Приєднання України до болонської конвенції, її переваги та недоліки

«Педагогічні науки». Стратегічні напрямки реформування системи освіти,

Калюжна Наталя Леонідівна

80936417845

natalya-kalyuzhn@mail.ru

Донецький державний університет управління,

студентка,

Традиції сучасної української освіти складалися тисячоліттями. Вона відповідає менталітету українців, враховує традиції і досвід багатьох поколінь, органічно вплітається в суспільне життя. Сучасні процеси глобалізації зумовлюють новітні тенденції в освіті, що викликає збентеження і недовіру працівників освіти, учнів і студентів вищих навчальних закладів, а також пересічних громадян щодо доцільності змін, яких вимагає приєднання України до Болонської конвенції. Тому вивчення основних вимог Болонського процесу, їх аналіз, виділення та окреслення перспектив впровадження в Україні є надзвичайно актуальним.

Приєднання України до Болонського процесу треба розцінювати не як якусь революційну подію, що «розтрощить» усі підвалини вищої освіти, а як планомірну інтеграцію вітчизняної вищої школи до європейського і світового освітнього та наукового простору.

Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах таких країн. Його метою є підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, зростання її ролі в суспільних перетвореннях. Але питання приєднання до Болонського процесу викликало неоднозначні думки серед українських педагогів та політиків. Аналіз їх виступів у пресі, на веб-сайтах інтернету дозволяє виділити такі основні погляди на проблему:

- занепокоєння з приводу строкатої суміші культур і інтересів (Г. Касьянов, 1. Бех);

- занепокоєння з приводу значних фінансових затрат, яких потребує запровадження інформаційних технологій (Б. Корольов);

- схвалення змін процесу, що забезпечить виховання творчого мобільного фахівця (О. Степанюк, С. Сененко, С. Юрій, А. Крисоватий);

- схвалення процесу освітньої інтеграції тільки при збереженні національних традицій (В. Кремень, В. Андрущенко, М. Степко).

Висловлюючи власну позицію, хочеться відокремити те, що, на мій погляд, сприятиме вдосконаленню української освіти:

1. Розробка державних освітніх стандартів для забезпечення єдиного під
ходу до змісту освіти у вищих навчальних закладах різних форм власності,
що сприятиме якісній підготовці спеціаліста, який зможе конкурувати на міжнародному ринку праці;

2. Запровадження демократичних засад щодо управління університетами, залучення роботодавців до оцінки якості знань у професійній освіті;

3. Чітке визначення критеріїв і способів перевірки якості освіти, бо Україна поки що робить тільки перші спроби в цій справі, тоді коли Європа мас прозору, добре налагоджену систему.

4. Забезпечення умов для вільного вибору студентами темпу, методів, засобів навчання. Це дозволить об'єктивно усвідомити власні можливості, впевнитися у знаннях, відповідально ставитися до процесу навчання, сприятиме самореалізації, оскільки забезпечується можливість реалізації власних інтересів
та потенційних можливостей в організації навчально-пізнавальної діяльності.

5. Підвищення мобільності студентів та викладачів, що дозволить пере
вірити власні знання та вміння, вдосконалити їх, а також розкриває широкий
простір для знайомства з культурою різних країн і народів.

6. Навчання протягом життя дозволить переосмислити власні погляди,
переконання, знайти своє місце в житті, яке б максимально відповідало нахилам і інтересам.

Однак, попри визначені позитивні моменти, залишається величезною загрозою можливість нівелювання національних культурних особливостей, ментального характеру та способу життя українців.

Серед негативних моментів приєднання України до Болонського процесу слід назвати:

- відсутність належної мотивації громадян України до змін, що відбуваються в освітній сфері, що зумовлюється, перш за все, недостатньою
інформованістю;

- недостатньо чітке визначення стратегії реформування СЗОШ. Це розриває зв'язок між середнім та вищим навчальним закладом і негативно,
на мій погляд, впливатиме на якість підготовки майбутніх спеціалістів;

- підвищення рівня самостійності підготовки студентів відбувається в умовах недостатнього забезпечення літературою, необхідними приладами та матеріалами для формування практичних професійних умінь
і навичок;

- відсутність у студентів вміння свідомо вибирати.

Як показує аналіз результатів проведеного дослідження серед 120 студентів-першокурсників ДонГУУ, 33% студентів відмовляються вибирати, а 20% — робить «відчужений вибір» (за термінологією Б. О. Ніколаїчева), тобто, не обмірковує підстави для вибору, а бере їх готовими з зовні, орієнтуючись на думку оточуючих. Отже, зовні діючи, студенти відмовляються від вибору, надаючи цю можливість комусь. 15% вибирають за типом «сваволі», ставлячи перед собою мету - виявити власну незалежність. Такий вибір теж назвати свідомим неможливо.

Цілком логічним є висновок про необхідність серйозної підготовки і студентів, і викладачів вищих навчальних закладів України, щоб у складний період освітніх інтеграційних процесів максимально зберегти позитивні здобутки національної системи освіти і ефективно використати досвід європейських країн для підготовки мобільного, творчого спеціаліста високої кваліфікації.