Цуріков М.О.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПРАВОЧИНІВ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ДЕРЖАВНІЙ РЕЄСТРАЦІЇ

Кажучи про сукупність правочинів, що підлягають державній реєстрації, як про певну систему, необхідно визачити чим взагалі є система. Треба зазначити, що поняття системи досить глибоко досліджувалося філософією, а тому всі юридичні наукові пошуки в цій сфері базувалися, перш за все на знаннях філософії з цієї проблеми.

Проаналізувавши точку зору багатьох авторів стає зрозумілим, що всі автори кажуть про одне й теж саме: через поняття система вони намагаються відобразити форму уявлення предмета наукового дослідження. Причому в залежності від етапу пізнання ми маємо справу з різними уявленнями предмета, а значить, змінюється і визначення системи. Так, ті автори, які хочуть застосувати це поняття до „органічних цілих”, до „речі” – відносять його до виокремленого об’єкту пізнання, коли предмет пізнання ще не виокремлений. Це відповідає першому акту пізнавальної діяльності.

До наступного епістемологічного рівня відноситься суб’єктивістське визначення В. Гейнса, яке стало таким дискусійним і на яке спирається Дж. Клір: „Поняття системи стоїть з самого верху ієрархії понять. Системою є все, що ми хочемо розглядати як систему...” Це визначення насправді (з деякими уточненнями) відображає акт виділення предмету пізнання (у вітчизняній термінології).

Далі, коли У. Росс Ешбі каже, що „система – це список змінних, що відносяться до певної головної проблеми, яка вже визначена”, ми маємо справу з наступним епістомологічним рівнем, на якому виділена певна сторона, зріз об’єкту та сукупність властивостей, що характеризують цю сторону.

Таким чином можна зробити висновок, що система є формою уявлення предмета наукового пізнаня. І в цьому сенсі вона є фундаментальною та універсальною категорією.

Це робить зрозумілою позицію тих авторів, які обов’язково вводять у визначення системи певну інтегральну ознаку, і відмовляються визнаватисистему в будь-якій сукупності елементів, що просто знаходяться у відношеннях. Так, В.Н. Садовський у визначенні системи каже про „певну цілісну єдність”, а у визначенні вже про „визначену цілісність, єдність” А.І. Уємов вводить вимогу „відносин з заздалегідь фіксованими властивостями”, а Ю.А. Урманцев – закон композиції як „умови, що обмежують відношення єдності між елементами”. Деякі автори використовують загальний термін „системостворюючий фактор”, необхідний, щоб сукупність елементів, що знаходяться у відношеннях, була системою, але без його конкретизації.

Численні дискусії з приводу всіх пропонованих визначень, як правило, піднімали питання: ким і чим задаються ці найважливіші формуючі систему „системостворюючі”, „визначені”, „обмежувальні” ознаки? Виявляється, що відповідь на ці питання загальна, якщо врахувати, що форма уявлення предмета пізнання має співвідноситися з самим об’єктом пізнання. Тому, саме об’єкти визначать ту інтегративну властивість (що виділяєтться суб’єктом), яка робить цілісність „визначенною”. Саме в цьому сенсі слід трактувати положення, що ціле передує сукупності елементів.

Звідси робимо висновок, що визначення системи повинно включати не тільки сукупність, композицію з елементів і відношень, але й цілісну властивість самого об’єкту, відносно якого і будується система. Тим самим виявляється роль онтологічної основи в уявленні об’єкта, предмета пізнання та ураховується включення об’єкту в людську діяльність.

Якщо додати критерій відповідності системи як моделі самому об’єкту, то можна рахувати, що система в гносеологічному сенсі здається трійкою. При цьому на різних епістомологічних рівнях формальне уявлення є різним, що і породжує різноманітність визначень системи.

Ми можемо казати про ознаки системи, які виділяє юридична наука і тим самим визначити чи є сукупність правочинів, які підлягають державній реєстрації системою:

а) цілісність – первинність цілого по відношенню до частин;

б) структурність – можлива декомпозиція структури на компоненти, встановлення зв’язків між ними;

в) неаддитивність – принцепова неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей компоненті, що її складають;

г) ієрархічність – кожен компонент системи як система (підсистема) більш ширшої глобальної системи.

З проведеного вище аналізу вважаємо, що сукупність правочинів, що підлягають державній реєстрації можна розглядати як сформовану, завершену систему правочинів. Як зазначив У. Росс Ешбі: „система – це список змінних, що відносяться до певної головної проблеми, яка вже визначена”. То в цьому аспекті списком змінних є правочини. Головною проблемою є сама державна реєстрація правочинів як правозахисний механізм, як правовстановлюючий та правоприпиняючий факти. А підставою віднесення правочинів до списку змінних є закон, а за загальним правилом воля законодавця.

Як підсистеми, можна розглядати правочини, направлені на перехід права власності та правочини, не пов’язані з переходом об’єкту нерухомості у власність. Вони також мають завершений вид та чіткий критерій для відмежування.

Отже, система правочинів, що підлягають державній реєстрації – це сукупність дій сторін цивільно-правових відносин спрямованих на виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків, що об’єднуються вимогою державної реєстрації, яка встановлюється відповдним актом держави.