Решетилов К.В., студент факультету електроніки Пономаренко Є.С.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Джерела творчості Глібова-байкаря

Щоб рельєфніше окреслилася роль Леоніда Глібова у розвитку жанру байки, якому він переважно віддавав свої творчі симпатії, не завадить, мабуть, хоча б побіжно оглянути творчість його попередників.

В Україні історія байки сягає в далеке минуле. Дещо відомо з найдавніших пам’яток письменства, зокрема з літописів, проте літературна байка до Г.С. Сковороди, на жаль, мало досліджена. У академічній «Історії української літератури» зазначено, що вона зустрічалася в полемічних текстах XVII століття та проповідях. І все ж, мабуть, це були лише початки жанру. Дехто з дослідників небезпідставно вважає, що байки того періоду були здебільшого перекладними. Втім, у літературі, особливо в давній, поділ творів на оригінальні й перекладні дуже умовний, оскільки оригінальні твори в багатьох випадках спираються на перекладні, й навпаки – перекладні переосмислюються і перероблюються відповідно до місцевих потреб і уподобань.

Леонід Глібов формувався як творча особистість ще за життя Т.Г. Шевченка, входив у літературу в той час, коли активно діяли Марко Вовчок, Іван Франко, Панас Мирний та інші митці. Саме вони визначали рівень художнього осмислення дійсності. І в поезії, і в прозі були свої вершинні досягнення, новачок мав на кого й на що орієнтуватись. Але тим важче було знайти себе. Юний гімназист Глібов не помилився у виборі. У п’ятнадцять років хлопець складає вірш «Сон», навіяний тугою за рідною домівкою, а через п’ять років виходить його перша збірка.

Молодий автор явно наслідував Пушкіна, Лермонтова, Кольцова. Це його шлях? Виявилося, ні. Навчаючись у Полтаві, він зближується з групою місцевих українських літераторів, зокрема з поетом-романтиком О. Афанасьєвим-Чубинським, захоплено перечитує «Малороссийские приказки» (байки) Євгена Гребінки. Останнє, мабуть, і визначило його подальші уподобання, хоча він писатиме і лірику, і прозу, і критичні статті.

Байка завжди сюжетна і по-своєму драматична. Діючими персонажами в ній здебільшого є звірі, але під їх машкарою легко вгадуються характери людей. Суспільство постає в цих оповідях у всій відкритості писаних і неписаних законів, так що прозирають справжні мотиви людських вчинків, висміюються негативні риси – зажерливість, жорстокість, лицемірство, тупість. Відомий з прадавніх часів, цей жанр спочатку виконував суто утилітарні функції: в зрозумілій і цікавій формі байка утверджувала ази житейської моралі. Вона і розважала, і вчила.

Свого якогось певного статусу байка довго не мала. Вважалось, що своїм походженням вона зобов’язана рабам, позбавленим свободи і права говорити правду відверто. Так стверджував, зокрема, Вольтер у своїй статті «Байка», написаній для «Енциклопедії».

Прозові (Езоп) і віршовані (Федр і Бабрій) байки античності мали суто дидактичне призначення, і в такому вигляді цей жанр домінував аж до XVII століття, до видатного поета Лафонтена, який звільнив байку від голого й нудного повчання, запропонувавши читачеві самому оцінити ту чи іншу історію. На перше місце висувалися зовсім інші цінності оповіді – гумор, іронія, жарт. Вони, як відомо, невіддільні від традицій фольклору – анекдотів, народних казок, дотепів, прислів’їв та приказок. Відтепер природа художньої переконливості байки виявляється тісно зв’язаною з виконанням нею сатиричної функції.

Серед байкарів різних часів і країн простежується своєрідна естафета – вони завжди брали один в одного фабульний матеріал, який мовби переходив кожному з них у спадщину від його попередників. Лессінг і Лафонтен, Сумароков і Крилов нерідко черпали сюжети зі спільної міжнародної скарбниці. У своїй творчій практиці українські письменники старшого покоління, які працювали в літературі до Л. Глібова, а саме Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський і перший видатний наш національний байкар передшевченківської доби Є. Гребінка, також широко користувалися традиційними джерелами.

Встановлювати походження сюжетних запозичень – марна справа. Щодо цього мав рацію В. Бєлінський: «Придумати сюжет для байки тепер зовсім не важко, та й придумувати не треба – беріть готове, тільки вмійте розповісти і застосувати». Звідси напрошується висновок: важливіше з’ясувати, як впродовж «естафети» фабула художньо видозмінювалась, чи набула самобутніх рис, поетичної особливості.

Так і Леонід Глібов – звертаючись до інших байкарів, «переплавляв» колізії їхніх сюжетів, надавав їм неповторного українського колориту.

Попри внутрішню поміркованість, Л.І. Глібов багато зробив для утвердження демократичних тенденцій в українській літературі. Він усвідомлював могутній народний потенціал та вбачав різні способи його виявлення. І в цьому його велич як талановитого сина свого народу.

Література:

1. Глібов Л. Твори: у 2-х т. – К.: Наукова думка, 1974.

2. Історія української літератури другої половини ХІХ століття. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

3. Марценюк С. Слово і час Леоніда Глібова // Дивослово. – 1996. – № 9(475). – С. 60–61.

4. Спепанишина Ю. Розвиток українського байкопису (Від Григорія Сковороди до Леоніда Глібова) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 3. – С. 55–62.