Вячеславова О.А.

кандидат філософських наук, доцент

ДЗ «Луганський державний медичний університет»

ПРОБЛЕМА ОБРАЗОТВОРЧОГО ТРОПОСУ В АНТИЧНОМУ ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ

Образотворче іносказання є одним із недосліджених естетичною думкою аспектів семіотичної проблеми співвідношення образу та знаку у мистецтві. З огляду на актуалізацію риторичних концептів у сучасних візуальних художніх практиках опрацювання теорії образотворчого тропосу слід розглядати як важливе теоретичне завдання естетики. Рішення його вимагає генетичного підходу, в тому числі з’ясування передумов осмислення проблеми образотворчого іносказання в античній філософсько-естетичній думці.

Явища образотворчого тропосу на грецьких теренах з’явились вже за класичної доби (V-ІV ст. до н.е [9, 94]. Проте ми не знаходимо у філософсько-естетичній думці того часу уваги до цих феноменів. Позасвідомість тропологічного процесу й символізації у класичному грецькому мистецтві засвідчують випереджувальний характер античної художньої практики щодо теорії мистецтва, що відповідало загальному характеру античної естетичної думки з її онтологізмом, нерозрізненням естетичного та художнього й невисоким статусом образотворчого мистецтва [5, 331]. Тропологічним формам в античній образотворчості належить місце супроводжувальне. Цікаві міркування з цього наводив Квінтіліан, який писав: «…метафора мусить або займати вільне місце, або ставати на чуже і бути більш значущим, ніж те, що вона витісняє» [2, 219]. Як засіб смислової інтеграції метафора, пов’язана з міфом та символом, в античному мистецтві не може бути більш значущою за міфологічний сюжет, не здатна його витіснити. Художньо інтерпретований міф становив систему топосів, які забезпечували комунікативну силу античної образотворчості і визначали її як переважно риторичну систему. Поняття «риторичної» ми використовуємо відповідно до характеристики риторики С. Аверинцевим як культури «загальних місць» та граничного принципу античної культури [1, 134,].

Проте, не варто вважати грецьку образотворчу метафору лише ілюстративним корелятом міфопоетичного слова. Найбільш ранні зразки метафори, зокрема, атланти та каріатиди VІ ст. до н.е., були насамперед складовою конструктивної системи храмової споруди, а не лише елементами її змістовного оздоблення. Це дозволяє припустити, що природа античної образотворчої метафори у системі синтезу мистецтв пов’язана із античним вченням про гармонію, адже метафора має природу пропорції (грець. – aпаlоgіа), на що вказував Аристотель («Поетика», 21, 1457 в 16-18), поняття ж пропорції постає ключовим у структурній естетичній теорії гармонії, що виникає на грунті піфагорейської філософії. Гармонія у піфагорейському вченні як діалектична структура виступає виявленням впорядкованості світу. Порядок (taxis) мислився насамперед як устрій космосу, основою ж порядку є число як елемент усього існуючого, «уподібнюючий усі речі числам» (58 В 2) [5, 35]. Розуміння числа як принципу гармонії поєднувалось із вихідною античною інтуіцією прекрасного людського тіла, граничним узагальненням якої було філософсько-естетичне вчення про чуттєво-матеріальний космос, який перебуває у стані наслідування власній ідеї.

Існує усталена традиція естетичної та мистецтвознавчої думки розглядати втрачений теоретичний трактат «Канон» сикіонського скульптора Поліклета (V ст. до н.е.), присвячений симетрії та пропорціям людського тіла, як рецепцію піфагорейських ідей художньою практикою [4, 100]. З цієї позиції Поліклетова скульптура «Дорифор» є нічим іншим, як наслідуванням піфагорейського числового ейдосу, «Канон» Поліклета мав теоретичний відповідник у трактаті Вітрувія «Про архітектуру», піфагорейські інтенції якого наголошував О.Ф. Лосєв [6, 725]. У проектуванні храмів Вітрувій пропонував виходити із аналогії із симетрією та пропорціями людського тіла та посилався на нього як на зразок художньої пропорційності. Найсуттєвіша частина трактату Вітрувія з огляду на проблематику образотворчого тропосу – це характеристика трьох архітектурних ордерів у І та ІV книгах трактату як відповідників пропорцій чоловічої та жіночої тілесності (ІV, 1, 6-7) [6, 721-722]. У самій системі архітектурних пропорцій, властивих тому чи іншому ордеру, в образній структурі античного храму як моделі всесвіту, у якій космос та людину органічно поєднано спільною мірою, вже було закладено можливість виникнення тропологічної форми, заміни колони зображенням людської постаті. Відсутність у понятійному тезаурусі Вітрувія терміну «метафора» не стало на заваді у його мистецтвознавчій праці. Теоретичне осмислення художнього іносказання у храмовому синтезі мистецтв Вітрувій здійснював, спираючись на категоріальний лад теорії гармонії, надаючи поняттям порядку, симетрії, пропорції тієї належної конкретності, якої вимагала мистецтвознавча теорія для визначення художньої структури творів.

Усвідомлення образотворчого тропосу у античних естетичних та мистецтвознавчих теоріях було б можливим за двох умов, а саме: по-перше, за наявності в античності загальної теорії знаку; по-друге, за умов існування в античній думці зацікавлення питаннями образотворчого вираження та естетичної рефлексії художньої форми. В античності «ми маємо справу с кількома конкуруючими описами сфери символічного» [8, В-2], що виступали джерелами майбутньої семіотики. Фундаментальну рефлексію символу було здійснено у зв’язку з актуалізацією міфу у філософії неоплатонізму, яка завершилась термінологізацією поняття «символ», проте опрацьовані неоплатоніками ідеї зазнали широкого вжитку лише у християнській естетиці [3, 61]. Семіотичні інтенції у античній філософсько-естетичній думці завершення не здобули, й не склалось теоретичних підстав для перенесення термінів, що позначують художнє іносказання, із галузі риторичної літературно-естетичної теорії до теорії образотворчих мистецтв.

Щодо другої умови зазначимо: за винятком Вітрувія античне мистецтвознавство у тій частині, яка дійшла до нашого часу, не дає підстав говорити, що у ньому ставились проблеми художньої виразності. В цьому виявилась певна закономірність, адже антична риторика та література «є інструментом свого власного пояснення» [8, А-10], в той час як інтенція до фахових теоретичних узагальнень художніх принципів образотворчості, здійснюваних митцями, не була надто поширеною. У діалозі «Кратил» Платон надав розрізнення типів мімесису, заперечуючи для образотворчого твору можливість наслідувати ейдосу речі (423 с) [7, 828]. Цей фрагмент імплікує заперечення структурності художнього твору (однією з ознак ейдосу є його структурність) й визначає теоретичні межі платонівської міметичної теорії, що не дає підстав висувати проблему образотворчого вираження. Позапонятійний характер образотворчих творів спонукав Платона, з одного боку, захоплюючись, вбачати в них модельні зразки та соматичні прасимволи будь-якої ідеальності взагалі, з іншого ж боку спричинився до того, що антична теорія мистецтва так і не вийшла за межі теорії наслідування. Один із фрагментів трактату Вітрувія засвідчує, що феномен образотворчого тропосу не залишався непоміченим теоретиками мистецтва, проте оцінка його була однозначно негативною (VІІ, 5, 1-4) [6, 723-724]. В оцінці Вітрувія відчутний вплив античного вчення про «належне» (рreрon), що простежується від Ісократа та Аристотеля до Цицерона та Горація.

Існування метафоричних імплікацій в античній образотворчості, формування механізмів образотворчої метафоризації не могло не супроводжуватись підготовкою певних теоретичних засобів естетичної думки, здатних раціонально осмислити та висловити зазначені феномени. Становлення їх відбувається вже за античної доби, проте діятимуть широко вони лише у наступному.

Література:

1. Аверинцев С.С. Античная риторика и судьбы античного рационализма [Текст] /Сергей Сергеевич Аверинцев //Риторика и истоки европейской литературной традиции. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1996. – с.115-145.

2. Античные теории языка и стиля [Текст] / отв.ред. О.Фрейденберг. – Ленинград: ОГИЗ-СОЦЭКГИЗ, 1936. – 343 с.

3. Вячеславова О.А. Античні філософсько-естетичні джерела еволюції концепцій міфотворчості [Текст] /Вячеславова О.А. //Наук.вісн. Харківського нац.пед. університету ім.Г.С.Сковороди. Серія «Філософія». – Вип.19. – Харків: ОВС, 2005. – с.52-62.

4. Колпинский Ю.Д. Великое наследие античной Эллады и его значение для современности [Текст] / Юрий Дмитриевич Колпинский. - 2-е изд., испр.и доп. – М.: «Изобразительное искусство»,1988. – 161 с.

5. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития [Текст]: в 2-х кн. / А.Ф.Лосев. - Харьков:»Фолио»; М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – (Вершины человеческой мысли).- Кн.1. – 688 с.

6. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм [Текст] /А.Ф.Лосев. - Харьков:»Фолио»; М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – (Вершины человеческой мысли).- 960 с.

7. Платон. Апология Сократа, Критон, Ион, Протагор [Текст] /Платон; пер. с древнегреч. - [общ.ред. А.Ф.Лосева и др.; вступ.ст. А.Ф.Лосева; прим. А.А.Тахо-Годи]. – М.: «Мысль», 1999. – 864 с.

8. Тодоров Ц. Теории символа [Текст] / Цветан Тодоров; пер. с фр. Б.Нарумова.–М.: Дом интеллектуальной книги, Русское феноменологическое общество, 1998. – 408 с.

9. Чубова А.П. Античные мастера. Скульпторы и живописцы [Текст] / Чубова А.П., Конькова Г.И., Давыдова Л.И.. – Ленинград: «Искусство», 1986. – 251 с.