Экономические науки/13. Региональная экономика

Ткач К. М.

Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці

Ефективний розподіл бюджетних повноважень у забезпеченні фінансовими ресурсами місцевих органів влади

Оптимальна побудова бюджетної системи, особливо принципи та характер взаємозв’язку конкретних видів бюджетів, мають великий вплив на вибір форм взаємовідносин держави та окремих територій, які, у свою чергу, забезпечують вирівнювання економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціонального використання ресурсів, їх ефективну регіональну інтеграцію та активну участь у зовнішніх ринках.

Сучасна бюджетна система України історично сформована на основі бюджетної системи колишнього СРСР, яка була запроваджена у 30-х роках ХХ сторіччя. Саме в той час почався процес щодо ліквідації фінансової самостійності місцевих рад [7, с. 28].

За роки незалежності країни поле функціонування бюджетної системи сформувала нова законодавча база, а саме: Закон Української РСР «Про бюджетну систему Української РСР» від 5 грудня 1990 року, який був удосконалений прийнятим у новій редакції Законом України «Про бюджетну систему України» 29 червня 1995 року, Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року та новий Бюджетний кодекс України, прийнятий 8 липня 2010 року [5; 2; 1]. Бюджетним кодексом України радикально змінений порядок формування місцевих бюджетів та система міжбюджетних відносин, однак реальної автономії органи місцевого самоврядування не набули. Як і за Радянського Союзу, Україна концентрує майже увесь фінансовий ресурс, а також важелі повноважень на центральному рівні.

Основна частина загальнонаціональних податків (податок на додану вартість, акцизний податок, податок на прибуток) сплачується місцевими громадами, але зібрані в регіонах кошти спрямовуються до державного бюджету, щоб потім повернутися на місця у вигляді трансфертів. У структурі доходних джерел місцевих бюджетів частка трансфертів має значну величину (у 2011 році – 52,3%), яка виявляє тенденцію до зростання: з 2001 року зросла в 1,8 раза. Для порівняння в інших країнах частка трансфертів у доходах місцевих бюджетів є набагато нижчою, наприклад, у Румунії – 10,8%, Словаччині – 19,0%, Словенії – 20,9%, Латвії – 28,1%, Болгарії – 33,0%, Польщі – 40,2%, Чехії – 35,0% [6, с. 109].

Враховуючи проголошений в Україні курс на децентралізацію фінансової системи, вважаємо, що подальше реформування системи міжбюджетних відносин має проводитися в напрямку деконцентрації ресурсів – забезпечення місцевих органів влади додатковими дохідними джерелами. Найефективніше було б закріпити за місцевими бюджетами частку основних високодохідних податків, надходження яких більш менш рівномірно розмежовані між регіонами, зокрема, податку на прибуток підприємств (крім податку на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, що зараховується до місцевих бюджетів відповідно до чинного законодавства) та податку на додану вартість.

Для оптимізації чинної системи міжбюджетних відносин та забезпечення реальної дієздатності місцевих бюджетів необхідно не тільки забезпечити їх власну ресурсну базу, а і розширити повноваження органів публічної влади за принципом субсидіарності, який розглядається сьогодні як один із найважливіших принципів організації інститутів влади в цілому. Відповідно до цього принципу: 1) влада вищого рівня може втручатися у фінансові справи влади нижчого рівня лише тією мірою, якою остання продемонструвала і довела свою нездатність розв’язувати проблеми; 2) обов’язок вищої влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня, при цьому така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі; 3) здійснення розподілу повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, зокрема у фінансовій; 4) в умовах, коли кожен рівень влади має власні повноваження у фінансовій сфері, фінансові відносини між різними рівнями влади можуть будуватися лише на засадах співробітництва [3, с. 341]. Практичне дотримання цього принципу сприяє високому рівню децентралізації державних функцій, наближенню державної діяльності до громадян.

Наразі в Україні відсутня чітка регламентація функцій і розподіл повноважень та відповідальності між різними рівнями та гілками виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначаються делеговані та власні повноваження місцевого самоврядування [4]. Але враховуючи, що переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи, Закон окремо визначає компетенцію: сільських, селищних, міських рад, їх виконавчих органів та сільського, селищного, міського голови.

У результаті делегування органами державної влади місцевій владі широкого переліку зобов’язань і необхідною у зв’язку з цим передачею бюджетних ресурсів, на долю власних повноважень органів місцевого самоврядування припадає у містах лише приблизно до 20% і не більше 1% – у селах. Саме з цієї причини та через відсутність коштів на інвестиційні цілі місцеві бюджети перетворилися у касу з виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ, діяльність яких пов’язана з наданням гарантованих державою суспільних послуг [8, с. 13].

З огляду на викладене, основними напрямками удосконалення міжбюджетних відносин в Україні вбачаються саме чітка регламентація функцій та розподіл повноважень між різними рівнями та гілками виконавчої влади, між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Відповідно до розмежування повноважень має здійснюватися і розмежування фінансових ресурсів.

Тому повноцінне розмежування повноважень доцільно здійснити в декілька етапів. На першому етапі скласти перелік основних видаткових зобов’язань усіх органів влади, які варто розділити на обов’язкові та добровільні. До обов’язкових повноважень доцільно віднести: 1) освіту, охорону здоров’я та культуру в частині, що не стосується національних та державних закладів; 2) соціальний захист та соціальне забезпечення без урахування державних програм; 3) житлове та комунальне господарство; 4) комунальний транспорт; 5) місцеве планування та будівництво; 6) службу рятування у надзвичайних ситуаціях; 7) повноваження, делеговані вищим рівнем влади. Добровільні повноваження можуть стосуватися: 1) місцевої міліції та громадського порядку; 2) заходів з охорони навколишнього природного середовища; 3) програм розвитку підприємництва на відповідній території тощо. Мінімальні обсяги фінансових ресурсів, необхідних для виконання визначених повноважень, розраховувати на основі певних стандартів таких послуг на одного мешканця громади. По обов’язкових повноваженнях мінімально допустимі стандарти мають бути зафіксовані законодавчо, по добровільних повноваженнях – визначатися відповідним органом влади.

Закріплювати видатки та функціональні повноваження слід за різними рівнями влади відповідно до адміністративно-територіального устрою країни з урахуванням тих зв’язків, що історично склалися. Причому, спочатку визначати повноваження органів місцевого самоврядування, а вже потім – центральних органів влади, які мають відображати загальнонаціональні інтереси. На кінцевому етапі, відповідно до розмежованих повноважень органів влади, перерозподілити об’єкти загальнодержавної та комунальної власності.

Чітке розмежування повноважень та сфери відповідальності кожного рівня влади дозволить уникнути дублювання компетенції різних рівнів та забезпечити передбачену чинним законодавством самостійність місцевих бюджетів з власними дохідними джерелами та правом визначення напрямів їх використання.

Література:

1. Бюджетний кодекс України: за станом на 1 травня 2013 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України: від 08.07.2010 р. № 2456-VI. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2456-17.

2. Бюджетний кодекс України: кодекс втратив чинність на підставі Кодексу № 2456-VI (2456-17) від 08.07.2010 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України: від 21.06.2001 р. № 2542-ІІІ. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=2542-14.

3. Про внесення змін до Бюджетного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України / Верховна Рада України: Закон України від 07.07.2011 р. № 3614-VI. – Голос України. – 2011. - № 145. – с. 14-16.

4. Про місцеве самоврядування в Україні: за станом на 1 вересня 2011 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України: Закон України від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР. – Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?page=5&nreg=280%2F97%E2%F0.

5. Про бюджетну систему України: закон втратив чинність на підставі Бюджетного кодексу № 2542-III (2542-14) від 21.06.2001 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України: від 05.12.1990 р. № 512-ХІІ. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? page=2&nreg=512-12.

6. Державне управління регіональним розвитком України: монографія / за заг. ред. В.Є. Воротіна, Я.А. Жаліла. – К.: НІСД, 2010. – 288 с.

7. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України / В.І. Кравченко - К.: Т-во "Знання", КОО, 1999. - 487 с.

8. Модернізація місцевих фінансів України в умовах економічних і соціальних трансформацій: монографія / за ред. О.П. Кириленко. – Тернопіль: ТНЕУ, «Економічна думка», 2008. – 376 с.