Філологічні науки/8. Рідна мова і література

К. ф. н. Лапко О.А.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Поетичний світ Якова Щоголева:

песимізм як константа світобачення

Мабуть, важко назвати розвідку про творчість Я.Щоголева, де б так чи інакше не згадувався його песимізм. В. Горленко, автор одного з перших літературно-критичних відгуків на збірку „Ворскло”, зауважуючи, що „світогляд поета доходить до песимізму”, вбачає його витоки в розчаруванні, яке приніс життєвий досвід [1, 455]. „Глибока скорбота”, на думку автора рецензії, є панівним тоном ліричних медитацій митця – „тих небагатьох п’єс, де він відкриває свій власний душевний світ” [1, 455]. Значно розширюючи групу творів Я. Щоголева з цією настроєвою домінантою, М. Зеров зараховує до їх числа „його признання, вискази й рефлексії про людей, світ і власну долю” [2, 317–318], відзначає „панахидні настрої” і „похоронну романтику” в „козакофільських” віршах [2, 311], а Г. Хоткевич констатує „сумовитий погляд” поета „в кождій його поезії, котра так або інакше порушує відносини людей” [3, 385]. Якщо П. Волинський і А. Каспрук пов’язують щоголевський песимізм з окремими поезіями або з певними тематичними групами [4, 13; 5, 66–67, 76], то О. Білецький та А.Погрібний визнають його настроєвою, більше того, світоглядно-емоційною домінантою творчості митця. Зокрема, О. Білецький, апелюючи до поетових слів, зазначає: „Сам Щоголів казав – і не раз, що „чорне запинало вкрило [йому] серце навіки”. І ця завіса дуже рідко піднімалась, щоб хоч на мить показати яку-небудь усмішку життя” [6, 567]. А. Погрібний називає обидві збірки – і „Ворскло”, і „Слобожанщину” – „мінорними за своїм світосприйняттям”, пропонуючи пояснювати цей факт особливостями світогляду автора, які проявлялися усе виразніше під впливом трагічних обставин (смерті старших дітей) та поетового віку, – адже більша частина творів написана ним на схилі життя [7, 130–139]. Розуміння щоголевського песимізму як світоглядної позиції коректує М. Бондар. За словами дослідника, „з таким визначенням можна погодитись, лише взявши до уваги його найширший філософський сенс, уявлення Щоголева про світ і людське життя в широкому колі тих „песимістичних” концепцій, що в давню епоху були набутком шкіл стоїцизму, скептицизму, ...а в нові часи позначені іменами Б.Паскаля, А.Шопенгауера, Е. Гартмана” [8, 518].

Констатуючи у цілому песимістичне забарвлення поезії Я. Щоголева, літературознавці, разом із тим, зосереджуються на окремих мотивах та образах, що оприявнюють окреслену світоглядно-емоційну домінанту, а отже, постає необхідність виявити і схарактеризувати художні структури, які дозволяють говорити про песимізм як концептуальну складову авторської „гіпотези буття”. Спроба розглянути творчість Я. Щоголева саме в такому ракурсі і є метою нашої роботи.

Найпохмурішим колоритом позначені реалістично-побутові замальовки, у яких думка поета „раз у раз застановлюється над явищем людських клопотів, турбот, нещасть” [8, 515]: пожежі в селі, що забрала життя малих дітей („Пожега”), горя і розпачу дівчинки на похороні матері („Похорони”), родинної драми селянки, яка, побиваючись над хворою дитиною, ще не знає про смерть свого чоловіка („Завірюха”). Картини людської недолі завершуються безрадісною констатацією: краще було б не жити на світі, ніж так страждати („Сон” („В пізній час важкої ночі”), „Завірюха”, „Пожега”). Щиро співчуваючи своїм героям, митець не може запропонувати розради. За словами М. Бондаря, „поет констатує далеко не завжди щасливий його (життя) перебіг, у цій констатації не раз виявляє виразну емоцію, але він не є безпосереднім – і тим більше в спілці з іншими – учасником пошуку якихось змін чи якогось іншого бачення речей, оскільки певен, що іншого бути не може” [8, 516]. Так, на поезії „Сподівання” позначились соціальний песимізм митця, скептичне, безрадісне бачення майбутнього. Ліричний суб’єкт, відповідаючи уявному опонентові, непохитний у своєму переконанні щодо незмінності світоустрою.

Мотив недолі об’єднує, окрім згаданих поезій, ліричні портрети дітей-сиріт („Вівчарик”, „Чередничка”). Як елемент народнопісенної поетики він присутній у творах „Безталанний”, „Діброва”, „Дівчина”, „Галя”, „Чумак” та ін., що, хоча й мають в основі фольклорні запозичення, цілком відповідають загальному колориту поезії Я. Щоголева. Особливого значення у розгортанні мотиву недолі набуває образ сну: лише „повні оманою сни” [9, 317], занурюючи людину в ілюзорний світ, можуть дарувати коротке забуття („Ніч”).

Групу творів Я. Щоголева об’єднують типово романтичний мотив неминучого розчарування в житті, руйнування ідеалів, втрати ілюзій, страждання, спричинених зіткненням із жорстокою дійсністю (лихою долею і злою волею людей), та схожа комунікативна ситуація: ліричний суб’єкт, апелюючи до набутого життєвого досвіду, застерігає адресата свого монологу – дитину або юнака чи дівчину („Метелик”, „Лялька”, „Над потоком”, „Літній ранок”, „До молодої” та ін.). Юнакові, який піде в „нещадний, злодіючий світ”, адресовано історію-притчу про метелика, що „І фарбами й золотом сяючих крил / Пишався” [9, 337], але опалив їх, приваблений вогником свічки („Метелик”). Малій дівчинці ліричний суб’єкт пророкує в майбутньому долю забутої ляльки („Лялька”): „Люди захочуть з тобою, як з лялькою, граться: / ...Дум, що почнуть полошити тебе, не розважуть; / В любляче серце твоє заглядати не будуть, / ...Леститись стануть і стануть до ніг твоїх линуть, / Щоб, як обридне, у закуток ляльку закинуть!” [9, 334]. У поезії „Неня”, співзвучній із фольклорними піснями про нещасливе подружнє життя, наративна ситуація дещо інша, хоча й загальна схема зберігається: слово надано персонажеві – селянці, яка передрікає сумну долю своєї юної дочки. Мотив страждань, яких зазнає людина, пізнавши жорстокий світ, дістає узагальнено-символічне втілення в образі квітки, що скаржиться на лиху долю („Квітка”). До окресленої групи творів дотичний і ліричний портрет „Ткач”, у якому ліричний персонаж звертається до своїх дітей, висловлюючи невтішні думки про їх доросле життя: „Схочете спати, – а лихо присниться; / З ліжка зжене вас воно до зорі; / Ляжте ж тихенько та спіть, поки спиться” [9, 105].

У поезіях „Ткач”, „Неня”, „Літній ранок”, „Сон” („Теплим ранком сонце встало”) образ солодкого сну, під владою якого перебуває дитина або дівчина, співвідноситься з уявленням про дитинство і юність як безтурботну й щасливу пору життя, сповнену радості та мрій. Ліричний суб’єкт поезії „Сон” („Теплим ранком сонце встало”) боїться розвіяти щасливі сни дівчини, яка ще не зазнала життєвих випробувань („Хай рожевою маною / Понад нею сон літає... / Поки лихо не заграє!” [9, 182]). У вірші „Літній ранок” сон уявляється ілюзорним поверненням у світ юнацьких мрій, тимчасовим звільненням від турбот і тривог, що актуалізує смислове наповнення цього образу в поезії „Ніч”.

Об’єктом рефлексії ліричного суб’єкта в поезії „Братерство” є власний досвід, який відображено у гірких роздумах „з приводу того, що райдужні юнацькі сподівання виявилися лише короткочасною оманою” [7, 140]: високі ідеали студентського братства забулися, щойно юнаки вступили у доросле життя (щоправда, „Пісня юнаків”, тематично споріднена з розглянутою поезією, вирізняється на загальному тлі своєю мажорною тональністю, –можливо, завдяки впливу студентського гімну „Gaudeamus”, окремі мотиви якого присутні в ній). Отже, індивідуально-екзистенційний час, осмислюваний ліричним суб’єктом, ніби розпадається на щасливу пору дитинства та юності і зрілість, неодмінно обтяжену розчаруваннями, досвідом складних життєвих випробувань, стражданнями. З особливою виразністю цей контраст передається в поезії „Над потоком” через протиставлення свідомості ліричного суб’єкта й адресата його монологу – малої дівчинки, яка, пустуючи, кидає в потік зірвані квіти. Її образ сприймається як уособлення юності, що легковажить багатьма життєвими цінностями. Персонажі-адресати ліричних монологів у розглянутих творах Я. Щоголева зображені в той щасливий час, коли ще перебувають під владою ілюзорних уявлень про світ, які в майбутньому обов’язково будуть зруйновані зіткненням із немилосердною реальністю. Зауважимо, що поетове бачення людської долі, як правило, безальтернативне.

„Безвихідний песимізм”, відчутний у ставленні до реального світу, поєднується у творчості Я. Щоголева „з втечею від жорстокої дійсності то у часи козаччини, то – в частині віршів – у світ молитов” [10, 47], або у світ незайманої природи (а можливо, спричинює таку втечу). Образ непривабливої реальності, таким чином, стає складовою опозицій „минуле – сучасне” („Хортиця”, „Остання Січа”, „Старовина”, „Верцадло”, „Покинутий хутір”, „У полі”, „Бабусина казка”, „Кобзар” та ін.), „природа – людський світ” („В діброві”, „Степ”, „Циган”, „На зрубі” та ін.), „трансцендентне – земне” („Хвороба”, „Чернець” та ін.), які оприявнюються в окремому творі, часто виступаючи композиційним принципом, або актуалізуються в контексті тематичної групи поезій чи поетичної спадщини митця в цілому. Ідеалізація патріархальної старовини, замилування незайманою природою, візії трансцендентного в поезії Я. Щоголева засвідчують напружений пошук альтернативи жорстокій реальності, характерний для романтичної свідомості.

Досить поширений у поезії Я. Щоголева мотив дочасної смерті, безумовно, має біографічне підґрунтя. Як повідомляє А. Каспрук, „на початку 1878 р. розгортається родинна трагедія Щоголева. Захворіла на сухоти його донька Олександра. Восени Щоголів їздив з нею в Ялту, і вона стала одужувати. Весною 1879 р. раптово захворів і помер від запалення мозку старший його син Василь, хлопець 14 років, талановитий скрипаль. Після смерті брата хвороба Олександри відновилась, і вона померла 1880 р.” [5, 14]. Ці трагічні події згодом дістали безпосереднє відображення в поезіях „На дорогу труну”, центральним образом якої стає скрипка, що назавжди змовкла після смерті юного скрипаля, та „На чужині”, у якій драматична історія згасання і смерті героїні твору розгортається на тлі кримського пейзажу. Відлуння родинної трагедії поета відчувається й у вірші „Сон” („В пізній час важкої ночі”): розкриваючи почуття матері, яка втратила дітей, ліричний суб’єкт перериває розповідь словами, навіяними гіркими спогадами („Знав і я її злигодню, – / Сліз не стало, але плачу...” [9, 374]). Разом із тим, мотив дочасного вмирання в поезії Я. Щоголева не обмежується рамками автобіографізму.

На думку М. Бондаря, „поет здійснює найпроникливіше висловлення почуття, враженого смертю чи щезненням із землі найбільш дорогого”, через жіночий образ [8, 516]. Драматизм зображеного посилює акцентована невідповідність між жіночою вродою та невідворотністю смерті („Родини”, „Незабутня”, „Вродниця”). Видовище дочасного згасання спонукає ліричного суб’єкта до невтішних роздумів. Так, драматична історія молодої жінки, що помирає під час пологів, у поезії „Родини” осмислюється як один із численних виявів жорстокої долі. У поезії „Незабутня” ліричний суб’єкт замислюється над тим, чи не є дочасна смерть кращою альтернативою, ніж земний шлях страждання. „Ялта” завершується безрадісною констатацією: „Ні, мабуть, щастя тільки там, / Де є той край, що нас немає!” [9, 233]. Роздуми про дочасне зникнення привносять медитативні ноти в пейзажні замальовки („Осінь”). У такому контексті образ рокити, знищеної блискавкою („Рокита”), стає уособленням перерваного молодого життя.

Мотив загибелі, „один з найхарактерніших” у творчості Я. Щоголева [8, 510], поєднується з темою безжально-невідворотного перебігу часу („Пляц”, „Годинник”, „Жмуток”, „Вінок” та ін.). Його символізує образ годинника, який невпинно веде відлік щасливих хвилин („Годинник”). Ліричний суб’єкт осмислює плин часу не лише в індивідуально-екзистенційному, але й у національно-історичному вимірі, „метафізично-натурфілософський мотив проминання часу, безповоротних змін, що супроводжуються занепадом і знищенням, захоплює в Щоголева й інші об’єкти, зрештою, співдіє з образом „усього світу” [8, 517]. Не лише тілесна врода, але й краса природи підвладна часові, минає „золотий вік” патріархальної старовини. Отже, у поезії „Пляц” ліричний суб’єкт підсумовує: „А без кінця нема нічого / На обездоленій землі” [9, 189].

Усвідомлення тлінності і швидкоплинності всього земного зумовлює песимістичні настрої, однак щоголевський песимізм слід осмислювати лише з урахуванням „релігієсофських” поезій, у яких земному світу протиставляється вічність трансцендентного. Ліричний суб’єкт в поезії Я.Щоголева констатує жорстокість долі, недосконалість людських взаємин, трагічну невпинність часу, але визнає такий світоустрій як аксіоматичну даність. Позиція, гідна людини, – оплакувати втрати і разом із тим стоїчно приймати життя таким, яке воно є. Найвиразніше ця думка втілюється у вірші „Вітрові”. Отже, песимізм Я. Щоголева, оприявнений у його поезії комплексом мотивів, образів, антитез, наративних структур, набуває стоїчного забарвлення.

Література:

1. Г-ко (В.Горленко) „Ворскло”, лірна поезія Я. Щоголева / В. Горленко // Матеріали до вивчення історії української літератури : [у 5 т.]. – Т. 3 : Література другої половини ХІХ ст. / [упорядкув. М. Комишанченко]. – К. : Радянська школа, 1960. – С. 454–456.

2. Зеров М. "Непривітаний співець" (Я.Щоголів) // Зеров М. Твори : у 2 т. / Микола Зеров. – Т. 2 : Історико-літературні та літературознавчі праці. – К. : Дніпро, 1990. – С. 294–323.

3. Хоткевич Г. Яків Іванович Щоголів (Огляд його життя і діяльності) // Хоткевич Г. Твори : у 2 т. / Гнат Хоткевич. – Т. 1 : Оповідання та нариси. Драматичні твори. Статті та спогади. – К. : Дніпро, 1966. – С. 369–394.

4. Волинський П. Життя і творчість Я. І. Щоголева / П. К. Волинський // Щоголев Я. Твори / Яків Щоголев. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1961. – С. 3–30.

5. Каспрук А. Яків Щоголів : нарис життя і творчості / А. А. Каспрук. – К. : Видавництво АН УРСР, 1958. – 119 с.

6. Білецький О. До розуміння творчості Я. Щоголева // Білецький О. Зібрання творів : у 5 т. / О. І. Білецький. – Т. 2 : Українська література ХІХ – початку ХХ століття. – К., 1965. – С. 565–578.

7. Погрібний А. Яків Щоголев : нарис життя і творчості / А. Г. Погрібний. – К. : Дніпро, 1986. – 166 с.

8. Бондар М. Яків Щоголів // Історія української літератури ХІХ століття : підручник : у 2 кн. / [М.Г.Жулинський, М.П.Бондар, Т.І.Гундорова та ін.] ; за ред. М.Жулинського. – К. : Либідь, 2006. – Кн. 2. – С. 505–522.

9. Щоголів Я. Поезії / Яків Щоголів. – К. : Рад. письменник, 1958. – 510 с.

10. Погрібний А. “Чеснота новизни” Я. Щоголева // Погрібний А. Класики не зовсім за підручником / А. Погрібний. – К. : Школяр, 2000. – С. 31–52.