Мелякова Ю. В., кандидат філософських наук, доцент

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна

СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТИВНОГО ВИМІРУ ПРАВОВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Глобалізація змінює соціокультурні, психічні, моральні, правові форми буття людей. Втрачається певна стабільність індивіда в соціальному середовищі. Деконструктивні метаморфози, що останнім часом здійснились у людській природі та антропології суттєво вплинули на правову особистість: зробили креативною її громадянську визначеність, законність, свободу, відповідальність. Разом з антропологічною сутністю змінився і суб'єкт права, зокрема принципи його правової самоідентифікації, що набуває значної теоретичної актуальності в галузі філософії права.

Розриваються сталі зв’язки і приналежність людини до традиційних ідентичностей. Відповідно зростає загальна невизначеність життя, що спричиняє розгубленість, відчуженість людини, оскільки у неї зникає впевненість у надійності навколишнього світу, у гарантіях закону. Утворюється “світ без опори”, в якому важко визначити пріоритети і однозначні світоглядні орієнтири [1; 6].

Глобалізація примножує шанси розвитку і водночас сприяє появі загрозливих тенденцій, а саме ствердження космополітичного світогляду і паралельно провокує відродження різного роду фундаменталізмів. Вона знешкоджує існуючі ідентичності і водночас спонукає до постійного пошуку нових, таких, що співвідносні з глобалізаційними викликами Нова ідентичність формується в надрах мережевого суспільства. Наприклад, український філософ В. Лях під ідентичністю розуміє властивість, завдяки якій соціальний агент усвідомлює себе і конструює смисли навколишньої реальності. Негативні ж наслідки глобалізації, за словами вченого, ведуть до фрустрації та кризи ідентичності. Зокрема, якщо говорити про суспільство США як авангард глобалізаційних процесів, то слід зазначити, що в цій країні мільйони людей несамовито шукають свою справжню індивідуальність або певну магічну терапію, щоб знову стати цілісною особистістю [1; 7].

Часто пошук нових ідентичностей призводить до відродження патріархальних, які знову набирають силу. Подібні відроджені називають ідентичностями опору, оскільки їхнє спрямування – антиглобалістичне. Вони можуть мати в собі й небезпечний, асоціальний зміст, на зразок нової ідентичності Донбасу. В. Лях вважає, що цінність моральної норми, яка була підґрунтям права, зараз руйнується мережевим суспільством. Виникає суспільство, де індивідуальна ідентичність знову поступається місцем колективній (новому “колективному Я” як полісуб’єкту правового дискурсу).

Так, у багатьох випадках глобалізація приносить з собою безліч проблем, які не можна вирішити на національному рівні. Глобальна демократія тяжіє до транснаціональності. Нові ідентичності мають виникнути в умовах відсутності стабільних культурних характеристик. Це відбувається тому що, наприклад згідно М. Кастельсу, сама багатолика культура набуває іншого – віртуального – характеру. В ній немає нічого сталого. Це безперервний процес створення і руйнування – деконструкція її проявів. Попередні форми причетності до сталих спільнот і стабільної структурованості в такому суспільстві поступаються місцем ефемерним формам, які весь час змінюються. Своєрідний дух інформаційного суспільства становить “хакерська етика”. М. Кастельс гадає, що можна було б навіть припустити, що в інформаційному суспільстві взагалі немає правової культури у звичному для нас розумінні [2; 197].

Постсучасній, нетрадиційній ідентичності відповідає деконструктивна особистість. Теперішня реальність отримала назву антропосистемної, де підсистемною одиницею виступає людина, яка зайнята перманентним самовідтворенням у мінливих умовах. Ігор та Людмила Усанови у своїй статті “Неоміфологія постсучасної особистості” взагалі визначають епоху пост як “наявну відсутність, що прагне стати вічністю на всі часи” [3; 157]. Постсучасна особистість жертвує своїм онтологічним буттям заради символічного самобуття – жвавої імітації своєї культурної, політичної, національної ідентичності. Така особистість є принципова невизначеність, безпідставність, відмова від власного місця в історії. Вона деміфологізована. Конструювання “нової людяності”, як зазначають Усанови, відбувається переважно через задоволення, яке є системним упередженням вольового начала. Ситуативне й негайне задоволення власних потреб та інтересів – це алгоритм самовизначення децентрованої автономізованої ідентичності.

Обличчя особистості виступає не виразником глибини, а маскою себе самого із безліччю атрибутивних властивостей, як функціональна і змінна складчастість. Особистість перетворюється на свою тінь – одномірність, принципову системну однаковість, що забезпечує наявну відсутність себе – симуляцію ідентичності. Проти абсолюту постала глобальність, проти вічності – тривалість, а маска звільнилася від першообразу. Особистість системи пост має саму себе як підґрунтя існування. Іміджеві технології продукують розвінчані прототипи людського образу. Маска, тінь, аватар, симулякр стають головними сурогатами особистості, які живуть у нескінченних серіях деміфологізації історії [3; 158-159].

Однак технологія імітації іміджів не є ідентифікацією у тому сенсі, в якому ми звикли її розуміти. Якщо ідентичність – це результат самовизначення особою її внутрішньої причетності до певної духовної традиції та соціально-історичної єдності, то імідж є безвідносною симуляцією духовних ідеалів та порожньою одиничністю. Імідж відкриває простір нескінченної безпідставності, інтерпретованої як свобода, адже свобода – єдино можливий стан буття людини у множинності альтернативних реальностей глобального світу.

Філософи сходяться у думці, що технологічні можливості постіндустріального суспільства доповнюють і продовжують природні можливості людини, довершують її первинну натуру, виводячи її за власні межі – у постприродне. Сучасність вимагає антропологічної креативності, адже людина існує у нескінченній безлічі можливих світів. Індивід власноруч має моделювати гіперреальність, заселяючи її власними адептами. До складу зазначеної гіперреальності входить і реальність права як один із імовірнісних світів – це віртуальне середовище особистої свободи й самореалізації людини.

Замикаючи принципову відкритість системи на себе, іміджева особистість надає системі власного обличчя, власного образу буття, проте не може передбачити поведінки системи, до якої належить, відчуває залежність від неї. Свобода особистості виявляється неабсолютною, такою, що обмежена спонтанною необхідністю, мережевою раціональністю культурно-правового метапростору. Імідж як поверхневий статус не обтяжує особу статичним фундаментом натуральності й генетичності. Креативна особистість здатна мати безліч іміджів, необмежений потенціал здібностей та формальних прав.

Як висновок слід зазначити, що імідж є безвідповідальною імітацією антропологічної сутності, логічно виправданою заміною ідентичності, її симуляцією, чистим образом, який пристосовує індивіда до чергової нестійкої реальності. Мобільність і багатовимірність іміджів сприяють лояльній інтеграції суб’єкта у правовий простір, значно розширяють спектр його формальних прав і свобод, проте не гарантують реальних можливостей їх здійснення. І головне, вільно ідентифікуючись, постсуб’єкт природньо звільняється від відповідальності, адже він не є обгрунтованою сутністю, а лише імітацією себе самого.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лях В. В. Свобода і пошук нових форм ідентичності в добу глобалізації // Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Український Центр духовної культури. – 2006. – Вип. 57. – С. 3-19.

2. Кастельс М., Хіманен П. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель / М. Кастельс, П. Хіманен; пер. с англ. – К.: Видавництво “Ваклер”, 2006. – 232 с.

3. Усанов І., Усанова Л. Неоміфологія постсучасної особистості / І. Усанов, Л. Усанова // Філософські обрії. – 2010. – №24. – С. 155-166.