Политология / 7. Глобалистика

К. політ. н. Лозовицький О. С.

Конотопський інститут Сумського державного університету, Україна

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В КОНТЕКСТІ АКТУАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ

ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Процес аналізу формування та реалізації зовнішньої політики держави в контексті загального розвитку міжнародних відносин є одним з найактуальніших в сучасних політичних науках. Як у радянсько-російській, так і в західній літературі є розходження між термінами «зовнішня політика» і «міжнародні відносини». Останнє поняття розглядається як більш широке, що включає не тільки політичні, але й інші зв’язки між суб’єктами міжнародного спілкування. Крім розширеного тлумачення терміна «міжнародні відносини» існує більш вузьке його трактування як системи тільки міждержавних політичних відносин. У такому трактуванні міжнародні відносини виступають як сукупність «міжнародних політик» різних держав. Міжнародні відносини й у вузькому значенні повинні визначатися як «перенесені» виробничі внутрисуспільні стосунки, а не просто як політичні зв’язки між державами.

Стосовно соціально-політичних досліджень на Заході – їх непорушним вихідним принципом залишається теза про суспільство як сукупність індивідів, їх механічну суму. Звідси постає методологічний підхід: щоб пізнати і змінити до кращого суспільство, треба пізнати і змінити індивіда, його біологічну природу. Рухаючись в такому напрямку, наука була б приречена на констатацію вічності та непереборності конфліктів і воєн, тому що одвічна й незмінна біологічна природа людини [1, 2].

Як критерій класифікації типів міжнародних відносин може бути взятий принцип хронології. Але отримана типологія не буде мати соціально-економічний характер. Визначаючи конкретно-історичні особливості міжнародних відносин античності, середньовіччя та нового часу, приписуючи їм якість системотворчого критерію, згадувана теорія затушовує принципове соціальне споріднення всіх типів міжнародних відносин і, навпроти, підкреслює їх якісну однорідність з розвитком світового політичного процесу. Але вітчизняній традиції в цьому питанні завжди була притаманна цікавість до конкретно-історичних особливостей міжнародної політики і міжнародних відносин у рамках тієї чи іншої соціальної формації. Спираючись на це все ж таки доцільно констатувати, що міжнародні відносини, що є продовженням і своєрідною модифікацією зовнішніх суспільних відносин, подібно останнім, із соціальної точки зору можуть поділятися на три типи:

- міжнародні відносини панування і підпорядкування;

- міжнародні відносини співробітництва і взаємодопомоги;

- перехідні міжнародні відносини.

Всі форми міждержавних зв’язків і міжнародних відносин розподіляються між цими типами. Розгорнута класифікація, виділяє специфічні підсистеми в кожному з типів. Очевидно, що найбільший масив сучасних міжнародних відносин є перехідним. У відомому змісті всі міжнародно-політичні відносини сучасності можна вважати перехідними за своїм характером. У цьому факті знаходять висвітлення фундаментальні риси нинішньої перехідної епохи в якій яскраво виявляється характер та природа зовнішньої політики та міжнародних відносин. Однією з найважливіших форм міжнародної політики й у минулому й в умовах сучасності залишається війна – найяскравіший прояв насильницького характеру міжнародних відносин. Виразний поділ двох позицій питання про типологію міжнародних відносин виявляється вже в підході до таких фундаментальних категорій теоретичного аналізу, як суспільне насильство, сила, війна, а також у співвіднесенні їх з поняттям «міжнародна політика» [3, 4].

Впливовий напрямок теоретичної думки нерозривно пов’язує суспільне насильство з політикою, розглядаючи усередині й зовнішньополітичну діяльність як інструмент суспільного насильства в ім’я або егоїстичних, або альтруїстичних цілей. Тут важливо нагадати, що західна традиція розглядає зовнішню політику не як звичний для нас інститут і суспільства, а як вічний і неодмінний атрибут суспільного розвитку взагалі. «Політична практика по необхідності стара, як старі самі суспільства. Де б люди не жили спільно, вони повинні відповідати визначеним правилам поведінки, хоча б лише для того, щоб забезпечити існування самої громади й утримувати одних її членів від вбивства інших», – пише англійський політолог Д. Пікклз, повторюючи загальноприйняті в західній літературі положення про те, що «де існує родина – а вона існує скрізь у людському суспільстві, – уряд там уже з’явився» [5, с. 37]. Причину такого роду політизованості життя Д. Пікклз бачить у тім, що тільки політична діяльність в змозі забезпечити справедливість у суспільстві, тому що політика є засіб для досягнення цілей, таких, як соціальна справедливість.

Стосовно сфери міжнародного життя насильницький характер зовнішньополітичної діяльності держави означає, що застосування сили, насамперед у формі війни, є головним змістом міжнародної політики і міжнародних відносин. Цей факт знаходить висвітлення у формулюваннях основних категорій теорії, таких, як «зовнішня політика», «міжнародні відносини», «війна», «сила», «рівновага сил», тощо. Для багатьох вчених головним у характеристиці поняття «сила» є те, що вона може бути спрямована на досягнення будь-яких цілей та передбачити її заздалегідь не можливо. Тому державний діяч зобов’язаний постійно накопичувати силу, а збереження і збільшення її масштабів отримує як би самодостатній характер. З одного боку, сила є засіб зовнішньої політики, що переслідує визначені національні інтереси, а з іншої, вона, будучи категорією надтимчасовою і «вічною», здатна переходити в поняття «національний інтерес». І навпаки, твердить Г. Моргентау, національний інтерес, тобто ціль зовнішньої політики, може переходити в поняття сили [6, с. 49].

У західній літературі є кілька сот визначень поняття «сила». Однак усі вони тією чи іншою мірою трактують силу як сукупність засобів і можливостей, які має держава для досягнення своїх цілей на міжнародній арені. Дж. Моделскі визначає «силу» як «наявні засоби для того, щоб забезпечити бажану поведінку інших держав» [7, с. 126]. Згідно англійському досліднику Дж. Бертону, вона є «здатність нав’язувати політику однієї держави іншій, менш сильній» [8, с. 85]. Мабуть, одна із самих коротких і абстрактних дефініцій сили належить Бертрану Расселу, на думку якого, це «здобуток навмисних впливів». Стосовно визначень поняття зовнішньої, чи міжнародної, політики, то переважна більшість їх зводить її до дій чи діяльності держав у відповідності до конкретних правил. Так, американські теоретики Р. Снайдер і Б. Сейпин констатують, що «політика містить у собі дії і правила дій, чи реакцію взаємодії» [9, с. 174]. Для Дж. Моделскі політика – це «потік дій», що плине з надр суспільства на міжнародну арену. На шляху потоку у якості входу знаходиться державний діяч, що трансформує його на виході в осмислені, цілеспрямовані зовнішньополітичні акції. «Зовнішня політика, – міркує Дж. Моделскі – є система дій, здійснюваних спільностями людей для зміни поводження інших держав і для пристосування їх власної активності до міжнародного середовища». Відповідно і міжнародні відносини, що найчастіше описуються як більш широке поняття, а ніж міжнародна чи зовнішня політика, включають економічні й інші зв’язки на міжнародній арені, трактуються як форми діяльності, що мають силовий характер. «Міжнародні відносини – є людська активність, що представляє собою взаємодію індивідів більш ніж однієї нації» [10, с. 156].

Силовий характер зовнішньої політики і міжнародних відносин визначає, головну спрямованість політичних зусиль держав на досягнення і підтримку стабільної рівноваги їх сил по регіонах і у світі в цілому. У суспільствознавстві давно вже утвердилася думка, що «рівновага сил» – це не тільки інструмент зовнішньої політики, але й у відомому змісті її фундаментальна мета, досягнення якої автоматично гарантує виконання інших важливих задач держав на міжнародній арені – забезпечення незалежності, національної безпеки. На думку цієї категорії вчених, принцип «рівноваги сил» забезпечує мир у регіонах і в глобальному плані, не дозволяє окремим сильним державам нав’язувати свою волю слабким, гарантуючи волю і незалежність останніх. Саме порушення цього принципу – найкоротший шлях до війни. Природний шлях до підтримки стабільності рівноваги – нарощування озброєнь, готовність до збройного конфлікту для відновлення балансу сил.

Таким чином, вся система основних категорій теорії міжнародних відносин виявляється має єдиний стрижень – «фактор сили», що відбиває насильницький характер громадського життя взагалі, і міжнародного, зокрема це фактор позачасовий і вічний. Він не підданий змінам під впливом зрушень у суспільно-соціальних відносинах. Насильство пронизує всі сфери громадського життя, виконуючи істотну економічну, господарську функцію.

Література:

1. Eatson D. The Political Systems / D.Eatson. – New York, 2003. – 430 р.

2. Smith Z. The Environmental Policy Paradox / Z. Smith. – Englewood Cliffs : Prentice Hall, 1994. – 255 p.

3. Apter D. Politics of Modernization / D. Apter. – Chicago, 2008. – 438 p.

4. Lacoste Y. Questions de géopolitique / Y. Lacoste. – Paris : Le Livre de pooch, «Biblio-Essais», 1998. – 479 р.

5. World encyclopedia of political systems / Ed. by G. E. Delury. Harlow, 1983. – 727 р.

6. Morgenthau H. Politics among Nations : The Struggle for Power and Peace / H. Morgenthau. – New York : McGraw-Hill Humanities, 1992. – 448 p.

7. Die politische Herausforderung der Wissenschaft: gegen eine ideologisch verplante Forschung. Hrsg. Hubarr H. et all. Hamburg, 1976. – 817 p.

8. In The Name of National Security. – New York, 2002. – 116 р.

9. The Blachwеll encyclopedia of political thought / Ed. by D. Miller. – Oxford ; New York, 1987. – 867 р.

10. History of political philosophy / Ed. By L. Strauss and T. Cropsey. – London, 1987. – 520 p.