ЕКОНОМІКА/ 14. Економічна теорія

Гребенюк А. Ю., студент спеціальності «Фінанси і кредит»

Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини ВНЗ "Університет "Україна"

Прибуток підприємства як економічна категорія та об'єкт управління

Дискусії про економічну природу категорії прибутку йдуть вже більше трьох століть, але теорія прибутку все ще залишається незавершеною та суперечливою, що природно, не може не відображатися на управлінні економікою.

Першою спробою пояснити природу прибутку в політичній економії була теорія меркантилістів, які вважали, що прибуток виникає в сфері обігу, в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. "Зовнішня торгівля, – писав один з представників меркантилізму Томас Мен, – приносить нам користь трьох видів: користь державі, прибуток самого купця і доходи короля" [1].

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему походження прибутку з сфери обігу в сферу виробництва. Проте вони обмежували сферу виробництва прибутку лише землеробством, бо тут досить наглядно видно, як вилив сил природи веде до зростання споживчих вартостей понад витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше). Беручи до уваги лише зовнішню видимість, фізіократи не змогли розрізнити дію сил природи, які створюють споживчу вартість, і функцію праці, здатної створювати вартість і додаткову вартість.

Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони, по-перше, довели, що вартість створюється не лише в землеробстві, але й в інших галузях матеріального виробництва, і по-друге, А. Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. А. Сміт вказував, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця. Щоправда, в іншому місці А. Сміт стверджував, що прибуток – це породження капіталу [3]. Отже, йому характерний певний дуалізм при з'ясуванні природи прибутку.

Цієї роздвоєності позбувся Д. Рікардо, який послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робітника сформулював закон, згідно із яким заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному відношенні одне до одного. Він писав: "Прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока буде заробітна плата" [1].

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині XIX ст. англійський економіст Нассау Сеніор. Він стверджував, що підприємці заради виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуються в повсякденному використанні коштів на особисте споживання, проявляють бережливість. Вклавши свій капітал, вони переживають, ризикують, очікуючи ефекту від капіталовкладень. Винагородою за їх утримання й ризик є прибуток [1].

Н. Сеніор намагається економічні явища пояснити психологічними мотивами, що аж ніяк не проливає світла на джерело виникнення прибутку.

Позиція вчених щодо джерел виникнення прибутку формувалася здебільшого залежно від їхніх поглядів на закони виробництва, розподілу, обміну та споживання.

К. Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політекономії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політекономії. К. Маркс довів, що прибуток – це перетворена форма додаткової вартості, результат відношення між необхідним і додатковим робочим часом. А додаткова вартість т – це функція змінного капіталу f(v), який авансується на робочу силу (тобто і):

т = f(v) (1)

Прибуток Р – це функція авансованого капіталу:

Р = f (с + v), (2)

де с – це капітал, авансований на купівлю засобів виробництва. Величина прибутку, за К. Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу: Мр = рКа, де Мр – це маса прибутку; р – норма прибутку; Ка – розмір авансованого капіталу [1]. По-перше, прибуток – категорія виробництва, а не сфери обігу і тим більше не психологічна. І по-друге, його привласнення підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві, і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж засобів виробництва не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці, яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюється підприємцями безоплатно.

Спираючись на досягнення класичної школи, під впливом теорії продуктивності капіталу, а також концепції граничної корисності на рубежі ХІХ-ХХ століть склалася неокласична теорія прибутку. Вона мала подвійне тлумачення. З одного боку, Дж.Б. Кларк, Л. Вальрас вважали, що прибуток – це винагорода, ціна одного окремого фактору виробництва – капіталу, не враховуючи винагороди за всі інші фактори – землю, працю. З іншого боку, прибуток розглядався як комплексний дохід підприємця від усіх факторів виробництва (А. Маршалл) [1].

Особливим чинником, який мав вплив на розвиток неокласичної теорії прибутку, був ризик, поняття якого у працях С Фішера, Г. Мюрдаля, Е. Лундберга, Ф. Найта досліджується як важливий розрахунковий показник, що використовується для аналізу прибутків в умовах недосконалої конкуренції і надприбутків. А сам прибуток характеризується або як винагорода підприємцю за певний ризик в його діяльності, або як розходження між очікуваними і фактично отриманими доходами: "Прибуток – перевищення доходу над витратами", – писав С. Фішер [1].

Розвиток ринкових відносин в економіці України потребує нових підходів до управління формуванням і розподілом прибутку. Тому й саме визначення прибутку зазнає певних змін. Недивно, що в сучасних умовах серед вітчизняних та закордонних учених існують різні точки зору на це поняття. Ось, наприклад, С.Ф. Покропивний розглядає прибуток як ту частину виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства [3]. Таке розуміння прибутку обмежується тільки кількісним визначенням категорії і не розкриває його економічної природи. Зазначу, що передусім прибуток – це частина грошових накопичень, що створюється підприємством будь-якої форми власності. Тому вважаємо правильним визначення М.Я. Коробова, де прибуток підприємства – це взагалі єдина форма його грошових накопичень [2].

Двояке трактування прибутку дає С.В. Мочерний, згідно з яким прибуток – це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці [3]; або ж прибуток – це перетворена, похідна форма додаткової вартості, яка з кількісного аспекту є різницею між ціною продажу товару і витратами капіталу на її виробництво. Отже прибуток як перетворена форма додаткової вартості є результатом усього авансованого капіталу, факторів виробництва (праця, капітал, земля) [3].

Під прибутком російський економіст Д.С. Моляков розуміє грошове втілення частини вартості додаткового продукту. А.М. Поддерьогін визначає прибуток як частину заново створеної вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу [3]. Таким чином, наголошується на важливості процесу реалізації виробленого продукту за кошти.

Прибуток як економічна категорія відображає частину додаткової вартості, створеної у реальному секторі економіки. Він є формою прояву вартості додаткового продукту.

Література:

1. Історія економічної думки: Навчальний посібник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко та ін. – К.: КНЕУ, 2007.

2. Беляев О. О., Бебело А. С. / О.О. Беляев, А.С. Бебело // Політична економія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2010. — 328 с.

3. Мочерний С.В. / С.В. Мочерний // Політична економія: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2009. - 687 с.