История; 1. История Восточной Европы

Татарченко О.Б.,

аспірант, ст. викладач кафедри українознавства

Херсонського національного технічного університету

РЕФОРМУВАННЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ МІЖ ДВОМА РОСІЙСЬКИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ 1917 РОКУ ТА ПОЗИЦІЯ ХЕРСОНСЬКОЇ ТА ОДЕСЬКОЇ ЄПАРХІЇ

У наші дні, коли в Україні триває процес демократизації усіх сфер суспільного життя, для нас є важливим досвід реформування Церкви між двома російськими революціями 1917 року. Вже значний вклад у розробку зазначеної проблематики зробили такі вчені як: Ульяновський В., Євсєєва Т., Силантьєв В., Гордієнко Н., Бабкін М. та ін. Однак на сьогодні увагу істориків потребує позиція окремої єпархії Російської Православної Церкви (РПЦ). Зокрема автор даної доповіді ставить за мету проаналізувати ставлення представників Херсонської та Одеської єпархії до певних напрямів реформування церковного життя.

Після Лютневої революції 1917 року Церква нейтрально поставилася до повалення самодержавства, а згодом уцілому позитивно сприйняла встановлення Тимчасового уряду. Митрополит Київський Володимир 6 березня розіслав до єпархій РПЦ телеграми зі своїм розпорядженням в якому йшлося про те, що “моління слід возносити за Богохраниму Державу Російську та Благовірний Тимчасовий уряд її”. Синод 9 березня звернувся з посланням “До вірних чад Православної Російської Церкви з приводу подій що зараз відбуваються”. У ньому містився заклик довіритися Тимчасовому урядові: “Здійснилась воля Бога, Росія вступила на шлях нового державного життя” [1]. Велика кількість місцевого духовенства також підтримала встановлення нової влади. На єпархіальних з’їздах та міських зборах священнослужителів підкреслювалась позиція неприпустимості повернення до старого устрою. Нова влада, у свою чергу, теж продемонструвала свою прихильність до Православної Церкви, виділивши у 1917 році на її утримання 65 млн. карбованців та пообіцявши надати низку прав і свобод [2].

Однак було зафіксовано й випадки арештів священиків, котрі не сприйняли встановлення нової влади. Як зазначає Катунін А., така позиція священнослужителів була вмотивована не тільки протестом проти повалення династії Романових, але й тим що 20 березня 1917 року уряд прийняв рішення про відміну релігійних і національних обмежень та встановив рівність усіх релігій перед законом [3]. Свою позицію щодо революційних подій сформував 21 квітня 1917 року єпархіальний з’їзд Херсонської та Одеської єпархії.

У сфері державно-церковних взаємин було вирішено наступне: Церква схвалить ту форму державного устрою, яка буде створюватися самим народом; Церква має бути вільною, культ повинен не обмежуватися державною владою; особа, що очолить Російську державу, має бути православного сповідання; прихильне ставлення до Церкви держава повинна висловити шляхом захисту її від всіляких утисків та матеріальною допомогою; всі чада РПЦ мають користуються вільним виявленням своїх релігійних почуттів та культу своєю рідною мовою, зі своїми національними особливостями.

Внутрішній розвиток держави делегати з’їзду бачили наступним чином: місцеве самоврядування повинне будуватися на широких демократичних засадах, шляхом залучення до виборів усього населення обох статей через загальне, пряме, рівне й таємне голосування; церковні кафедри в перехідний час, як і завжди, мають слугувати замирюючим чинником; земельне питання повинні вирішити Установчі зборі таким чином, щоб купівля, продаж і спекуляція землею були заборонені законом; тривалість робочого дня повинна складати 8 годин[4]. На думку Євсєєвої Т. М. резолюції з’їзду Херсонської та Одеської єпархії були подібними до рішень інших єпархіальних з’їздів.

Незважаючи на зусилля прогресивних церковників, як зазначає російський історик Бабкін М.А.: “Революційні ілюзії духовенства почали розсіюватися разом з настанням загального розчарування громадян Росії в політиці Тимчасового уряду. Соціальна активність священно- і церковнослужителів помітно пішла на спад з липня 1917 року. До того часу стала очевидною неспроможність Тимчасового уряду проводити необхідні реформи та втримувати державу від зростаючої анархії та хаосу” [5].

Тим часом, після того як Російська держава стала на шлях демократизації внутрішнього життя, в Україні поширився рух направлений на здобуття самостійності Православної Церкви та українізацію богослужіння. Проте, якщо Подільський, Полтавський та Київський єпархіальні з’їзди висунули пропозиції направлені на розірвання зв’язків з Москвою, то зрусифіковане духовенство Херсонської та Одеської єпархії, а також інших південних єпархій, не було налаштованим на вирішення національного питання у церковному житті.

Доказом такого стану речей можуть слугувати підсумки роботи єпархіального з’їзду Херсонської та Одеської єпархії 1917 року. На з’їзді було поставлене питання про можливість використання української мови у богослужіннях, але делегати вирішили що вона є непридатною для проведення літургій. Натомість позитивним досягненням з’їзду стала підтримка демократичних ініціатив. А саме було прийнято постанову про виборність духовенства включно з єпископатом.

Подібні постанови щодо демократизації Церкви було прийнято Київським, Полтавським та Волинським єпархіальними з’їздами. Слід зазначити, що новий ліберальний обер-прокурор Св. Синоду В. Львов позитивно сприйняв такі рішення єпархій. Історик Ульяновський В. назвав ці події “широким “революційним” рухом у Церкві” і зазначив, що цей рух “був зумовленим значним впливом мирян, які до 1917р. не брали участі в з’їздах духовенства, а тепер переносили нові віяння світського життя на церковне” [6].

Тимчасовим урядом 5 серпня було скасовано посаду обер-прокурора Синоду, а для управління церковними справами до прийняття відповідних рішень Помісним Собором було утворено Міністерство сповідань на чолі з О.В. Карташовим, а при уряді – Департамент у справах Православної Церкви. Було визнано пануючу роль Російської Православної Церкви у державі, підтверджені її права на монастирські землі і капітали, завідування актами громадянського стану [7].

Вже 15 серпня розпочав роботу Всеросійський помісний собор РПЦ, учасники якого відновили патріаршу форму правління і 5 листопада 1917 р. обрали на посаду патріарха колишнього митрополита Московського та Коломенського Тихона (Бєлавіна). Вони також засудили декрет РНК РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” та проголосили анафему радянській владі [8].

Таким чином, зважаючи на вище викладене, можна зробити висновок про те, що представники Херсонської та Одеської єпархії у буремні часи між двома російськими революціями 1917 року, завдячуючи впливу прогресивних мирян, підтримали загальну демократизацію суспільного та церковного життя, натомість через зрусифікованість більшої часини духовенства не схвалили на той час українізацію богослужіння.

Література:

1. Бабкин М.А. Святейший синод Российской православной церкви и свержение монархии в 1917 году // Вопросы истории. – 2005. - №2. – С.98-99

2. Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия. – М., 1987. – С.655

3. Катунин Ю.А. Православная церковь и государство: проблема взаимоотношений в 1917-1939 гг.: На материалах Крыма: Дис. … док. ист. наук. – Симферополь, 2003. – С.39

4. Євсєєва Т.М. Зародження християнської демократії в структурі Російської православної церкви // укр. іст. журн. – 2001. - №1. – С.115-116

5. Бабкин М.А. Приходское духовенство Российской православной церкви и свержение монархи в 1917 году // Вопросы истории. – 2003. - №6. – С.68

6. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К.: Либідь, 1997. – С.90

7. Силантьєв В. І. Влада і православна церква в Україні (1917 – 1930 рр.): Дис. … док. іст. наук: 07.00.01. – Харків, - 2005. – С.75

8. Гордиенко Н.С. Новые православные святые. – К.: Украина, 1991. – С.291-292