Экономические науки / 10. Экономика предприятия

к.е.н., доцент Кустріч Л.О.

Уманський національний університет садівництва

м. Умань, Україна

теоретичні аспекти стратегії розвитку сільськогосподарських підприємств

Процес формування механізму управління використанням природно-ресурсного потенціалу потребує врахування особливостей навколишнього середовища і, насамперед, його інерційності. Певний час навколишнє середовище може зовнішньо не реагувати на антропогенний вплив. Проте з нагромадженням забруднюючих компонентів можлива реакція у вигляді зміни якості навколишнього середовища. Безпосередньо з інерційністю пов’язана така закономірність природно-господарських систем, як взаємодія її підсистем за стадіями. Це зумовлено різною здатністю природного середовища до самовідновлення.

Відповідно до цієї закономірності можна сформулювати для практичних цілей принципи управління раціональним використанням природно-ресурсного потенціалу: стадійності, територіальної диференціації, оптимальності. Принцип стадійності в освоєнні природних ресурсів полягає в диференційованому підході до їх використання, охорони і відтворення на різних етапах взаємодії. Його можна застосувати при вирішенні питань охорони навколишнього середовища від забруднення та оцінюванні допустимих норм порушення екологічної рівноваги. Оцінка тривалості освоєння природних ресурсів для різних галузей визначається їх допустимим впливом на стан навколишнього природного середовища [2].

Принцип територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу означає врахування ступеня впливу регіональних чинників на розвиток економіки регіону. Застосування цього принципу дає змогу: визначити пріоритетні сфери в економіці кожного регіону і на цій основі вибудувати систему природоохоронних заходів; користуватися методом порівняння при вивченні аналогічних регіонів; застосовувати методи картографування і статистики для кількісного вимірювання перетворень природи та господарства окремих регіонів.

Принцип оптимальності регулює співвідношення антропогенних змін навколишнього середовища. Під ними слід розуміти такий обмін речовин між виробництвом і навколишнім природним середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах за умови мінімальних витрат суспільної праці, раціонального розподілу і використання природних ресурсів та збереження задовільного стану навколишнього природного середовища. Реалізація цих принципів можлива тільки за умови врахування усіх функціональних і структурних зв’язків природно-ресурсного потенціалу аграрних підприємств як об’єкта управління.

Одним із засобів досягнення основної стратегічної мети ресурсокористування – економічного зростання сільськогосподарського підприємства в довгостроковій перспективі – є підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємства на цій основі [1]. Для забезпечення конкурентоспроможності аграрних підприємств на зовнішньому ринку потрібна стратегія зовнішньоекономічної діяльності, тобто єдиний напрямок, який буде враховувати внутрішні ресурси і можливості підприємств та ринкові умови, в яких їм доводиться функціонувати.

Для розробки стратегії необхідний комплексний аналіз діяльності підприємства. Треба провести комплексний аналіз ефективності зовнішньоекономічної діяльності на засадах фінансово-економічного аналізу та складання матриці SWOT та згрупувати економічні показники, що чітко виявить внутрішні можливості підприємства. Після проведення аналізу економічної діяльності підприємства складається список стратегічних альтернатив, тобто система стратегій в із розрахунком вірогідності їх запровадження щодо досягнення загальної мети. Після впровадження обраної стратегії необхідний постійний контроль за поточною ситуацією внутрішнього та зовнішнього середовища для забезпечення своєчасного реагування на будь-яку зміну з метою адаптації стратегії розвитку.

Одна з головних цілей стратегічного управління на сільськогосподарських підприємствах – забезпечення раціонального розподілу ресурсів між напрямами діяльності стратегічних зон господарювання (СЗГ) та їх ефективного використання для якнайкращого досягнення поставлених стратегічних цілей. Ресурсне забезпечення стратегічної діяльності сільськогосподарських підприємств має здійснюватись у відповідній формі на основі розробки ресурсних стратегій, які сприяють розв’язанню таких завдань: визначення перспективних потреб підприємств у ресурсах всіх необхідних видів; розрахунок припустимих ресурсних обмежень і формування прогресивних норм витрат ресурсів різних типів; визначення «зон стратегічних ресурсів»; розробка заходів щодо раціонального транспортування, зберігання та використання сировини; використання підходів з позиції логістики щодо системи реалізації ресурсних стратегій [3].

Стратегічні цілі, аби бути досягнутими в майбутньому, вже сьогодні потребують рішень щодо витрат ресурсів. Майбутнє завжди невизначене, тому витрати ресурсів завжди супроводжуватимуться тим чи іншим рівнем ризику. Зовсім позбутися ризику неможливо; зведення ризику до мінімуму, як правило, потребує додаткових витрат і може бути неекономічним. Розробляючи ресурсні стратегії, треба обґрунтовувати можливий та допустимий рівні ризику, що його бере на себе керівництво за використання ресурсів з максимально можливою віддачею.

З огляду на сказане потрібно відстежувати двосторонній зв’язок продуктово-товарних і ресурсних стратегій: не тільки потреби кінцевих споживачів «задають» зміст продуктово-товарних стратегій та відповідні ресурси для їх здійснення, а й визначення доступності та якості ресурсів впливає на зміст та кількісні характеристики продуктових стратегій. Це, звісно, ускладнює роботу з розробки обґрунтованого «стратегічного набору», але не виходить за межі звичних оцінок: 1) що потрібно зробити, тобто яку продукцію виготовити; 2) що можна зробити, виходячи з наявних ресурсів. Кожне підприємство працює з різними ЗСР (їх основні групи наведено на рис. 1), перелік яких зумовлюється особливостями зовнішнього та внутрішнього середовища його діяльності. Для роботи з кожною ЗСР розробляються ресурсні стратегії, які, як зазначалося, є певною системою обмежень і змістом стратегічних заходів, що розробляються підприємством з метою їх подолання.

Рис. 1. Принципова схема структури та взаємозв’язку ресурсів сільськогосподарських підприємств*

*Розроблено автором

Розглянуті на рис. 1 групи ресурсів потрібно враховувати, аналізуючи та розробляючи заходи щодо забезпечення ними сільськогосподарських підприємств. Практика діяльності українських агротоваровиробників свідчить, що ресурси, які мають матеріальну форму, як правило, перебувають уваги керівників. Але неврахування таких специфічних ресурсів, як фінанси, інформація, енергія та людський капітал під час визначення ресурсного забезпечення підприємства має суто практичний наслідок: однобічний, ресурсомісткий розвиток підприємства, що зрештою визначає стратегію його екстенсивної, витратної діяльності з неминучою втратою конкурентоспроможності.

Таким чином основна мета будь-якої ресурсної стратегії полягає в тому, щоб з урахуванням усіх вимог продуктових і функціональних стратегій забезпечити підприємство сировиною, матеріалами, паливом, запчастинами, обладнанням, трудовими, фінансовими та інформаційними ресурсами. В умовах підвищення своєї самостійності підприємства самі відповідають за необхідний перелік, кількість та якість ресурсів, потрібних для прискореного переходу на нові види продукції, зняття з виробництва застарілої, а також для відповідного розвитку (скорочення) окремих функціональних підсистем підприємства. Згідно з цим аграрне підприємство визначає поточну та перспективні потреби в ресурсах, а також передбачає необхідні заходи щодо їх забезпечення.

Література:

1. Діброва А. Д. Вдосконалення системи управління аграрним сектором економіки України / А. Д. Діброва // Наук. вісн. Нац. аграр. ун–ту. — К., 2004. — Вип. 76. — С. 269–273.

2. Лупенко Ю. О. Сучасна місія аграрної економічної науки / Ю. О. Лупенко // Економіка АПК. — 2012. — № 1. — С. 3–6.

3. Лисенко М. Удосконалення галузевої структури сільськогосподарських підприємств як один із факторів підвищення ефективності виробництва / М. Лисенко [Текст]. – // Ефективні корми та годівля. – 2010. – №3. – С. 8 – 13.