Синиця Т. В.
Харківський національний педагогічний університет
імені Г. С. Сковороди
Інноваційна
економіка – стратегічний напрям
розвитку України
Розглянуто ознаки інноваційної економіки, визначені
умови, які необхідно створити для розвитку інноваційної економіки в країні.
Ключові слова: інноваційна
економіка, інноваційна
активність промислових підприємств; інноваційна модель
розвитку; регіональна
інноваційна система, регіональна інноваційна інфраструктура.
Актуальність досліджень у області інноваційної діяльності
визначається тим, що в даний час інновації визнаються ключовим чинником
економічного зростання.
В останню чверть XX століття людство вступило в нову
стадію свого розвитку - стадію побудови постіндустріального суспільства, яке є
результатом соціально-економічної революції, що відбувається в сучасному світі.
В основі кожної соціально-економічної революції лежать свої специфічні
технології, виробничо-технологічні системи і виробничі відносини. Для
постіндустріального суспільства цю роль, перш за все, грають інформаційні
технології і комп'ютеризовані системи, високі виробничі технології, що є
результатом нових фізико-технічних і хіміко-біологічних принципів, і засновані
на них інноваційні технології, інноваційні системи і інноваційна організація
різних сфер людської діяльності
На початку 90-х років минулого століття в науковій
сфері України відбувалися радикальні зміни, обумовлені змінами політичної та
економічної систем держави. Були
започатковані створення на національному рівні органів управління науковою та
науково-технічною сферою, формування державних науково-технічних програм, тощо.
На жаль, наукова сфера не була визначена пріоритетною у політиці держави,
наслідком чого стало значне відставання України від розвинених країн світу, які
приступили до створення економіки нового типу – інноваційної економіки
(«економіки знань»).
Не дивлячись на те, що в Україні ще достатньо розвинена мережа наукових і
науково-технічних установ різного профілю: діють наукові школи високого рівня;
виконується безліч перспективних досліджень, здатних підвищити
конкурентоспроможність вітчизняної економіки, проте забезпеченню інноваційних
зрушень в економіці заважає відсутність в першу чергу, ефективного механізму
практичної реалізації вітчизняного науково-технічного потенціалу. В умовах
ринкової економіки науково-технічний потенціал держави виявився як
нераціональний за декількома ознаками (не відображає потреби реального сектора
економіки; характеризується низькою інтенсивністю; некомерційною суттю розробок
тощо). До того ж за роки кризи він певною мірою зруйнувався із-за
незатребуваності, відбулося зниження кваліфікації наукових кадрів; виникло
відставання в порівнянні із загальносвітовим рівнем досягнень НТП у ряді сфер.
Щодо фінансування, то частка бюджетного фінансування української науки у
ВВП сьогодні найнижча за останнє десятиріччя. Фактичне фінансування
науково-технічної діяльності з Державного бюджету України протягом останніх
п’яти років не перевищує 0,4 відсотка ВВП при визначеній статтею 34 Закону
України "Про наукову і науково-технічну діяльність" нормі - 1,7
відсотка. Фінансовий капітал фактично не бере участі в інвестуванні науки. За
останні роки склалася така структура джерел фінансування науково-технічних
робіт: державний бюджет – 30–35%; власні кошти учасників науково-технічної діяльності
– 5–8%; кошти вітчизняних замовників – 32–34%; кошти іноземних замовників – 20–22%;
інші джерела – 5–7% [4]. Такі негативні тенденції в структурі фінансування
науки свідчать про відсутність партнерства держави і бізнесу в інноваційному
процесі, що обумовлює фрагментарність, а отже і низьку ефективність
інноваційної системи України.
Також
значно погіршився реальний стан забезпечення науковими кадрами України. У всіх
секторах науки домінує негативна тенденція зменшення висококваліфікованих
наукових кадрів, суттєво погіршилася
вікова структура кадрів, проблемним стало залучення до науки молоді, не
припинився відтік науковців та дипломованих фахівців за кордон, особливо людей
у віковій категорії від 30 до 50 років. Крім того, відбувається значна
деформація у підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації, а саме на фоні
зменшення кількості кандидатів та докторів наук фізико-технічного профілю
відбувається бурхливе зростання кількості дипломованих економістів, політологів
та представників інших соціогуманітарних
спеціальностей [2].
Одним з негативних наслідків перехідного періоду в
економіці України стало різке зниження показників інноваційної діяльності у
виробництві.
Важливим показником сприйнятливості економіки до нових досягнень є інноваційна
активність промислових підприємств. В Україні інноваційна активність реального
сектора край низька. За даними Держкомстату України у січні-червні
2007 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 840 підприємств із
10107 обстежених промислових, або 8,3%, відповідно у січні-червні 2006 р. – 926
підприємств, або 9,4%, (у розвинених країнах 80–87%). Більш активно займалися
інноваційною діяльністю підприємства м. Києва (27,3% обстежених промислових
підприємств), Харківської (16,5%), Житомирської (10,1%), Івано–Франківської
(10%), Херсонської (9,3%) та Дніпропетровської (9,1%) областей. Серед форм
господарювання можна виділити відкриті, закриті акціонерні товариства та
товариства з обмеженою відповідальністю, їх частка склала майже 80% загальної
кількості підприємств, що займались інноваціями. Більшою за середню була частка
інноваційно-активних підприємств у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення (27,1%), у машинобудуванні (16,4%), хімічній та нафтохімічній промисловості (15,8%)
[3].
Великі
диспропорції спостерігаються в структурі фінансування інноваційної діяльності
підприємств: 70–80% витрат на інновації забезпечується власними коштами
підприємств, а частка державного фінансування становить лише 2–4%. Зовнішні
недержавні джерела фінансування інновацій залишаються обмеженими: частка
довгострокових кредитів у структурі кредитного портфеля українських банків
становить 18–20%; обсяг залученого венчурного капіталу в Україні оцінюється на
рівні близько 400 млн. доларів США, проте фактично інвестовано не більше 100
млн., що становить 2 дол. США на душу населення [5].
Але не дивлячись на всі перераховані негативні тенденції,
для побудови інноваційної економіки є всі передумови, головним з яких є все ще
значний науковий і промисловий потенціал. Так, незважаючи
на значне відставання від розвинених країн Європи за показниками насиченості
науковими кадрами на 10 тисяч занятого населення Україна поки що має вагомий науково-технічний
потенціал (наприклад, у Фінляндії цей показник сягає 230, у Данії – 143, у Германії
- 124, в Україні - 51) [2].
Створення нових знань і технологій та їх використання на
користь соціально-економічного розвитку держави визначають роль і місце країни
в світовій спільноті та рівень забезпечення національної безпеки. У розвинених
країнах 80-95% приросту валового внутрішнього продукту припадає на частку нових
знань, втілених в техніці і технологіях, тобто в цих країнах розвивається інноваційна
економіка. Основними ознаками інноваційної економіки є:
наявність сучасних інформаційних технологій і
комп'ютеризованих систем;
наявність розвиненої інфраструктури, що забезпечує
створення національних інформаційних ресурсів;
прискорена автоматизація і комп'ютеризація всіх сфер і
галузей виробництва і управління;
створення і оперативне впровадження в практику інновацій
різного функціонального призначення;
наявність гнучкої системи випереджаючої підготовки і
перепідготовки кваліфікованих фахівців [1].
Сьогодні
і в Україні проголошений курс на формування
основних засад інноваційної моделі розвитку та економіки знань, підгрунттям для
цього стал ряд прийнятих законодавчих актів (закони України “Про наукову і
науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України”, “Про інноваційну діяльність”,
“Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про пріоритетні напрями розвитку
науки і техніки”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної
діяльності технологічних парків”, інші закони України, Концепція
науково-технологічного та інноваційного розвитку України тощо). Але для
розвитку інноваційної економіки в країні
необхідно створити належні умови та механізми стимулювання інноваційної
діяльності. З цього приводу розглянемо
деякі важливі моменти.
По-перше, необхідне чітке розмежування сфер повноважень
державних і регіональних органів управління інноваційною діяльністю та
формування регіональної інноваційної системи, що матиме прояв в положеннях
державної і регіональної інноваційної політики. Головною метою формування
регіональної інноваційної системи є створення науково технічних і
технологічних, соціально економічних і правових умов і механізмів для
забезпечення стійкої динаміки зростання економіки і рівня життя населення на
основі виваженої трансформації економіки регіону. Основними задачами формування
регіональної інноваційної системи є наступні:
- створення і відтворення інноваційного потенціалу, що
забезпечує умови стійкого і випереджаючого розвитку ключових галузей регіону;
- створення умов для прискореного переходу регіональної
економіки і підприємництва до інноваційного розвитку на основі затребуваності
вітчизняних інновацій і передових зарубіжних технологій;
- розширення внутрішнього і міжрегіональних ринків
інноваційних продуктів і нових технологій.
Створення регіональної інноваційної системи повинне бути
етапним. На початковому етапі основні зусилля повинні бути направлені на запуск
правових, організаційних і фінансових механізмів, що забезпечують формування регіональної
інноваційної системи. У середньостроковій перспективі слід забезпечити побудову
основних елементів регіональної інноваційної системи, зв'язаної з іншими
регіональними інноваційними системами держави. У довгостроковій перспективі
розвиток регіональної інноваційної системи повинен бути суміщений із
загальнодержавною стратегією створення в країні високоефективної самодостатньої
інноваційної економіки.
Побудова регіональної інноваційної системи повинна
включати як мінімум два рівні:
- верхній рівень регіональної інноваційної системи,
направлений на забезпечення умов крупних міжрегіональних
інноваційно-інвестиційних державних проектів;
- нижній рівень регіональної інноваційної системи, що
забезпечує стимулювання інноваційних процесів в малому і середньому бізнесі.
Для ефективного
функціонування регіональної
інноваційної системи потрібне створити регіональну інноваційну інфраструктуру. Ключовими напрямами, на
яких слід зосередитися в плані створення інноваційної інфраструктури, є
наступні:
- створення структур, направлених на підтримку
підприємництва всіх видів та розвиток сприятливого ділового середовища,
включаючи створення інноваційної фінансової системи, до якої відноситься розвинена
банківська система, система страхування інвестиційних ризиків;
- створення системи інформування інноваційних інвесторів;
- розробка і ухвалення законодавства, стимулюючого
інноваційно-інвестиційні проекти.
По-друге,
необхідне проведення
комплексу заходів щодо підтримки малого та середнього бізнесу. Головною метою
стратегії у сфері розвитку малого і середнього бізнесу є створення сприятливих
умов для його стійкого зростання з урахуванням соціально-економічних
пріоритетів окремих територій. Досвід країн з розвиненою ринковою економікою
свідчить, що жодна держава не може розвивати свою економічну систему без
становлення сфери "малої економіки". Малий і середній бізнес, у свою
чергу, не може розвиватися без ретельно розробленої комплексної політики
підтримки його з боку держави. Сфера діяльності малого і середнього бізнесу
критично важлива для створення нових робочих місць, обслуговуванні крупних
виробництв, підтримці в економіці принципів добросовісної конкуренції,
забезпечення сприятливого інвестиційного клімату. Як показує зарубіжний досвід,
неодмінною умовою успіху в розвитку малого і середнього бізнесу є такий аспект
діяльності малих підприємств, як їх інноваційна активність. Важливу роль грає всебічна
і стабільна його підтримка державою, яка здійснюється в різних формах (в першу
чергу шляхом податкових пільг, дотацій, пільгового банківського кредитування,
ухвалення і виконання інноваційного законодавства, розробка і реалізація
конкретних комплексних перспективних програм розвитку малого підприємництва).
По-третє,
також увагу потрібно приділити розвитку інфраструктурі фінансовій підтримці
науки і інноваційної діяльності, шляхом створення і розвитку державного
інноваційного фонду, державного фонду фундаментальних досліджень, фондів
підтримки наукових ініціатив, фінансово-кредитних компаній, венчурних фондів.
Створивши, умови для розвитку в країні інноваційної
економіки ми забезпечимо конкурентоспроможність і економічний суверенітет.
Тільки інноваційна економіка забезпечить успіх України, створить умови для
реалізації інтересів громадян, забезпечить майбутнє країни.
Література: 1. Исмаилов Т. А., Гамидов
Г. С. Инновационная экономика - стратегическое направление развития России в
XXI веке. // Инновации, №1,