Економічні науки
/ 10. Економіка підприємства
Бєлоусов Я.І.
Існуюче сьогодні в промисловості коло економічних,
соціальних, екологічних і організаційних проблем вимагає спеціальних, глибоких
і усебічних досліджень. Їх можна правильно проводити в сучасних умовах лише на
основі положень сучасної теорії управління, яка представляє собою систему
наукових положень, пов’язаних з обґрунтуванням, аналізом, узагальненням,
супроводом і регулюванням діяльності на різних рівнях управління економікою.
Високий же рівень конкуренції між промисловими підприємствами вимагає
використання в дослідженнях сучасної парадигми стратегічного управління.
Стратегічна взаємодія є однією з найважливіших складових партнерських відносин в
інноваційній діяльності промислових підприємств. Основою цієї взаємодії є комплекс засобів по формуванню і виконанню
інноваційних стратегій, розроблених для досягнення мети діяльності
підприємства. Зростання конкуренції, процес глобалізації світової економіки
призводять до визначення принципово нових підходів до стратегічного управління,
в основі якого знаходиться ефективна система акумулювання використання ресурсів
партнерів і об’єднання діяльності промислові підприємств у єдиний виробничий
комплекс. Інноваційні можливості кожного промислового підприємства розвиваються
через систему стратегічних і тактичних методів і принципів стратегічного управління.
В умовах ринкових стосунків перехід до яких відбувся в
останні роки в нашій країні домінуючою формою відносин між економічними
агентами стала конкуренція. Проте кризові явища в світовій економіці показують
сьогодні непрацездатність концепції індивідуалістичного імперативу в
регулюванні діяльністю господарюючих суб’єктів. Сьогодні вчені та практики
західних країн навпаки все більше звертаються до формування відносин співпраці
та кооперації як базової умови суспільного прогресу у всіх сферах людської
діяльності. Інтеграційні економічні процеси сьогодні визнані та обумовлені
широким спектр соціальних комунікацій на рівні підприємств, регіонів та країн.
В роботі показано, що в процесі
економічної діяльності підприємцю доводиться встановлювати і оптимізувати
взаємини: з природою у вигляді продуктово-сировинного обміну з навколишнім середовищем;
з суспільством, яке встановлює певні „правила гри” для підприємницької
діяльності і оцінює якість реалізації цих правил на практиці; з конкретними
суб’єктами економічних відносин.
Весь хід економічного становлення
соціуму демонструє послідовне перенесення акценту з першого виду партнерських
відносин (природно-економічного), на другій, а потім і на третій, при якому
економіка стає все більш антропоцентричною.
Можна визначити наступні загальні
ознаки поняття „партнерство”: згода учасників
стати частиною цілого – процесу або структури; очікування в отриманні тих благ,
які адекватні внеску; свобода участі в угоді. Виділені ознаки „партнерства” як
родового поняття конкретизуються у сфері господарської діяльності принципами
соціально-економічного партнерства: добровільність входження в партнерський
простір; взаємовигідність співпраці для всіх учасників; солідарна
відповідальність по досягнутих домовленостях; принцип консенсусу, заснованого
на одноголосному ухваленні рішень по напрямах співпраці (а не принцип диктату
більшості при голосуванні).
Метою партнерства є такий розподіл
функцій між його учасниками, яке виявляє особливості і конкурентні переваги кожного
члена, оптимальним чином сполучаючи їх в ефективно діючу систему, що дозволяє
отримати і освоїти нові, власне системні якості партнерства.
У сучасних
умовах партнерські відносини між підприємствами становиться однією із головних
стратегічних конкурентних переваг. Конкурентна перевага визначається системними
характеристиками, що виходять за рамки окремих підприємств і залучають до діяльності
інших учасників системи створення вартості. Проте галузеві характеристики
господарських процесів накладають структурні обмеження нормативної,
технологічної і економічної властивості на виробничо-господарську діяльність
підприємств. Ці обмеження є стійкими і тому не можуть бути істотно змінені
(подолані) в короткостроковому і середньостроковому періоді.
В умовах вітчизняної економіки галузі відрізняються одна
від іншої рівнем конкурентоспроможності, що впливає на можливості підприємств у
сфері реалізації тих або інших стратегічних альтернатив, наприклад, з погляду
ресурсів, що розташовуються.
В
проведених дослідженнях встановлено, що напрями стратегічної взаємодії
підприємств залежать від галузі, до якої належить підприємство. Визначено, що
галузі сировинної спрямованості у сучасних умовах успішно розвивають стратегії
вертикальної і діагональної інтеграції майнового типу. Галузі споживчих товарів можуть підтримувати
і розвивати свою конкурентоспроможність як на основі оптимізації витрат, так і
на основі стратегій диференціації. Галузі високого переділу з продукцією
виробничо-технічного призначення відрізняються традиційно вузькою спеціалізацією
і консервативністю технологічного ланцюжка по відношенню до постачальників і
споживачів.
Організація співпраці підприємств різних галузей та
підгалузей вимагає узгодження та координації великої кількості дій
функціональних підрозділів підприємства не тільки у сфері закупівель і продаж,
але і в більш загальній сфері управління витратами та загального управління. Аналіз
діяльності підрозділів машинобудівного підприємства по управлінню виробничими
витратами і закупівлями (з урахуванням співпраці з постачальниками) та по
управлінню маркетингом і збутом (з урахуванням співпраці із споживачами)
потребує подальших досліджень у галузі організаційного забезпечення процесу
формування стратегічного партнерства.