проблема. Має бути створена відповідна структура для медичного обсслуговування українців - на це владі, в першу чергу, слід робити акцент", - додала вона. Нагадаємо, раніше в Україні було прийнято поетапне.збільшення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років із збільшення страхового стажу на 10 років для чоловіків і жінок. Справа полягає у тому, що Лідія Ткаченко говорить, у нашому контексті, про масових і колективних первинних суб’єктів української правової свідомості та культури (вторинних суб’єктів законодавчої свідомості та культури – фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб), чиї україноментально структуровані первинні природні права суттєво, істотно та деградаційно порушені та вони зазнають суттєвого скорочення у своїй чисельності за різким істотним зменшенням тривалості життя. При аналіза таких сухих статистичних фактів не може не виникнути нове запитання: «А чому пані Лідія Ткаченко не приводить офіційних даних про середню тривалість життя чинних міністрів, депутатів Верховної Ради України, інших вищих посадових осіб, які з екранів телебачення, не дивячись на їх немалий вік, одружуються на двадцятирічних і забувають про своїх старих вірних дружин, виглядаючи дуже впевненими у собі та у своїх перспективах, а також особливо не поспішають на пенсію за власного бажання? Чому це так? А чому пані Лідія Ткаченко не говорить про розмір заробітної платні та пенсії таких «слуг народу»? Про розмір заробітної платні пересіних громадян? Про прожитковий мінімум для міністрів, депутатів? Тому, що такий стиль мислення зумовлює необхідність вживання категорій правового усвідомлення канонізовано захищаючих владу завжди суб’єктів позитивного права та відповідної форми позитивної правової свідомості як чисто теоретичних усередненозлочинних за кризового праворозвитку для всіх одразу та для кожного суб’єкта української правової свідомості одразу тощо абстрактних правових категорій. Одтак, за позитивним правом і правознавством звичайна правова свідомість (а більш вірніше – позитивна правова свідомість) як типово одномірна, конкретно-історично-лінійна модель внутрішнього правосприйняття, обмеженого можливостями даної конкретно-історичної правової епохи, - є одним з умовно спрощених лінійних теретичних конструктів, основ та однією з елементарно спрощених лінійних сфер (площин, типів) наукових моделей, як правило, за звичайних практичних умов існування, становлення та функціонування механізмів правового усвідомлення дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа) природно більш складних форм національних, політичних, релігійних та інших синергетичних нелінійно структурованих форм правової свідомості, серед котрих найбільш істотною є форма національної правової свідомості, яку є більш доцільним називати за назвою титульної нації, у нашому контексті – української. У такому разі звичайно ідентифікована правова свідомість за позитивним правом є не тільки однією з великої кількості ймовірних теоретичних основ, але елементарною, за догматизовано схематично-раціонально спрощеною теоретичною моделлю, функіональною версією та максимально зрозумілим за мінімальнопараметрально змістовним теоретичним досвідом формування тих більш складних форм правової свідомості, що найчастіше зустрічаються у традиційному правовому житті за будь-яких часо-просторів правового усвідомлення дійсності та правової дійсності. Так, за позитивним правом та за позитивною правовою наукою правова свідомість (правосвідомість), разом з формами суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображує суспільне буття. Містить в собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми. Зумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури. Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання. За таких підходів звичайна позитивна правова свідомість презентується як типове теоретичне поняття (або теоретичний труп), яке універсально підходить ліше для будь-якого наукового її вивчення без концептуального визначення її істотної природи та істотних властивостей, можливостей і функцій, які набагато є важливішими у живому правовому житті. Тобто у теоретичному понятті є лише набір мінімально істотних теоретичних конструктів (при чому їх кількість з часом збільшується), які універсально підлегло існують у правовій свідомості кожного народу, суспільства, кожного індивіда, але як вони функціонують та як змусити їх максимально функціонувати, - таке завдання правова наука поки не ставить на повістку дня у зв'язку з їх складністю. Вона обмежується науковим описом цих теоретичних констуктів. Виникає гостра потреба у вивченні істотної природи, істотних властивостей, можливостей і функцій, котрі у теоретичній правовій свідомості виявити абсолютно не є можливим у зв'язку з відсутністю істотної її прив'язки до конкретно-історичного субстрату, матеріального її носія, суб'єктів, об'єктів, предметів, правовідносин, проблем і перспектив. Без такої прив'язки вивчити істотну природу будь-якої правової свідомості, її визначити неможливо та й це ні до чого не потрібно. Правова категорія та правове поняття "правова свідомість" як теоретична наукова категорія не має жодної правової цінності, коли її не можна використати для реальних практичних правоперетворень та правозастовувань. Старе висловлювання класиків дорадянської і радянської правової думки про правову свідомість як форму відповідного державотворення та держави (Гегель, Тацій, Чефранов, Новгородцев, Ільїн, Козюбра, Сташис та інші) досі поки залишаються теоретичною фразою та істотних досліджень на цю тему не існує. Виникає потреба вийти за межі теоретичної правової свідомості та зв'язати її з суспільним життям (родова правова природа) та правовим життям (видова правова природа), які є за відношенням до правової свідомості старшою детермінантою природою, що здатні визначити її максимальні властивості, можливості, вимоги та потреби як ті істотні та суттєві, на той час котрі у теоретичному понятті "правова свідомість" ніяким чином виявлені не можуть. За нашими дослідженнями максимальні функції правової свідомості здатні виявлятися конкретно-історично за типово національною формою. Одже задля виявлення істотних і суттєвих природних властивостей будь-якої правової свідомості, проявлених з максимальною силою, слід вивчати більшою мірою не стільки теоретичну правову свідомість, а правову свідомість, верифіковану у її соціально-прогностичному аспекті та скільки у зв'язку з її історичними та/або сучасними істотними різноджерельними конкретно-історичними субстратами, матеріальними її носіями, суб'єктами, об'єктами, предметами, правовідносинами, проблемами і перспективами (http://uk.wikipedia.org/wiki). Ми продовжуємо нескінченну тему первинних і вторинних суб’єктів української правової свідомості як типово національної та ставимо наступне питання: Чому вторинним суб’єктам української правової свідомості вистачає однієї основної роботи з однією трудовою кнжкою, а невладним первинним суб’єктам зазначеної української правової свідомості та культури не вистачає грошей не тільки з однієї основої (що строго дозволено законодателем, інше заборонено), але й з інших додаткових робіт на мінімальне та до того ж примитивне задоволення своїх природних мінімальних фізіологічних потреб і вимог як потреб і вимог родової правової природи? Чому пересічна людина не може працювати на двох, трьох та ін. основних роботах, виплаюючи чесно всі податки? Чому зараз перестали говорити про те, що всі люди рівні? Мабуть тому, що права владних суб’єктів, або у нашому контексті, ідеологічні права вторинних суб’єктів правової свідомості (первинних суб’єктв законодавчої свідомості та культури – юридичних осіб, владних юридичних осіб, владних фізичних осіб) набагато краще конституційно захищені та захист здійснюється набагато ефективніше, на відміну від ментальних прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури, котрі мають лише право на судовий захист своїх первинних природних прав. Про це ми вже писали раніше у наших численних працях. Виникає гостра теоретико-практична потреба ретельного дослідження нами виявлених широких параметрально-парадигмальної основ становлення й розвитку української правової свідомості та культури: ідейно-світоглядна (ідейно-світоглядний центр їх розвитку - правова психологія, практична психологія, наукові основи правової психології) та нормативно-правова (нормативно-правовий центр їх становлення - наукова ідеологія, наукова теорія права. правової свідомості, законодавчої свідомості та культури), котрі ми ідентифікуємо двома вісями (вісь розвитку та становлення) української правової свідомості та культури. За умов пріоритету ідейно-світоглядної параметрально-парадигмальної основи становлення й розвитку української правової свідомості та культури процеси розвитку домінують, за умов пріоритету нормативно-правової параметрально-парадигмальної основи – процеси становлення домінують. Додамо також, що за нашими проведеними дослідженнями, ідейно-світоглядна параметральна основа формування української правової свідомості та культурти, маючи широку родову правову природу, що характерна більшою мірою процесам розвитку української правової свідомості та культури, нами ідентифікується як типово національна, в котрій максимально вияваляються всі її функціональні властивості, характеристики та перспективи та за іншими параметрами вони більш максимально або істотно не здатні виявлятися та/або навпаки, здатні до приховування. Саме за таких процесів девіації розвитку української правової свівдомості формуються максимально адекватно вимогам и поребам конкретно-історичного правового процесу та прогресу у цілому тощо. Тому, говорячи про наявні пріоритети ідейно-світоглядного формування української правової свідомості та культури, котрі можуть бути тільки конкретно-історичними, ми маємо на увазі істотне формування національної природи, специфіки та певної, конкретно-історичної форми суспільної ідентифікації та законодавчо-технічної презентації цих розвиткових процесів. При цьому найголовнішою нормативно-правовою рисою ідейно-світоглядного розвитку української правової свідомості та культури є стійка домінанта формування різноджерельних та різнолінійних девіацій у розвитку правової свідомості, котрі вибудовують модель типової української девіантної правової свідомості та культури як однозначно оптимальну та пріоитетну за певних конкретно-історичних умов. Тобто за умов розвитку української правової свідомості та кульутри формується узагальнена типова модель української девіантної правової свідомості та культури (девіантної правової свідомості та культури) та зникнення девіантності української правової свідомості та культури може відбутися лише за остаточного ствердження нової конкретно-історичної правової ідеї у новій українській Конституції як її конституційній правовій ідеї. Саме з виникненням і ствердженням у правовому полі України нової Конституції як Основного закону починається становлення української правової свідомості та кульутри як національної за родовими правовими ознаками, та як типово юридичної (або законодавчої) за видовими правовими ознаками. При цьому природними критеріями юридично-технічного (законодавчо-технічного) вибудовування такої моделі (форми, змісту) української правової свідомості та культури є ментальне структурування правових норм, процесів та відносин на засадах реальної природної щільності україноментальної складової пропорції формули української правової ідіоми. Саме пріоритете використання у процесах формотворення української правової свідомості самою українською правовою свідомістю та культурою є домінінтне тат остаточно можливе використання ментальної відсоткової щільності україноцентричної складової пропорції формули української правової ідіоми. Саме за таких умов українська правова свідомість та культура формуються або розвиваються як типово національні. При чому за титульною нацією – українською - доцільним є встановлювати назву даної національної правової свідомості та культури – українська правова свідомість та культура. Отож, ідентифікуючи будь-яку правову свідомість та культуру за пріоритетами її ідейно-світоглядного становлення як родовими правовими її критеріями природного конкретно-історичного процесуального розвитку, а не становлення, - ми презентуємо будь-яку правову свідомість та культури як типово національну, в котрій максимально повною мірою ідентифіковані, верифіковані та презентовані водночас тощо всі її родові правові можливості, детермінанти, властивості та перспективи. Саме ідейно-світоглядна модель української правової свідомості та культури як типово національних, є зразком істотної, функціонально значимої світової моделі української правової свідомості та культури, її істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів як істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів чинної української правової системи та статичного права, а рівно й презентацією їх світових статусів, котра за певними та/або повними конституційними стандартами регулює (або намагається регулювати) суспільні відносини за кризового статичного правостановлення резонансно та/або нерезонансно за світовими стандартами. Зі з’явленням нової Конституції України як Основного Закону, - українська правова свідомсть, набуваючи правомірно закономірного пріоритетного статусу видової правової природи у межах даного конкретно-історичного періоду її розвитку, обмеженого сферою нормативного впливу конституціних детермінант, з першого місця поступово віддаляє щвидко старіючі у зв’язку з їх неприоритетністю ідейно-світоглядні розвиткові тенденції, традиції української правової свідомості та культури (природні ментальні права, інтереси, моделі розвитку) та швидко формуючи видові правові інтереси, проблеми та перспективи (конституційні, ідеологічні, штучні права, інтереси, моделі розвитку), суть котрих зводиться до того, що на перше місце висуваються процеси становлення не національної правової свідомості, як за періодів розвитку, котра буда єдиним механізмом регулювання суспільних відносин за тотально несформованого статичного права, а статичного національного права або україської національної правової системи та законодавчої культури. Починається процес зворотнього розвитку української правової свідомості та культури, фактично, у нових процесах іі становлення. За процесів же становлення української правової свідомості та культури першими стають вторинні суб’єкти української правової свідомості та культури (первинні суб’єкти законодавчої свідомості), котрі природно схильні у зв’язку з власною вторинністю за походженням у світі та Всесвіті до ідеологічної та іншої неприродної узурпації власних владних повноважень за рахунок неправомірного ущімлення природних ментальних прав первиних суб’єктів правової свідомості та культури, приклада чого й є вищезазначені слова провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко. Іншими словам говорячи, зі з’явленням нової Конституції України розпочинається процес переформатування процесів становлення доконституційних суспільних відносин, форм української правової свідомості та культури у типові конституційні, з пріоритетною формою державно-правової свідомості та культури. Про те, що іноді таке переформатуваня суспільних відносин може відбуватись найчастіше, або як правило, з самого початку, на неприродній нементальній основі, особливо урахувуючи різноментальне (україноцентричне, європейськоцентричне, азіатськоцентричне (кримськотатарське), російськоцентричне) наповнення української правової ідіоми та культури, що власне й підштовхує до формування пріоритету неприродних шляхів становлення української правової свідомості та кульутри – мало пишуть. Та про процеси становлення української правової свівдомості та культури майже зовсім не пишуть. Але останнім часов все більш та більш з’являється свіжих оригінальних підходів щодо вивчення процесів становлення, перш за все, статичного українського права та/або української правової системи тощо, наприклад, у нашому контексті, може презентувати досить серйозна у методологічному відношенні наукова стаття Аблязова Д. Е.[8]. Так у науковій статті дослідника, фактично, здійснена перша спроба типового, але прогресивного аналізу з точку зору української позитивної правової науки у порівняльному відношенні за Конституцією України правових термінів та категорій «права людини» та «права громадянина», які нами раніше інтерпретувалися за нашим дисертаційним контексом як ментальні права первинних суб’єктів та ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури. За правовими ідеями дослідника формуємо наші тези про те, що найбільш важливим, першорядним питанням як для теорії, так і для практики прав людини є питання про те, що собою представляє явище «права людини – первинного суб’єкта правової свідмості»... тривалі пошуки відповіді на це питання привели людство до розуміння того, що правами людини (ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та кульури – Ю.Д.) є продовження соціально-природних і інтелектуально-духовних властивостей самої людини (самих первинних суб’єктів української правової свідомості та культури)», додамо, - за природних шляхів формування української праввої свідомості та культури У цьому відношенні за зразками прав людини ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, дійсно є тим ціннісно-правовим орієнтиром, що дозволяє застосовувати «людський вимір» не тільки до держави, права, закону, законності, правового порядку, але і до громадянського суспільства та до вторинних суб’єктів правової свідомості тощо. Оскільки ступінь зрілості і розвиненості останніх залежить значною мірою від стану справ із правами людини, від обсягу цих прав і їхньої реалізації. За правовими ідеями О.А. Лукашевої, на котрі посилається дослідник, можна сформувати правомірні тези про те, що права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури надають їм можливість не тільки брати участь в управлінні державою, але і дистанціюватися від неї, самовизначатися в сфері приватного життя, вибору переконань, відношення до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права первинних суб’єктів української правової свідомості або відсутні, або носять декларативний характер [1, с.13]. За останніми публікаціями в юридичній літературі, вперше започаткованими нами раніше, ми розрізняємо категорії ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури» або «права людини», «права фізичної особи», «права невладної фізичної особи», «права невладної юридичної особи» і за різних умов рівні та/або протилежні їм - «ідеологічні права вторнних суб’єктів правової свідомості та культури» або «права громадянина», «права юридичних осіб», «права владних юридичних осіб», «права владних фізичних осіб». За правовими ідеями Аблязова Д. Е., котрий продуктивно інтерпретував положення відомих правознавців щодо розмежування прав людини та громадянина, зокрема доктра юрдичних наук О.Ф. Скакун, формуємо тези про те, що ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і іделогічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. За правовими ідеями О.Ф. Скакун, які знову ж таки прогресивно використані у роботі Аблязова Д. Е., про відмінності та тотжності прав людини і громадянина формуємо такі наші істотні наступні відмінності між ментальними правами первинних суб’єктів української правової свідомості та кульутри та ідеологічними правами вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури: 1) ментальні права первинних суб’єктів українької правової свідомості та культури – це позатериторіальні універсальні давні права, що мало з часо змінюються, існючі незалежно від державного використання чи-то визнання, а також закріплення у законі і авжди залишаються поза історичними, дійсними та майбутніми структурними зв’язками їх носія з конкретною державою; 2) ментальні права первинних суб’єктів українької правової свідомості та культури – це загальновизнані, загальновідомі та загальносоціальні тобто належать звичайній, персічній людині як фізичній особи через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини); 3) реалізація ментальних прав первинних суб’єктів українької правової свідомості та культури зійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходились. Реалізація ж ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури охоплює сферу відносин індивіда, юридичної особи за їхніми владними ознаками з певною державою [2, с.175]. За правовими ідеями М.Л. Заінчковського формуємо тези про те, що вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури – це неодмінна юридично структурована іпостась людини як учасниці законодавчого процесу у державі. Поняття вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури фіксує те, чим з необхідністю стає і має бути людина у суспільстві. Але на відміну від істотної правової ідеї Аблязова Д. Е., котрий ідейно підтримує точку зору Заінчковського М. Л. про те, що говорячи про права людини та права громадянина, у нашому контексті – говорячи про ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і ідеологічні прва сторинних суб’єктів української правової свідомості та культури – маємо на увазі начебто завжди єдиний суб’єкт – людину, що реалізовує свої невід’ємні (природні) права у площині спільного життя з іншими, - ми категорично не згодні. За нашими правовим ідеями – це майже одні тіж суб’єкти української правової свідомості та культури, або суб’єкти, чиї права можуть наближатися, навіть бути тотожніми ( аде ніколи рівними бути не можуть) за одних умов, в першу чергу за природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, але за інших умов, в першу чергу за неприродних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, – це абсолюто інші суб’єкти української правової свідомості та культури, з абсолютно нетотожніми права, обов’язками, вимогами, потребами та перспективами. За нашими підходами, за природних підходів становлення української правової свідомості та культури, ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та ідеологічні права вторинниї її суб’єктів умовно співпадають або можуть співпадати. За неприродних – істотно різняться та можуть бути істотно антагоністичними у зв’язку з тим, що істотно порушуються за періодів розвитку української правової свідомості та культури, в першу чергу, ментальні права первинних її суб’єктів, вони ж можуть істотно не поновлюватись та приводити до масової загибелі первинних суб’єктів правової свідомості (підвищена загальна смерність населення, смертність перевищує народженість, заробітна платня та пенсія не відповідають реальної вартості життя за мінімальними природними стандартами (зараз – це менше 17 доларів на добу) у первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, та навпаки у вторинних – непомірно високі заробітна платня та пенсії, які навіть вголос вимоляти соромно). Коли первинні суб’єкти української правової свідомості та культури формують істотну розвиткову оппозицію до ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури, різноджерельно, в першу чергу революційно, відстоюючи свої права. Вторинні суб’єкти української правової свідомості (українські громадяни, за нашими уточненнями, є природним продовженням первинних (людини), але за умов типово природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури [3, с.128]. За істотними ідеями Д.І. Луковської та Аблязова Д. Е., розмежування ментальних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, людини взагалі як приватної людини і «політичної людини – громадянина держави»: «В аспекті прав громадянина, громадянство – це особливий юридичний статус особи. Юридичне визнання одержує державна приналежність особи всередині країни і за рубежем, і особа наділяється в повному обсязі правами й обов’язками, передбаченими в законодавстві даної держави [4, с.34]. Слід підтримати вищезазначених вчених у тому, що це дійсно різні категорії. Там, де йде мова про права громадянина, існує необхідність у відповідному зв’язку фізичної особи та держави. Права людини (у нас – ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – Ю.Д.) – більш широка у суб’єктному складі категорія. Традиційно права людини поділяють на три покоління: перше покоління прав – це громадянські та політичні права (liberie); друге покоління – економічні, соціальні та культурні права (egalite) і третє покоління – колективні (солідарні) права (fraternite) [5, с.23]. В юридичній літературі права другого покоління пов’язують з існуванням соціальної держави. Так, В.В. Копєйчиков [6, с.64], О.А. Лукашева [1, с.202], І.В. Яковюк [7, с.22–27] вважають основним завданням соціальної держави створення умов і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави, адже держава, де реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, «однозначно не може іменуватися соціальною» (Аблязов). Додамо, що мабуть, давно визріла потреба у обгрунтуванні нових прав цих суб’єктів – масові (колективно осознані) права – права на масове висловлювання доказового порущення природних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, масові права на конституційний захист мінімальних природних прав людини, або конституційне право на конституційний захист ментальних прав. Говорячи про українську правову свідомість та культуру як типовао національні, ми тим самим говоримо про домінантну, пріоритетну родову правову природу, в котрій максимально, різноджерельно й різнолінійно ідентитфікуються, презентуються та верифікуються водночас максимально зконцентровані, презентовані та різнофункціонально реалізовані першоприродні, ментально структуровані можливості, вимоги та потреби. Національна природа української правової свідомості та культури як така, що презентує максимальну природну суть, максимальне природне єство, максимальне природне призначення та квазиістотнісшу властивість будь-якої правової свідомості та культури: бути завжди максимально істинним та істотним першоприродним корелятом за будь-яких просторо-часів як конкретно-історичного (тимчасового, мінливого), так й неконкретно-історичного (вічного) становлення й розвитку всіх (будь-яких) природних процесів розвитку, пов’язвних з видовим усвідомленням, правоусвідомленням самоусвідомленняям, правосамоусвідомленням будь-чого та будь-коли. Національне правове усвідомлення дійсності (родової, родової правової природи) та правової дійсності (видова правова природа) природно матеріально презентується родовими правовими (родовими) процесами становлення й розвитку (з пріоритетами розвитку) відповідної національної мови, де сама національна мова є матеріальним носієм (інофрмаційною правовою матерією правової свідомості, оболонкою) будь-якої національної правової свідомості та культури її масових, колективних та індивідуальних, з пріоритетом масових, первинних суб’єктів (фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб) як перших правових суб’єктів української правової свідомості у світі та Всесвіті, створюючих інші форми правової свідомості (законосвідомості) у першу чергу для вторинних її суб’єктів (юридичних осіб, владних фізичних і юридичних осіб). Вони є донорами правової свідомості для інших суб’єктів української та неукраїнської правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів її становлення та розвитку. Саме для процесів різнолінійного та різноджерельного розвитку української правової свідомості та культури типово властива за природних моделей різка та тотальна домінантна української національної правової свідомості та культури, котра формує одну з двох вісей (осей – рус.) формування української правової свідомості та культури – вісь розвитку української правової свідомості, що має максимально припустимі за того чи іншого конкретно-історичного періода її розвитку – розвиткові девіації з напрямком руху від «околиці» української правової свідомості до її ідейного центру – української правової ідеї як типової конституційної правової ідеї. Українська правова свідомоість як типово національна, що формується, природно характерна періодам її розвитку та світоглядно-систематизовно уособлює різні, як правило, неспадкоємні конкретно-історичні моделі її формуваня, та створює неформальну, українотериторіально струтуровану спадкоємність. За періодів розвитку української правової свідомості та культури набільш характерними є девіантні моделі її формування. Тобто за цих періодів розвитку укранська правова свідомість сусільно є більшою мірою максимально девіантною, маргінальною та намагається стати, але не стає делінквентною, тому що за періодів розвитку природним для української девіантної правової свідомості є намагання вирватись зі свого природно девіантного розвиткового змісту, тому вона остаточно є й регулятивно десистемною. Говорячи про українську правову свідомість та культуру, у тому числі й про українську девіантну правову свідомість та культуру, ми, в першу чергу говоримо про суспільну, ментально визначену площину їх розвиткового структурування (родова правова природа) та опосередкування (видова правова природа). Тобто ми маємо на увазі таке розвиткове формування української правової свідомості та культури, що відбувається в українському історичному та сучасному різностановому, але поки ще неоригінальному нетрадиційному суспільстві, засобами масової суспільної їх верифікації, кореляції та перспективізації. У більш широкому розумінні – ми говоримо про таку українську девіантну правову свідомість та культуру за періодів їх розвитку як типово національні, коли їх первинними суб’єктами, що істотно формують її як таку, є ідейно-світоглядно типізовані масові першосуб’єки української правової свідомості та культури як першосуб’єкти українського статичного права та законодавчої культури (але фізичні особи – пересічні українці, що не є у владі). Одже, говорячи про розвиток (вісь розвитку, вісь розвитку розвитку родової правової природи української правової свідомості та культури), ми говоримо про становлення й розвиток тииово національних явищ, процесів і різних ментальних (родова правова природа) і ментально-правових (видова правова природа) верифікаційних, з типовими пріоритетами ідейно-світоглядних процедур їх оприлюдненого визнання як таких, що формуються за природними основами, принципами і закономірностями нелінійної родової (родової правової природи) та презентються у ідейно-світоглядній вісі (ідейно-світоглядній основі, ідейно-світоглядних джерелах, ідейно-світоглядних вимогах, потребах і перспективах) їх типового розвитку за українського нетрадиційного або неоригінального суспільства. За такого підходу будь-які ідейно-світоглядні процеси як типово природні процеси розвитку української правової свідомості та культури є також родовими (родовими правовими) процесами, фактично, пріоритетно нелінійного, девіантного (маргіанльного, іллюзорного) розвитку української правової свідомості та культури або розвитку української девіантної (маргінальної, іллюзорної) правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів їх формування. У цих процесах розвитку української правової свідомості та культури формуються максимально можливі девіації української правової свідомості та культури, але вони не виходять з правові межі їх осмислення, верифікації та реалізації, бо коли вони виходять, то формують принципово нову форму української правової свідомості та культури, - делінквентну, яка має інші закономіроності свого становлення та розвитку, та вона має іншу правову мету – делінквентну (злочинну), що є більш індивідуалізованою та ірраціоналізованою. Саме у процесах розвитку української правової свідомості як типово національної та девіантної водночас, формується нова (модернізується, корелюється, вдосконалюється стара) українська правова ідея, котра відповідає найктуальнішим правовим інтересам і реаліям сьогодення (родова правова природа) та правового сьогодення (видова прапвова природа) – нацголовніший системний її едемент та основа водночас нової Конституццї України. Зі з’явленням Конституції остання стає новою формальною спадкоємністю тепер вже не розвитку, а становлення української правової свідомості та культури. Але Конституція будь-якої країни теж може формуватися за природними та/або за неприродними шляхами за принципами та закономірностями, наприклад, становлення та розвитку української конституційної правової свідомості та культури. В залежності від чого процеси подальшого становлення української правової свідомості та культури теж можуть бути, як і процеси розвитку, природними та/або неприродними. Разом з цим Конституція стає центром (новою віссю, основою та найголовнішим механізом виникнення нової вісі (осі – рос.) становлення української правової свідомості та культури за конституційними принципами, закономірностями та перспективами та за її формальною спадкоємністю як формальною спадкоємністю української правової свідомості та культури. Прив’язуючи будь-яку теоретичну, буденну, професійну, чи-то будь-яку іншу правову свідомість у її національномму форматі до певної історичної та/або сучасної конкретно-історичної епохи, та/або до певного конкретно-історичного часу, та/або до певного конкретно-історичного часу-простору її існування, ми визначаємо тим самим: 1) традиційні місця її розташування, традиційні та/або типово характерні місця звичайного її функціонування, становлення та розвитку, традиційні територіальні місця, з яких вона за різних умов різноджерельно істотно суб’єктно, об’єктно, предметно, змістовно чи формовно максимально проявляється особливо за перехного правостановлення статичного права, та/або переноситься за закономірностями цього історичного чи-то сучасного конкретно-історичного часу (періоду) у інші часо-простори існування та функціонування, або з яких місць переносяться на юридично заіфксовані за географічними, етнічними, державними, мовними, та іншими, офіційно визнавченими кордонами, традиційні місця певних форм правової свідомості як типово національної - форми, змісти, суб’єкти, об’єкти, предмети, відносини (чужі, вітчизняні) інших історичних і сучасних правових свідомостей, як вони впливають та взаємовпливають одне на одне, подякуючи різним їх функціональним силам, котрі визначаються конкретною пріоритетною ментальною щільністю певної складової пропорції формули тієї чи іншої національної та правової ідіоми, або за правовими ідеями О.Ф. Скакун ми тим самим вивчаємо становлення та розвиток історичної та сучасної правової свідомості у її часі (за різнолінійними ідейно-світоглядними просторовими формами розвитку) та її просторі (за лінійними нормативно-правовими часовими змістами становлення). Причому розвиток правової свідомості вимгає пріоритетного використання ідейно-світоглядної, формової платформи як найголовнішої основи, а її становлення – пріоритетного використання змістовної, нормативно-правової; 2) за назвою титульної нації або інших націй, що концетуально та парадигмально визначають програму, стратегію та перспективи становлення титульної нації, держави як націонаьної та/або інших істотних верств населення, та/або тих партій, партійних та інших суспільних блоків, що одержали перемогу на останніх виборах, та/або на інших офіційних засадах формують від імені значної більшості населення правову та політичну прогрмау діяльності країни як типово національної та ця більшість населення цю програму визнає та підтримує за офіційною моніторинговою мас-медійною асоціацією, - формуємо назву тієї пріоритетиної правової свідомості, котра згодом трансформуватимется у національну державно-правову. Такою титульною нацією є в Україні українська. Тому національна правова свідомість у межаї всієї України є українською націонаьною правовою свідомістю або українською правовою свідомістю; 3) на грунті виявлених нами формул української національної та правової ідіоми виникає можливість формування оптимальних можливих і реальних історичних, сучасних напрямів та тенденцій становлення й розвитку української правової свідомості як національної; 4) За випадків різконерівноважного стану пропорцій за формулами української національної та правової ідіоми презентуємо автентично чіткий статус будь-якого чи-то історичного, чи-то сучасного конкретно-історичного періоду становленя чи розвитку української правової свідомості як типово національної: за домінанти неукраїноцентричної пропорції формули української правової ідіоми – презентуємо період розвитку, за домінанти україноцентричної пропорції – період її становлення. За випадків більш-менш рівноважного стану та стаутсу складових пропорції формули української правової ідіоми – застсовуємо кореляційну формулу української національної ідіоми: за додатковми відсотковими математичних підрахунків безпоереднього національно-кіліькісного, різнонаціонального складу первинних суб’єктів української правової свідомості за певного конкретно-історичного періоду становлення української правової свідомості як типово національної, уточнюємо ментальну щільність всіх (і кожної окремо) пропорцій формули української національної ідіоми з метою виявлення самої високої щільності ментального насічення тієї чи іншої складової пропорції зазначеної формули в залежності від тих чи інших національностей, та за цим параметром формуємо тезу або про домінанту іншої, неукраїноцентричної правової ментальності іншої складової пропрції, або формуємо тезу про неможливість визначення будь-якого пріоритету за ментально-праваовою домінантою, що свідчить про типову нормативно-правову домінанту або про період становлення української правової сввідомості; 5) визначаємо найголовніші системні та структурні елементи, центри, периферії, напрями конкретно-історичного розвитку й становлення української правової свідомості (як типово національної). За періодів розвитку української правової свідомості найголовнишим системним елементом є українська правова ідея, її центром є «околиця» формування української правової свідомості та/або її максимально віддалена від Конституційного центру (текстового змісту старої Конституції) - певна розвиткова ідейно-світоглядна девіація (як правило, конституційно-правова), що тісно межує з об’єктивованими потребами й вимогами (низька пенсія, заробітна платня) делінквентного розв’язання нагальних вимог і потреб пригничених масових первинних суб’єктів української правової свідомості (заклики до повстання, рухи за часів виборчих компаній на Київ з вимогами зміни міністрів, вимоги імпічмента Перзидента та ін.), напрям розвитку – формування нової правової ідеї, що призведе до соціальної справедливості та інше. Саме у періодах ідейно-світогляного розвитку української правової свідомості як типово національної на засадах неформальної, ментально структурованої спадкоємності правової традиції звичаєвої української правової свідомості та культури, формується вісь її конкретно-історичного розвитку, а також розвитку статичного права, культури, суспільства та держави за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. За періодів становлення української правової свідомості найголовнишим структурним елементом за умов відсутності нової Конституції є ті істотні правові норми, викладені у маргінально-правових актах, що закріплюють соціальну справедливіть та її захищають (треба виявити ці актуальні маргінально-правові акти); за умов нявності нової Конституції - сама Конституція та у ній безпосередня стаття, що презентує наголовнішу правову ідею, що втілена як ідея соціальної справедливості та правова ідея самої Конституції. Тільки за таких умов Конституція є правовим Основним Законом, та тільки тоді подальше становлення української правової свідомості здійснюватиметься за природними шляхами. Її центром є Конституція, вихідні положення про соціальну справедливість, правові норми, що її захищають. Околицею є розвиткові девіації української правової свідомості, що поступово витісняються правовими нормами, напрям розвитку – формування усталених норм статичного права як природної основи механізму правового регулювання суспільних відносин на засадах соціальної справедливості. Саме у періодах нормативно-правового, законодавчого становлення української правової свідомості як типово національної за її юридично закріпленими ознаками та на засадах природної спадкоємності – формальної спадкоєності Конституції України, формується вісь її конкретно-історичного становлення, а також становлення статичного права, культури, суспільства та держави, але за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. Вивчаючи правову свідомість як живе складне, двохвісьове, формозмістовне інформаціне, процесуальне, матеріальне та мультиуніверсальне правове явище, що має своє справжнє національне лице у світі численних світових правових свідомостей та культур, побудованих за відомими світовими зразками та основами формування їх національної природи як максимально істинної і функціонально пріоритетної за будь-яких часо-просторів (українська правова свідомість як національна (багатонаціональна), а не її труп (теоретична правова свідомість), - вчені, громадяни, суспільство та держава у цілому тощо отримують можливість не тільки абстратктно знати її будову, функції, властивості та можливості, але, що є істотно головним, - практичного використання її будови, функціій, властивостей та можливостей при формування нового статичного права, галузевої правової бази, національних за формою правових суспільств та держав. Теретична правова свідомість як видова правова природа більш характрна для періодів її становлення, коли у суспільстві та держві безсумнівно визнані робочими пріоритети, принципи, детермінанти та закономірності широкої родової правової природи, коли існує чітка ідейно-світоглядна (правопсихологічна) база її формування як істотна істинна основа її нормативано-правової трансфіормації, коли світові стандарти теоретичної правової свідомості не викликають у широкій науковій та вітчизнячній спільноті жодних питань до їх пріоритетно щонаменш мінімально, щонайбільш максимально верифікованих і адаптованих соціально справедливих світових стандартів у становленні певного вітчизняного статичного права. Національна правова свідомість, котра має назву за назвою титульної наії, за назвою іншого історично визначеного етносу, нардності та народу, котрі максиально сприяли формувнню типових національних ознак широких духовних процесів відродження останніх, - типово характерна для процесів розвитку нації як єдиної одиниці повноментального ідейносвітоглядного та нормативного вимаірювання світу та Всесвіту у відповідних одиницях ментально-правової культури, ментально-правового світогляду та ментально-правової або національної і правової ідіомі – математизованих основ світового національного і правовго стандарту суспільного та правового буття. Отже, за періодв розвитку формується ідейно-світоглядна вісь української правової свідомості як типово національної, за періодів становлення – її нормативано-правова вісь, котри за природних шялхів становлення й розвитку української правової свідомості можуть більшою мірою співпадати, а за неприродних шляхів – більшою мірою суттєво та/або істотно не співпадати. Вивчаючи правову свідомість як національну, ми тим самим підкреслюємо її першочергову важливість для перехідного статичного правостановлення, а разом з тим ми виводимо правову науку на засади широкої цілеспрямованості наукового формування сучасної ідейної-світоглядної вісі української правової свідомості як найголовнішої за сучасного періоду її становлення й розвитку водночас та як єдиної практичної та першоджерельної засади формування основних принципів і концепцій вдосконалення сучасної української правової системи тощо. За сучасного кризового правовостановлення найбільш важливою є родова правова природа, вивчення та використання досвіду її практичного законодавчого формування у інших суспільствах і державах, в першу чергу тих, що встигли швидко ввійти у коло світових традиційних суспільств, світових правових цінностей та стандартів, особливо з числа колиших пострадянських. Найважливішими продовжуть залишатися більшою мірою світові філософсько-правові та методологічно-правові твори, за заразками котрих давно раніше сформовані відомі ідейно-світоглядно структуровані за світовими стандартами правові ідеї, що стали основами чинних нині Конституцій світових зразків, зокрема у колишних посттоталітарних суспільствах і державах. Важливість вивчення ідейно-світоглядних детермінант правової свідомості як типово родових правових полягає радикально у тому, що саме вони можуть або призвести до того, що «чинні Закони будуть або функціонувати, або, не дивлячись на те, що воні хороші» (Л. Кравчук), але функціонувати не будуть.

Cписок використаних джерел:

1. Права человека: учебник [для вузов] / отв. ред. член-корр. РАН, д-р юрид. наук Е. А. Лукашева. – М. : НОРМА, 2001. – 573 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х.:Консум, 2001. – 656 с.

3. Заінчковський М. Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен: дис. ... кандидата філос. наук / Заінчковський М. Л. – К., 2003. – 178 с.

4. Луковская Д. И. Права человека и права гражданина. Правовой статус человека и гражданина / Д. И. Луковская // История государства и права. – 2007. – № 13. – С. 34–36.

5. Антонович М. М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини / М. М. Антонович. – К. : КМ АСАDЕМІА, 2000. – 262с.

6. Копейчиков В. В. Соціальна держава як людська цінність, захисник прав людини / В. В. Копейчиков // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. – 2000. – Ч. 1. – С. 62–65.

7. Яковюк І. В. Розвиток концепції соціально-економічних прав як передумова формування соціальної держави / І. В. Яковюк //Проблеми законності. – 1998. – Вип. 35. – С. 22–27.

8. Аблязов Д. Е. Соціальна, правова держава та права людини і громадянина / Д. Е. Аблязов // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 10–14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12adelig.pdf

9. http://economics.puls.kiev.ua/personal_account/106974.html#1339916021