Осолінкер І.М.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

НОРМАТИВНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ САМОЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ – КРИТЕРІЙ ВИЗНАЧЕННЯ РІВНЯ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

З прийняттям Конституції України право на самозахист в Україні набуло нових обертів в розвитку, оскільки у ч.5 ст. 55 була закріплена загальна норма про право людини захищатися будь-якими незабороненими законом засобами. У Конституції право на самозахист не пов’язується з неможливістю отримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевому рівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, що суперечать Конституції.

Позитивним є те, що під час закріплення цього права у Цивільному кодексі був використаний вироблений юридичною наукою термін „самозахист”, який, на відміну від термінів „необхідна оборона”, „крайня необхідність”, „самодопомога”, „оперативно-господарські санкції”, охоплює всі дії щодо самостійного захисту. Саме з часу нормативного закріплення „самозахисту” починають розвиватися та конкретизуватися наукові дослідження в цій сфері, щодо цього інституту.

Треба відзначити, що саме підхід, за яким самозахист розуміється як правове явище в позитивному правовому сенсі, знайшов своє закріплення у вигляді виникнення загальної норми про самозахист цивільних прав. Очевидним є те, що саме по собі нормативне узагальнення правового матеріалу каже про явище, що складає соціальну основу загальної норми, як особливо значущим для правового життя нашого суспільства. Така інституціоналізація суспільних відносин з самозахисту цивільних прав значить, що український законодавець розглядає реальний прояв захисту цивільних прав самостійно приватною особою як соціальний інститут – елемент соціальної структури, як сукупність стійких форм відповідної поведінки. В такому соціологічному аспекті (та й в формально-юридично) інститут судового захисту, захисту, що виходить від органів державної влади та місцевого самоврядування, від нотаріуса, та самозахисту в ЦК України слід принципово розглядати як однопорядкові правові явища. Законодавець, поставивши в один ряд юрисдикційні та неюрисдикційні засоби захисту цивільних прав та законних інтересів, в тому числі і права власності, дійсно надав однакового соціального значення цим засобам. Таким чином законодавець відмітив достатній розвиток громадянського суспільства для того щоб громадяни, які проживають в країні, мали можливість вільно обирати та користуватися тими засобами захисту права власності, які передбачені законом. При цьому громадянину не нав’язується одностороння позиція з приводу того що захист його права має здійснюватися лише засобами юрисдикційного захисту. Самозахист, як вже неодноразово відмічалося, має однією зі своїх специфічних рис співвідношення оперативності та ефективності його застосування. Тобто отримання найбільш ефективного результату за умови оперативного та вчасного застосування таких засобів порівняно з юрисдикційними, які хоча і є дуже ефективними проте ця ефективність може в якісному вимірі не відповідати відношенню „час/якість”. Існування норм, які закріплюють інститут самозахисту визначає досягнення певного рівня свідомістю громадян. Громадяни вже не керуються лише інстинктами та невтримними бажаннями повернути собі своє. Вони розуміють, що самозахист можливий лише в певних межах, а тому застосовують його з дотриманням, як правило, вимог законності. Держава надає особі право самостійно захищати своє право власності надаючи їй певний кредит довіри, тобто усвідомлюючи, що ця особа застосує свої можливості правильно та цілком законно, не виходячи за межі та не порушуючи вимог, що ставляться до самозахисту. Проте при перевищенні меж самозахисту, особа яка його застосувала, має перетерпіти негативних наслідків, оскільки в силу своєї не контрольованості чи не контрольованості своїх дій вийшла за межі захисту її можливостей правом і, зловживаючи останнім, перейшла зі сфери правової охорони її дій до сфери правового переслідування за незаконні дії або перевищення меж самозахисту.

Підводячи підсумок, можна казати про те, що самозахист – це не будь-який прояв правової ініціативи особи щодо охорони правових благ, а пов’язаний з безпосереднім вторгненням у правову сферу іншої особи. І навіть якщо останнє є порушенням права, варто визнати, що за цих умов право протистоїть праву. Адже особа, яка самостійно захищає правове благо, примусово впливає на іншу особу, чим власне й відстоює це благо. Тому самозахист повинен одержати детальну правову формалізацію і нормування, що й припускає процедуру судового контролю.

Незважаючи на те, що агресивна відповідна реакція приватної особи на різного роду порушення права була та залишається самосвідомим поведінковим актом, будь-який правопорядок пропонує правомірні випадки такого роду поведінки. І саме такі правомірні вчинки ЦК України називає „самозахистом”, використовуючи цей термін в позитивному оціночному сенсі, надаючи особі саме право на самозахист від порушень та протиправних посягань; абсурдно, відповідно, казати про право на неправомірний самозахист. Будь-який правосвідомий поведінковий акт, який знаходиться в правовому полі та, відповідно, спрямований на відвернення небезпеки завдання шкоди особі, її життю та здоров’ю, честі та гідності, майну тощо, якщо такий акт є правовим, законним і здійснюється особою самостійно, може вважатися таким, що має ознаки самозахисту.

Самозахист, таким чином, є проявом природного права людини на безпеку і як будь-якому правовому акту йому належить мати чіткі межі свого здійснення, визначені законодавством, і, як будь-який lege artis виконаний захист окремого правового блага, він одночасно є втіленням правопорядку в суспільстві.