Сейдхалілова С.Д

ЮД-246

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

В умовах сьогодення вирішальну позицію у забезпеченні ефективного розвитку суспільства та зросту інтелектуального потенціалу нації займає система вищої освіти. Вона являє собою стратегічний ресурс соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, що формує інтелектуальний, духовний та виробничий потенціал держави, шляхом забезпечення індивідуального розвитку особистості майбутнього фахівця. 

Для успішного здійснення процесів модернізації освітньої сфери важливого значення набуває її нормативно-правове забезпечення, яке стає дієвим інструментом розвитку вітчизняної освітянської галузі. Саме цим питанням присвячені роботи вітчизняних та зарубіжних вчених, як: О. Амат, Ю.М. Бєляєв, О.Д. Василик, О.Б. Вишнецький, С.Ф. Голов, Р.Т. Джога, П.В. Кононенко, А.О. Монаєнко, С.В. Свірко, І.Т. Ткаченко, О.В. Мішуков та інших.

Незважаючи на науковий інтерес та висвітлення різних нормативно-правових проблем функціонування вищої освіти, багато питань, зокрема, пов’язаних із фінансуванням освіти, є актуальними та потребують пошуку нових шляхів їх вирішення. Дослідження теми фінансування освіти є необхідним тому, що у високотехнологічному інформаційному суспільстві якість освіти є головним аргументом у забезпеченні такого рівня життєвої й професійної компетентності людини, який би задовольняв потреби особистості, суспільства і держави.

Науковці неодноразово звертали увагу на те, що ряд положень національних законів «Про  освіту» від 23.05.1991р. № 1060-XII, «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII, «Про професійно-технічну освіту»  від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР, «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 р. № 1977-XII щодо фінансування закладів освіти  залишаються невиконаними. Зокрема, через недосконалі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей.

Форми і методи фінансового забезпечення розвитку сфери освіти в Україні вимагають теоретичного переосмислення і практичного вдосконалення з урахуванням ринкової трансформації економіки. При цьому ефективність проведення таких реформ залежить саме від достатності обсягу фінансування, а домінуючим джерелом сьогодні залишаються кошти державного та місцевих бюджетів, оскільки саме державі належить формування, реалізація та модернізація освітньої політики відповідно до вимог сучасності. Проте, не завжди державних коштів достатньо для забезпечення повноцінного обсягу фінансування закладів освіти, саме тому доцільним є пошук альтернативних джерел фінансування освіти.

Сучасний стан фінансового забезпечення державою освіти і науки, за узагальненням спеціальної літератури, характеризується як катастрофічний [1], і якщо у всіх країнах світу характерною рисою фінансування системи освіти є переважно державні витрати, то в Україні перевага державних витрат – це  не тільки обсяг витрат держави, а й обов’язковість фінансування у повному обсязі всіх складових освіти та науки [2, с. 5]. Причому цей факт періодично визнається державою, наприклад, під час парламентських слухань, присвячених питанням освіти, в ході яких приймаються відповідні рішення, але їх реалізація залишається на папері, бо наступні слухання знов-таки зазначають неповне фінансування системи освіти або взагалі його зменшення [3]. У цьому контексті виглядають декларативними слова, наприклад, щодо «пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти» (преамбула Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність») або, що «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» (ст. 4 Закону України «Про освіту»).

Центральним положенням щодо з’ясування стану фінансування сфери освіти є норма Закону України «Про освіту», де у п. 2 ст. 61 встановлено, що держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому 10 % відсотків національного доходу. У п. 3 ст. 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» встановлено обсяг державного фінансування науки всього у розмірі не менше 1,7 відсотка внутрішнього валового продукту України. 

Щодо виконання положень ст. 61 Закону України «Про освіту», то з моменту прийняття цього Закону так і не вдалося жодного разу досягти виконання цієї норми в розмірі бодай 8 % національного доходу [4, с. 42].

Таким чином, фінансове забезпечення розвитку освіти можна охарактеризувати, як, по-перше, відносно низьким рівнем державної підтримки та надання фінансових ресурсів, що має місце впродовж тривалого часу функціонування освіти і науки в Україні; по-друге, декларативним характером визнання освіти і науки в Україні пріоритетними сферами (об’єктами забезпечення) розвитку суспільства та держави; по-третє, відсутністю ефективного та якісного фінансового менеджменту у сфері управління фінансовими потоками та ресурсами освітньої та наукової галузей; по-четверте, незабезпеченістю державою проголошеного рівня фінансування освіти в Україні та відсутність відповідних механізмів його належного забезпечення; по-п’яте, відсутністю державної стратегії планування капіталовкладень в освіту на підставі принципу щорічного збільшення витрат на них [5, с. 13].

Основними заходами для подолання зазначених проблем та ефективного розвитку вищої освіти варто здійснити такі заходи: реформу вищої освіти (забезпечення автономії університетів та обговорення введення ваучерної системи); створення сприятливого інвестиційного клімату; підтримку та розвиток кооперації освіти та бізнесу; полегшення умов кредитування на здобуття освіти.

В підсумку можна зазначити, що існуюча система фінансування освіти та науки вже давно себе вичерпала, ми потребуємо нової системи фінансування вищої освіти в цілому. Доцільно формувати модель ринку послуг професійної освіти, в якій би гарантувалась доступність вищої освіти для широкого загалу студентів за помірної вартості навчання у вищих навчальних закладах. Головним засобом досягнення зазначеного треба запровадити гарантовані державою позики на навчання. Наприклад, право на базовий та додатковий кредити від держави, які в разі високої успішності студента можуть бути перетворені в безповоротні гранти. Крім того, що стосується кредитів, то слід видавати їх під низький відсоток. Дозволити студентам повертати кредит з моменту початку трудової діяльності.

Також, слід запровадити єдину помірну плату для всіх студентів замість того, щоб брати велику плату з обмеженого кола осіб. За таких умов талановита молодь мала б привілеї на отримання державної стипендії. Завдяки такому нововведенню вища школа змогла б збільшити контингент студентів і гарантувати стабільні надходження до вузівського бюджету. Вважаємо, що саме комплексне та системне вирішення питання вдосконалення механізму фінансування освіти і науки сприятиме послідовному їх прогресу та розвитку в Україні.

Список використаних джерел:

1. Монаєнко А.О. Правові основи фінансування видатків на освіту та науку : монографія / А. О. Монаєнко. – Л. : Червона Калина, 2009. – 251 с.

2. Ванієва М. Фінансовий механізм регулювання діяльності державних вищих навчальних закладів : автореф. дис. на здоб. наук. ступеня д-ра екон. наук : спец. 08.00.08 «Гроші, фінанси і кредит» / М. Ванієва. – Л., 2008. – 20 с.

3. Про підсумки парламентських слухань «Про виконання законодавства щодо розвитку загальної середньої освіти в Україні» : постанова Верховної Ради України від  5 червня 2014 року № 1327-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 47. – Ст. 356.

4. Барановський О. Гроші для Попелюшки. З практики фінансування науки в розви­нутих країнах / О. Барановський // Вісник АН України. – 1993. – № 1. – С. 41-47.

5.  Боголіб Т. М. Фінансове забезпечення розвитку вищої освіти і науки в Україні : автореф. дис. на здоб. наук. ступеня д-ра екон. наук : спец. 08.04.01 «Фінанси, грошовий обіг і кредит» / Боголіб Тетяна Максимівна. – К., 2006. – 38 с.