ПОЛИТОЛОГИЯ /2. Политическая конфликтология

студентка Томишинець В.В.

Національного університету біоресурсів і природокористування України, Україна

Науковий керівник: к.і.н.Сєкунова Ю.В.

Етнополітика та міжнаціональні відносини

У політичному житті багатьох держав все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою» або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів з державою. Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї держави.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від людей не грецького походження, називали їх етносами. Загально-науковим еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали називати "своїх", а терміном "етнос" – "чужих", представників інших народів.

Відповідно до цього, етнос визначають як сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші".

Також, існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, оскільки неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Само ідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи [1, С. 336].

Важливо зауважити, що етнічна приналежність ˗ це продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнополітика є іманентним структурним компонентом всієї системи суспільних відносин. Тому-то, етнополітику вчений В.О. Котигоренко визначає так:

1) сфера суспільних відносин, їх підсистема, де спільні і специфічні етнічні інтереси осіб, груп осіб, утворених ними об'єднань, організацій, установ та інших соціальних суб'єктів регулюються ресурсами політичної влади;

2) політичні відносини осіб, груп осіб, утворених ними об'єднань, організацій, установ та інших соціальних суб'єктів з приводу реалізації етнічних інтересів;

3) діяльність, поведінка соціальних суб'єктів, яка полягає у використанні або спробах використання ресурсів політичної влади для реалізації тих чи інших етнічних інтересів [2, С.137-140].

Враховуючи, що етнополітика є сферою відносин, то суб’єктами її є держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо. Об’єктами етнонаціональної політики є нації, етнонаціональні групи, міжнаціональні відносини. Головна мета національної політики: узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв’язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Дослідженням М.М. Вегаша доведено, що етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади.

3.Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок [3, С. 201-203].

Тобто, одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. Національні права належать до невід'ємних прав особи. Однак вони не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язано з тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту.

Проблема етнонаціональних відносин, відповідно до світової статистики, посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Сам факт існування у світі понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні або міжнаціональні.

Національні відносини – це відносини між людьми, що належать до різних етносів – етнічних груп, націй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх інтересів. Вони вбирають в себе в якості різних сторін економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини, і являють собою відносно самостійну систему суспільних відносин. Являючись частиною соціальної системи, національні відносини, разом з тим, є підсистемою суспільних відносин та мають чинити вирішальний вплив на всі боки життя багатонаціональної держави [4, С. 407].

Так, в Україні переважає етнотериторіальна концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політико-державному, економічному й етнокультурному аспектах. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це можна висловити таким чином, що Україна – це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено-пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що існують два етноси ˗ східний і західний, ˗ між якими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим – простежуються сліди імперської політики радянського періоду, які називали мешканців Сходу і Півдня України пролетарсько-свідомими, а мешканців Заходу ˗ бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна – це розхитати єдність національного етносу.

На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтується на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного минулого (західні території були в складі Польщі та Австро-Угорщини, а більшість інших територій були в складі царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Якщо в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати національну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською [6, С. 23-25].

Таким чином, перспективи розвитку України як поліетнічної демократичної держави залежить від задоволення соціальних інтересів українського народу та інших етносів. Нерівність економічного розвитку регіонів держави впливає на рівень добробуту українців та національних меншин. Головну роль та завдання у вирішенні визначених проблем має відігравати українська влада. Через свою соціальну політику вона має створити не тільки рівні, але й сприятливі умови для життєдіяльності тих етносів, які внаслідок історичного розвитку мають більш низький рівень політичного, економічного соціокультурного життя [5, С. 3-4].

Слід зауважити також, що міжетнічні відносини в Україні, є вагомим фактором, що впливає на національну безпеку України, оскільки вони виступають, по-перше, необхідним елементом суспільної злагоди загалом; по-друге, об'єктивною передумовою територіальної цілісності держави; по-третє, складовою зовнішньополітичної діяльності держави [7, С. 98].

Проблематика міжнаціональних (міжетнічних) відносин – одна з головних тем етносоціологічних досліджень. Для України стан міжетнічних відносин взагалі можна розглядати у якості головного інтегруючого або дезінтегруючого індикатору національних процесів, особливо в контексті консолідації українського народу в єдину політичну націю. Тож цілком зрозуміло, що консолідаційні процеси в українському суспільстві можуть відбуватися лише на підставі рівноправного розвитку етнонаціональних культур, мов, забезпечення політичної і правової захищеності різних етнічних груп. Враховуючи ситуацію, що склалася на сьогодні ˗ це питання є особливо актуальним, воно визначає спрямування роботи української влади для вирішення конфліктів, що склалися на території України.

Література:

1. Кирилюк Ф.М. Основи політології: Навч. посіб .˗ К.:Либідь.˗ 1995. – С. 336.

2. Котигоренко В. Мовний аспект державної етнополітики в Україні // Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний щоквартальний збірник Національного інституту стратегічних досліджень. – К., 2007. – № 2(3). – С.137-140.

3. Вегеш М.М. Політологія. – К., 2008. – С. 201 – 203.

4. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. І матеріалів. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 407.

5. Білявська О.С. Етнополітика в Україні: соціальний аспект, Національного технічного університету України («Київський політехнічний інститут»). – К, 2007. – С. 3-4.

6. Ліпкан В.А. Національна безпека України. – К, 2009. – С. 23-25.

7. Цюрупа М.В. Основи сучасної політології. – «Кондор», 2009. – С. 98.