Ришард Токарський
Університет Марії Кюрі-Склодовської
Люблін, Польща
СЕМАНТИЧНА КОНОТАЦІЯ І ВІДКРИТА ДЕФІНІЦІЯ ЗНАЧЕННЯ
В основі теорії семантичної конотації
лежить кілька передумов. По-перше, значення лексичної одиниці не можна зводити
лише до розпізнавальних, достатніх і необхідних рис. Якщо значення слова
повинно правдиво передавати способи розуміння мови і світу, який криється за
ним, то воно має зруйнувати бар’єр системних обмежень і показати усі текстові
семантичні нюанси. По-друге, значення слова має пошарову структуру: лексичне
значення утворює корінь, а навколо кореня утворюється конотаційна зона, яка
охоплює елементи з різним ступенем мовного усталення. По-третє, теорія
конотації повинна мати характер операційний, в тому розумінні, що вона здатна
інтерпретувати тексти з різним ступенем семантичної складності, від стандартних
загальномовних текстів до креативних текстів художньої літератури. І нарешті,
по-четверте, семантична конотація є одним із основних показників методології
мовного образу світу.[1]
Теорія
конотації зазнає поступової еволюції. З одного боку, це наступність
методологічних парадигм, які змінюються (структуралізм проти когнітивізму), а з
другого – прикладних завдань, які постають перед теорією. Ця стаття є спробою
простеження останніх фаз еволюції теорії.
1.
Конотація: несміливе подолання перешкод
структуралізму
Коли у науковій літературі
говориться про те, що стало поштовхом до започаткування польської традиції
роздумів над семантичною конотацією, як правило, називаються прізвища
Й.Д. Апресяна (1980), а також Л. Йорданської та І. Мельчука
(1988). За другою із згаданих праць, “Лексична конотація лексеми L – це певна
характеристика, яку L приписує своєму референтові і яка не входить до
її дефініції” [Jordanskaja, Mielczuk 1988: 17]. Пригадаємо, які наслідки
випливають з цієї дефініції, а також аргументацію, наведену у статті.
Передусім визначення підкреслює другорядний статус рис, які окреслюють назвою лексичної (лексикографічної,
семантичної) конотації. Другорядний – не значить неістотний чи
мало істотний. Як стверджує Апресян, саме на конотацію спирається
регулярна метафоризація слова, порівняння словотвір та інші загальномовні
процеси [Апресян 1980: 94-95]. Додамо відразу, забігаючи наперед, що креативний текст, який оминав би конотацію, якщо взагалі був би носієм
якого-небудь змісту, звівся б до неглибоких, одновимірних інтерпретацій.
Постулат невраховування конотації у дефініції слова виходить з протиставлення
непостійних, зумовлених контекстом конотацій міцному семантичному ядру –
лексичному значенню. Дефініція, зокрема, дефініція побудована для потреб
лексикографії, з необхідності змушена сконцентруватися на найбільш важливих
ознаках, які якнайпростіше і найефективніше визначають референт слова.
Другим
висновком із цитованого визначення є те, що конотація становить властивість
мови (слова), а не позамовного світу. Безсумнівно, людський досвід спілкування
зі світом чи його фрагментами мотивує якість асоціацій, однак, саме слово є носієм змісту. Внаслідок цього, семантична
конотація двох лексичних одиниць, які відносяться до ідентичних або дуже
близьких категорій предметів, може бути різною. Йорданська і Мельчук ілюструють
це явище російським прикладами з майже ідентичною референцією – осёл і ишак,
перший з яких містить конотаційну ознаку ‘вперто дурний’, а другий – ‘готовий
виконувати без спротиву тяжку або довготривалу роботу’. Подібним є приклад
польських близькозначних слів pijak i alkoholik:
pijak, через зв’язок із типовою поведінкою людини під впливом алкоголю, дає
можливість появи ряду конотацій, перш за все, негативних, а alkoholik, не виключаючи негативної оцінки,
асоціюючись із хворобою, може актуалізувати в контексті ставлення з розумінням
чи співчуттям.
Натомість,
у позадефініційних коментарях до теорії з’являється питання, яке з часом
виявилося найбільш дискусійним. Йдеться про методи забезпечення вірогідності
конототивних значень, встановлених у конкретному аналізі фактичного матеріалу. Адже
вони не виконують дистинктивної функції, актуалізуються лише в певних
контекстах, часто бувають нестійкими і не до кінця визначеними. У таких
випадках легко перейти межу між тим, що є мовно, інтерсуб’єктивно релевантне, і
тим, що належить до індивідуальних відчуттів чи асоціацій. Теорія семантичної конотації у своїх попередніх версіях розвіювала усі ці сумніви типовим для структуралістичного мислення
способом: мовно релевантним ( а отже, таке, що міститься в межах конотації) є
те, що можна висловити самою мовою, усталеними в ній формами і словосполученнями. Як правило, серед таких методів верифікації
конотації називають свідчення словотвірної і семантичної деривації,
фразеологізми, прислів’я (якщо їх вживання живі в свідомості сучасних носіїв
мови), повторювані опозиції слів, а також різноманітні семантичні тести [див.: Jordanskaja, Mielczuk 1988; Tokarski 1987:83;
1988a].
Тому, якщо дослідник, який інтерпретує поширене значення слова, керуючись своєю
інтуїцією чи під впливом тексту, гіпотетично припускає, що лексема x несе в собі конотацію a,
то таке положення буде верифіковане, якщо його підтвердити за допомогою
названих вище процедур. Так, слову wiatr поза
лексичним значенням ‘рух повітря, який виникає через різницю тиску’ можна
гіпотетично приписати конотацію ‘непостійності, змінності. Риси, які попередньо
визначено в слові wiatr як семантичну конотацію, в словотворчих
дериватах стають елементами лексичного значення, напр., wietrznica,
wietrznik, відповідно: ‘жінка або чоловік, легковажні, непостійні,
змінні в своїх почуттях‘.
2.
Конотація: до відкритого, когнітивного
розуміння значення
Запропоновані методи
верифікації конототивних рис мали безсумнівні позитивні сторони. Перш за все, в
принципі, не залишали сумніву щодо того, що належить до мови, а що є лише
елементом широкого і практично необмеженого знання про світ і його фрагменти.
Одночасно вони проводили певну межу між так званим знанням мовним і знанням
енциклопедичним. Часто в дискусіях звучало твердження, що з точки зору логіки,
ці методи виправдовують себе, вони чисті і елегантні. Більше того, навіть
методологія семантичних досліджень, яка розвивалася, не піддала їх сумніву.
Якщо переглядати нову семантичну літературу, зокрема когнітивні описи, можна
виразно побачити, що найбільш відомі дослідники з цього напрямку, маючи у
своєму науковому доробку праці зі структуралістичним ухилом (Fillmore, Lakoff, Wierzbicka та ін.),
велику вагу надають усьому тому в семантичній традиції, що дозволяє максимально
об’єктивувати несталі значеннєві описи.
Однак частина дослідників, які
вивчали теорію і практику семантичного опису, все частіше усвідомлювали, які
обмеження несуть в собі запропоновані методи опису. Відбулося це з кількох
причин. Однією з них було усвідомлення, що збір приписуваних слову конототивних
значень, який отримували таким способом, у багатьох випадках був неповним,
фрагментарним, а у багатьох інших випадках рекомендовані методи верифікації
взагалі не могли виявити конототивних значень, мовно релевантних. Бо яким чином
можна інтерпретувати відомий фрагмент твору Ципріяна Норвіда Daj mi wstążkę błękitną, / Oddam ci ją
bez zapomnienia? Природно, інтерпретацію можна обмежити до
звичайного опису поширеної практики вручення на пам’ять якогось предмету під
час розставання. Чому, все-таки, чоловік просить молоду жінку дати йому
стрічку, яка має бути при цьому блакитного кольору? Чому дикорослі, також
блакитного кольору квіти, які в розмовній польській мові називають niezapominajkami (пор. подібну етимологію східної niezabudki і назв цієї рослини у багатьох інших
європейських мовах)? Неможливо традиційними методами показати, що блакитний
колір (голубий) у багатьох європейських культурах символізує вірність та
емоційну постійність [Tokarski 1995: 130]. Вручення молодою жінкою блакитної
стрічки чоловікові було рівнозначне декларації пам’яті і вірності. Подібний
зміст може бути пов’язаний зі словом niezapominajka.
Методи, пропоновані в
структуралістичних концепціях конотації, виправдовували себе досить добре у
випадку виразів зі значеннями, загально усталеними в мові, але підводили під
час інтерпретації конотацій слабких або створених у конкретному тексті.
Підводили в подвійному розумінні.
По-перше, вони створювали
значеннєву структуру, у якій факультативні компоненти були додані, “доклеєні”
до семантичного ядра на принципі кон’юнкції, без вказівки на внутрішню цілісну
логіку образу. Може, така кон’юнктивна система запису була достатньою для
лексикографічних опрацювань, однак вона підводить, коли хочемо відтворити
реальний понятійний образ, який криється за словом.
Друга вада є значно істотніша
і пов’язується із розумінням значення виключно в категоріях стилю чи
повсякденної раціональності. Було б безпідставно піддавати сумніву
повсякденність як домінуючу форму організації людського сприйняття світу. Як
стверджує Бартмінський (1993), повсякденний стиль з його показниками
(антропоцентризм, конкретність, представлення базового рівня в розумінні E. Рош,
метафоричність тощо) становить центр стильових різновидів мови. Але сумніви
може викликати вже сама недостатня визначеність категорії повсякденності.
Постановка знака рівності між повсякденністю і “наївним” образом світу [Apresjan 1980: 79]
(оминаючи негативний відтінок значення терміну) чи знанням “звичайної людини з
вулиці” [Wierzbicka 1993: 252] є дуже неточним навішуванням ярликів, яке не враховує змін у
свідомості сучасного суспільства. Виникають також сумніви іншого характеру.
Йдеться про те, що повсякденне мислення не є єдиною формою впорядкування світу
через мову. Зокрема, у час легкого здобування освіти, тенденції до поширення
досягнень науки, значної кількості популяризаторських праць тощо, все більший
вплив на пізнання і розуміння світу має раціональність, або наукове знання.
Його зв’язки із семантичною формою слова у багатьох працях відзначаються все
чіткіше. Р. Гжеґорчикова (1993) постулює введення до дефініції поняття так
званої десигнації в розумінні Патнема і Кріпкого, яка визначає поширення
мовного вираження. В.Хлебда [Chlebda 1993] говорить про “двоочне пізнання світу”, послуговуючись тезою T. Голувки (1986),що людське бачення світу є начебто
розіпнуте між полюсом уявлень “раціональних”, “наукових” та полюсом уявлень
нераціональних, повсякденних, здорового глузду, охоплюючи всі проміжні щаблі поміж ними. Ще далі йде Г. Карделя (1993), висловлюючись за теорію „сплаву” значення.
Згідно з цією теорією поділ на мову “наукову” і розмовну мову є поділом
штучним, нічим невмотивованим, а зміст, притаманний кожному з цих типів
раціональності відрізняється тільки способом їх профілювання – вирізнення зі
спільної когнітивної бази. Звичайно, я далекий від того, щоб стверджувати, що
це знання повністю “експертське”, яке мають напр., інженер-електрик,
астрофізик, історик-медієвіст чи дендролог у межах своєї спеціальності. З
певністю можна сказати, що це знання спрощене, але вона відповідає прийнятому
наукою розумінню світу, напр., Księżyc jest naturalnym satelitą Ziemi, W garbach wielbłąda magazynowana jest woda i zapasy dającego energię
tłuszczu тощо. Ці компоненти наукового знання самі
по собі не становлять семантичну конотацію, але можуть, однак, стати її
джерелом, поштовхом до формування конотації.
Наукова раціональність
репрезентує об’єктивістський спосіб погляду на світ. На протилежних полюсах на
осі „об’єктивний” – „суб’єктивний” розміщуються ті вживання мови й ті способи
мовної інтерпретації світу, які типові для креативних текстів взагалі, а
зокрема, для текстів художніх. У випадку таких текстів пізнавальний
суб’єктивізм є особливо посилений. Р. Хандке, визначаючи художній стиль, підкреслює, з одного боку, форму переказу
тексту, а з другого – інноваційний спосіб розуміння світу: „Художній стиль – це стиль, який пропонує оригінальне, нове для адресата
бачення світу, яке може взагалі з’явитись і бути переданою адресатові завдяки
тому, що йому пропонується новий, а тому такий, що звертає на себе увагу,
спосіб вживання мови” [Handke 1993: 144]. Створення нового бачення світу йде поруч з нестандартним вживанням мови, а
отже, й нових значень (конотацій) слів.
Раніше йшлося про те, що
пропоновані під час опису конотації методи верифікації рис створюють неповний
образ, без сумніву, невірний тоді, коли інтерпретується креативних текст[2]. Конотації, виявлені в тексті, з
лексикографічного погляду, може, є другорядними, їх не можна однозначно
експлікувати (це спричинює особливу роль цитати в семантичному описі [пор.: Bartmiński, Tokarski 1993]),
однак у плані інтерпретації тексту – необхідні, бо створюють умови для його
повнішого прочитання.
У зв’язку з цим, дослідники,
які вивчають лексичну семантику, перебувають в особливо складній ситуації. З
одного боку, методи, пропоновані при відтворенні конотації, окреслюють ясно
визначений простір, відділений стіною від усього того, що є вже тільки
позамовним знанням. З іншого боку, художні тексти виразно показують, що за
такою стіною існують важливі явища. Важливі не тільки для конкретного
інтерпретованого тексту, але й для способу розуміння світу через мову.
Результати інтерпретації
художніх текстів стали безпосереднім поштовхом для розвитку теорії конотації.
Й. Пузиніна в ході праці над мовою Ципріяна Норвіда показала, що bluszcz i powój відкривають у
текстах поета широку гамму конотаційних рис. У випадку bluszczu це ‘легкість’, ‘в’юнкість’, ‘краса’,
‘вічна молодість’, ‘відродження життя’, ‘супутник щастя’, ‘жіночність’, але
разом з тим – ‘атрибут руїн’ аж до ‘забуття’ і ‘смерть’. А powój конотує в
творах Норвіда ‘минучість життя’, ‘безупішність людських зусиль’, ‘слабість’
тощо [Puzynina 1990: 54-69]. Такого роду значеннєві компоненти Пузиніна назвала
текстовими конотаціями. Звернімо увагу на те, що жодної з цих конотацій не
вдалося б виявити, якби процедуру аналізу обмежити до пропонованих раніше
словотвірних і семантичних дериватів, фразеологізмів, прислів’їв чи
повторюваних, сталих словосполучень. Одночасно, однак, без урахування названих
конотацій інтерпретація текстів Норвіда, наскільки взагалі це можливо, були б
пласкі, одновимірні. Які ж діагностичні процедури пропонує Пузиніна? Згідно з
переконанням, що гуманітарні науки не можна перетворювати на точні науки, вона
не обмежує методи визначення конотації формальними доказами. Крім них, авторка
пропонує аналіз близьких і дальніх контекстів (етимологію, словотвірні сім’ї,
синонімічні групи), звертання до наукової інтуїції дослідника, перевірка її в
інших носіїв мови, а в сумнівних випадках – спирання на анкетні дослідження
[Пузиніна 1990: 55-56].
3.
До відкритої прототипової структури
значення
У результаті спостереження над
інтерпретацією художніх текстів отримуємо модель семантичної структури слова з
трьома відокремленими колами. У центрі міститься значеннєве ядро – лексичне
значення. Його створює зміст, найтісніше зв’язаний з формою слова, який
найпростішим чином значеннєво ідентифікує лексему. Навколо ядра поширюється зона факультативних
рис, настільки виразних і стійких у свідомості звичайного носія мови, що їх
можна виявити через процедури, які звертаються до явищ мовної системи. До
традиційно вживаного на позначення тих рис терміну “конотація” додаймо
означення, яке уточнює їх природу: системна конотація. Ще на більшій відстані
від центру виступає багата і практично відкрита зона конотацій, які не можна
верифікувати шляхом формальних процедур, які звертаються до явищ системних, але
мовно важливих, бо необхідних для бачення конкретного тексту, текстів
конкретного автора, літературної групи тощо. Цей тип конотації, за Пузиніною,
назвемо текстовими конотаціями.
Як бачимо, запропонована
модель значення далеко відійшла від класичного структуралістичного розуміння,
але вона ближча до реальної здатності людини впорядковувати світ через мову і до
відкритості новому пізнавальному змістові. Сучасні психологічні концепції,
присвячені творчим можливостям людини, припускають залежність цих можливостей
від кількох типів умов: „… чим більша відкритість спостереження, тим вища
оригінальність мислення, тим більша терпимість до пізнавальних
невідповідностей, і чим більше невідповідності задовольняють цікавість, тим
більші творчі можливості людини, тим більш правдоподібно, що результати її
діяльності будуть підніматися у масштабі своєї новизни і значимості від уже
знаних” [Trzebiński 1981, 9]. Передумови цього типу становили основу запропонування відмінної
від класичної категоризації, матричної категоризації через прототип, яка
заперечує положення про однаковий статус екземплярів певної категорії,
закритості меж категорії, а також сприймає тезу про пошарову структуру поняття
з найкращими прикладами в центрі і щоразу менш типовими по мірі пересування до
периферії категорії.
У широкій літературі, яка все
більше розростається, на тему прототипу спостерігається велетенська розбіжність
щодо його характеру, пізнавальної ролі, винятковості як єдино можливої схеми
опису світу і навіть щодо можливості його адекватного опису [пор.: Cuyckens 1984, Lehrer 1990, Chlewiński 1999, Wierzbickа 1999:
27-48; Geeraerts i in. 2001: 45-73, Taylor 2001: 65-119, Kleiber 2003]. Тут
немає можливості розгортання широкої дискусії на цю тему, через це звернемо
увагу лише на подібність між властивостями прототипової категоризації, які
звичайно підкреслюють, і запропонованою моделлю значення слова.
1. Відкидається основне для
класичної матричної категоризації врахування в описі категорії виключно рис
суттєвих, диференційних. Подібне положення притаманне моделі повної значеннєвої
структури слова: поза ядерним лексичним значення простягається зона
факультативних рис – конотацій з різним ступенем мовної усталеності.
2. Відмінні пізнавальні
функції різних елементів значення (ідентифікаційні, стереотипні, культурно
зумовлені, а також залежні від індивідуальної вразливості творця або
інтерпретатора тексту) відповідають одній з основних тез категоризації через
прототип, за якою члени категорії мають неоднаковий статус.
3. Оскільки прототипова
категоризація передбачає відкритість меж категорії, відкриті також і межі
значення [див.: Bartmiński, Tokarski 1993]. Ця умова задовольняється перш за
все завдяки існуванню класу текстових конотацій, які можуть набувати дуже
хисткої, змінної, недостатньо окресленої якості, але дуже важливої у плані
тексту і його можливих прочитань.
4. Відкритість значеннєвих меж
слова і залежність його інтерпретації не тільки від інтерсуб’єктивних суджень,
виражених в мові, але й від особистості творця або інтерпретатора чи навіть від
їхніх індивідуальних інтелектуальних схильностей, відповідає наведеній вище
думці Тшебінського щодо зв’язків прототипової теорії поняття з творчими
можливостями людини. Природно, виникає запитання, як далеко може сягати
потенційна трансформація значення, щоб вона не призвела до його дезінтеграції,
до приєднання на основі кон’юнкції ще одного довільного елемента, якого носій
мови схильний був би долучити в ході інтерпретації тексту. До цього питання
повернемось у наступному підрозділі.
Розрізнення і впровадження до
опису значення обов’язкових і факультативних рис, а також встановлення ієрархії
між ними припинили пов’язування конотації з показниками структуралістичного
розуміння. А такою була вихідна концепція конотації. Як зауважує А. Легрер
[Lehrer
1990: 369-370], у багатьох семантичних передпрототипових аналізах свідомо і з
необхідності було поширено опис поза дефініційні риси, підкреслювалася їхня
внутрішня диференціація, навіть без звертання до теорії прототипів. Конотація
знайшла в прототипах методологічну підтримку, хоч вплив цієї теорії – як
зауважує авторка – міг би бути зовсім зворотним і не дуже значним.
4.
Правило внутрішньої мотивації конотаційних
рис
Еволюція семантичних
досліджень проходила в напрямку все більшої лібералізації формальних вимог
значеннєвого опису. Наслідки такої тенденції набрали особливої гостроти у
випадку опису конотації, рис часто мало стабільних, складних для точного
перекладу на семантичну мову. Зауважмо, що перші версії теорії конотації
використовували чітко визначені процедури типу словотвірної і семантичної
деривації, внутрішню мотивацію фразеологізмів і прислів’їв, значеннєві тести
тощо. Але вже в праці Пузиніни з лексики Норвіда з’явилася декларація небажання
застосовувати тільки такі методи. Авторка, не заперечуючи їх цінності в
семантичній інтерпретації, запропонувала ще запровадження до гуманітарних наук
критеріїв менш формалізованих, ближчих до реального мовного відчуття
інтерпретаторів тексту. Тому аналізи ближніх і дальніх контекстів, синонімічних
груп тощо мають служити основою для іншого інтерпретаційного інструменту,
зазначеного у запитанні: „Чи не достатньо тут мовної інтуїції дослідника,
перевіреної у інших носіїв мови, а у випадках сумнівних – підтвердження
анкетними дослідженнями?”[Puzynina 1990: 55].
Інтуїція, чи ширше, –
інтроспекція – відіграє в людському мисленні основну роль. Ця досить очевидна
істина стосується також і щоденних виявів людської діяльності, як і – що нас
більше цікавить – до наукового мислення. Незалежно від прийнятої дослідницької
методології, структуралістської чи когнітивної, систематична інтроспекція є
попередньою, а інколи навіть визначальною умовою, яка обґрунтовує представлену
в аналізі тезу. Але, з іншого боку, з’являються перестороги перед переоцінкою
цього дослідницького методу. Потенційна небезпека може спричинятися тим, що
інтроспекція – це свідчення індивідуального досвіду, і тому вона не має ніякої
об’єктивної підстави для того, щоб справдитись у чиїхось відчуттях [Huttenlocher 1980:
196].
Без сумніву, звернення до
інтроспекції ліквідує основне обмеження формалізованих методів дослідження, а
отже, виявлення в семантичному описі тільки рис сталих, які одержують
підтвердження в системних фактах. Зокрема, під час опису текстових конотацій це
безсумнівний позитивний момент. Приймімо також очевидне положення, що
інтроспекція, зі своїми вадами і обмеженнями, завжди присутня в гуманітарній
науковій рефлексії. Крім попереднього впорядкування дослідницьких гіпотез, вона
покликана також виконувати значно глибші функції. Функції інтерпретатора, який
попередньо обґрунтовує гіпотези. Він творить певні герменевтичні кола, в яких
чергове емпіричне пояснення увірогіднюють вихідні положення. Завдяки цьому,
інтроспекція, метод досить залежний від індивідуальних схильностей носія мови,
виграє за рахунок об’єктивізму, оскільки представляє дослідницькі гіпотези і
заразом їх перевіряє. У випадку значеннєвих конотацій, які нас цікавлять, саме
завдяки інтроспекції здобуваємо
відповідь не лише на запитання, яке специфічне значення містить конкретний
конотаційний елемент, але й на запитання, чому така конотаційна риса можлива і
яке її місце в цілісній понятійній моделі.
Саме питання про принциповість
врахування в семантичному описі слова конкретного конотаційного компонента, а
також про його місце в цілісній моделі значення стали підставою для
формулювання правила взаємної мотивації (передбачуваності) семантичних рис.
Основи його було представлено і протестовано у монографії про семантику
кольорів у польській мові [Tokarski 1995] і в кількох пізніших статях [напр.: Tokarski 1997; 2006].
Основним положенням є теза, що значеннєва модель слова не є випадковою конструкцією,
у якій на основі кон’юнкції поєднано мовно усталені риси (конотації) і до якої
без шкоди для значення моделі можна ввести чергові конотаційні риси, слушно чи
безпідставно виявлені в текстах. Це важливо у випадку найслабших конотацій,
текстових, при яких найчастіше може відбуватися над інтерпретація, нічим не
обґрунтовані асоціації тощо. Кожна конотаційна риси, зокрема текстова
конотація, передбачувана усією цілісною моделлю в тому розумінні, що вона
мотивована усіма іншими, звичайно, більш умовними, а тому простішими для
виявлення елементами цілісного значення. Якщо така мотивація відсутня,
відбувається або дезінтеграція значеннєвої структури, або гіпотетична конотація
не має під собою ґрунту, є помилковою гіпотезою.
Проілюструємо це явище простим
прикладом. Повну матеріальну базу містять згадані вище праці.
1. Усі можливі конотації слова czerwony є похідними, трансформаціями
семантичного ядра. За прийнятою віддавна традицією і дефініціями czerwieni, значення цього кольору модельоване через
кров і вогонь: як і в інших європейських культурах czerwony означає ‘той, що має колір крові і/або вогню’. Семантичні конотації krwi i ognia розвиваються в двох основних, але аксіологічно
відмінних напрямках. У випадку семантики ognia одним з них є загалом позитивно оцінюваний блок конотацій, конкретизованих
у формі специфічних рис типу `повнота життя, `емоційне життя, `добрі почуття,
`радість’, засвідчені в загальній мові значною кількість виразів, напр., mieć
ogniki w oczach, wysyłać komuś
ogniste spojrzenia,
ognisty tancerz тощо. Майже ідентично виглядають
конотації krwi, актуалізовані у висловлюваннях człowiek z krwi i kości, krew nie woda,
pełnokrwisty bohater, gorąca krew тощо. Але krew i ogień може відкривати також ряд негативних
асоціацій: з кимось, хто вершить krwawe rządy, можна
сказати, що має krew na rękach, ma ręce zbroczone, splamione krwią, зі злочином може теж пов’язуватись krew przelana, а słońce не тільки
виступає джерелом тепла, але й pali, parzy,
piecze (цей мотив, зрештою, використовують у сучасній рекламі деякої косметики,
зокрема кремів для загару, які оберігають від опіків). Цього типу приклади
обґрунтовують другий ряд конотацій krwi i ognia: негативних емоцій, зокрема `муки’ чи `небезпеки’.
2.
Принцип внутрішньої мотивації рис пов’язує конотацію слова з його значеннєвим
центром. Але це ж правило показує також зв’язки у межах самих конотацій,
зокрема тоді, коли вони відрізняються ступенем конкретизації або незначними
значеннєвими відтінками. Наприклад, ми прийняли вище, що czerwieni можна приписати загальну конотацію `добрих і інтенсивних
почуттів’. Конкретні поетичні тексти розвивають її до `радості’ і `щастя’, виділяючи заразом причини емоцій чи обставини, які
її супроводжують, напр., молодість, танець, свобода, аж до життя в широкому розумінні в опозиції до смерті.
Конотація `добрих і інтенсивних
почуттів’ стає в текстах також вихідним пунктом для
дещо відмінного конотаційного ряду. Якщо одним з найбільш виразних людських
почуттів є кохання, то лише символ czerwonej róży є показником
саме такої конотації czerwieni. Йдучи далі, конотація `кохання’ підлягає черговій
деталізації, виділяючи один із елементів, фізичне бажання, пор. розмовне czerwone dzielnice w Amsterdamie чи okna za czerwonymi firankami
`будинки терпимості’.
Принцип внутрішньої мотивації (передбачуваності) семантичних рис, зокрема текстових конотацій у розширеній моделі значення, значною мірою обмежує довільність інтерпретації, яку спричиняє інтроспекція як інструмент дослідження [por. Tokarski 1988b; 2001]. Цей принцип організує, узагальнює і внутрішньо впорядковує інформацію про мовно проінтерпретовані форми існування світу. Він логічно мотивує слабкі конотації, релевантність яких могла б бути піддана сумніву, оскільки вказує на їхнє місце у цілісній значеннєвій моделі слова. Цей принцип передбачає семантичну відкритість меж слова, оскільки текстові інтерпретації слабких конотацій, яких практично не вдається помістити у закритому класі рис, знаходять обґрунтування у логічній моделі слова.. Кожна гіпотетична конотаційна риса, якщо не вкладається у цій внутрішній мотивації поняття, є або семантичною надінтерпретацією, або, що, зокрема, можливе у випадку креативних поетичних текстів, – становить відбиття дуже індивідуалізованих, ідіолектних і мовно не передбачуваних асоціацій.
5.
Профільовані конотації
До цього часу, пишучи про значення слова, я мовчки
сприймав два його різні розуміння. З одного боку, йшлося про певну абстрактну
цілісну модель об’єкту, дії, явища тощо, яку створює значеннєве ядро, а також
зони системних і текстових конотацій. Ця модель має свою внутрішню логіку і
структуру. Вона була результатом характерного для певної мови і певної культури
способу інтерпретації навколишнього світу. З іншого боку, конкретне вживання
слова в тексті актуалізувало не цілісну модель, а лише її фрагмент. Якщо
говорити про явище конотації, яке нас цікавить, то це була актуалізація
конкретної конотації чи конотаційної доріжки. Ці два аспекти сприйняття і
представлення значення – як абстракції і як текстової реалізації – є
результатом двох різних процесів, які окреслюються однією назвою –
профілювання. Інакше кажучи, у мові ми маємо справу з двома різними
відмінностями профілювання: з профілюванням культурним і профілюванням
текстотвірним [Tokarski 1998].
Культурне
профілювання спирається на припущенні, що образ світу, відображений у мові,
залежить від культурно зумовленого досвіду певної мовної спільноти. Серед
значної кількості способів розуміння об’єктів, дій, ознак тощо мова впроваджує
притаманний їй порядок і лад, завдяки чому певні форми існування світу носій
конкретної культури і носій конкретної мови присвоює собі як найбільш типові чи
природні: „Потенційно в кожній мові можна виразити будь-яке значення, немає
такої інтерпретації досвіду, яка б не узгоджувалася з якою-небудь мовою. Але є
істотна різниця між тим, чого певна мова “не уможливлює”, і тим, що ця мова
підказує, полегшує, накидає. Є різниця між потенційною думкою і думкою
„затвердженою” [Sapir 1978: 22]. У процесах культурного профілювання
йдеться, таким чином, про омовлений,
різною мірою конвенціалізований і повторюваний, модельований культурою і
суспільним досвідом образ предмету, явища, дії тощо, а отже, культурно
співвіднесений образ світу.
Культурне
профілювання – це співвіднесена з конкретною мовою і в тій мові схвалена
умовність певної частини необмеженого за своєю сутністю енциклопедичного
знання. Це профілювання може практично виявитись на кожному рівні мовного
опису: в граматичних структурах, відносно найслабше вивчених, у способах
лексичного поширення цілих лексичних груп і мовних полів, у відношеннях у межах
синонімічних рядів (різноманітні когнітивні профілі слів, які відносяться до
тієї самої понятійної категорії, напр., panienka,
nastolatka, podfruwajka виділяють окремі ознаки поняття, але,
разом з тим, притягують інші конотаційні ряди), чи, нарешті, – що нас зараз
найбільш цікавить – у семантичній структурі слова, яка безпосередньо виявляє,
яким способом носії певної мови інтерпретують світ або пов’язані з конкретним
словом його фрагменти.
Текстотвірне
профілювання звертається до культурно сформованого семантичного образу слова.
Такий образ є вихідним пунктом для текстотвірних операцій, які виконуються в
конкретному тексті чи висловлюванні. Ужите слово є вибором якоїсь частки з
цілісної семантичної структури. Тому наскільки культурно профільоване значення
є структурою ідеальною, абстрагованою з багатьох реальних контекстів і підданою
інтроспекції дослідника, настільки наслідком текстотвірного профілювання є
переміщення на перший план частини цієї структури, визнання її за найважливішу
з огляду на мету чи наміри, які притаманні тексту. Виділеною може бути окрема
конотаційна риса, але це може також бути цілий конотаційний ряд, цілий ланцюг
конотацій, який містить спільну семантичну основу.
Колір
czerwony конотує ‘кохання’ як
найбільш виразне позитивне почуття. Висування на перший план одного з
фрагментів значеннєвої моделі слова не повинно, однак, означати елімінації
інших часток моделі, у випадку czerwieni
негативної конотації ‘муки’, ‘загрози’ чи навіть ‘смерті’. Конотації “тла” чи
“другого плану” можуть сигналізувати, і нерідко так і є, багатовимірність
кохання: крім позитивних емоцій, які його супроводжують, в семантичному тлі
слова постійно присутні компоненти негативні, які виражають побоювання втрати почуття,
загрозу чи навіть смерть (пор. парадоксальне
umrzeć
z miłości на позначення великого, безмежного
почуття). Обидві конотаційні лінії передбачає широке значення слова czerwony. Текстотвірне профілювання, отже, не
повинно полягати в простому автоматичному виборі одних семантичних елементів та
елімінації всіх інших. Це динамічний процес, який постійно виконується знову, а
внутрішню гру між семантичними компонентами, зокрема в креативних текстах,
інколи важко передбачити.
Специфічним (особливим) випадком співіснування в тексті конотацій, які виявляють відмінні типи раціональності або навіть взаємно виключають одна одну, виступає різного роду гра слів. Специфічним випадком співіснуванням у тексті конотацій, які виявляють відмінні типи раціональності чи навіть взаємно виключають одна одну, є різного типу гра слів. Іноді вона показує відносність мовних пізнавальних структур (див: Pajdzińska, Tokarski 2004), а іноді можливість – можливість зовсім різних інтерпретацій того самого висловлювання. Смішну, але, з теоретичної точки зору, повчальну ілюстрацію одночасної появи протилежних конотацій становить приклад, наведений T. Добжинською (1988). Як можна зрозуміти висловлювання Jesteś dla mnie powietrzem? Його багатозначність, абстрагуючись від лексичного значення слова, виникає внаслідок двох конотацій слова powietrze. З одного боку, (дуже) наївна фізика, яка говорить, що те, чого не видно, чого не можна почути, до чого не можна доторкнутись і под., не існує, дозволяє приписати слову конотацію ‘малої вартості’ чи ‘неіснування’. З іншого боку, здоровий розум говорить про необхідність повітря для того, щоб дихати і жити. Гра слів, яку містить у собі висловлювання, повинна вимагати двох зовсім відмінних інтерпретацій. Песимістична версія прочитання передбачає негативну оцінку ролі адресата цього висловлювання (= Ти для мене ніщо). Оптимістична версія веде до визнання адресата за когось важливого, необхідного для життя (= Ти для мене – все). Але в обох випадках це тільки можливе прочитання. Навмисний парадокс з невідомим висновком.
*
Розвиток семантичної теорії мови вимагає постановки все нових питань і пошуку все нових їх вирішень. Так і з теорією значеннєвої конотації. Останні її версії відійшли далеко від положень, запропонованих у працях Апресяна, Йорданської, Мельчука. Перш за все було зруйновано бар’єр системності мови, який обмежував перспективи аналізу до процесі та явищ з високим ступенем умовності і повторюваності. Семантична конотація стала також теорією операційною в тому розумінні, що вона звернулася до інтерпретації не тільки системи, але й тексту, зокрема тексту креативного, художнього. Поняття мовної креативності не можна точно описати без урахування конотації як елементу значення. Природно, що це не означає, що теорія конотації більше вже не приховує в собі невідомого чи недомовок. Про деякі з них – може не прямо – згадувалося в цьому тексті. Але, може, у цьому й полягає шанс для подальшого розвитку теорії, яка повинна враховувати наступні нові досягнення теорії мови. Природно, це не означає, що теорія конотації не приховує в собі більше невідомих чи недомовок. Про деякі з них – може, не прямо – згадувалося в цьому тексті.
Переклад:
Любов Фроляк
Марія Борцюх
Literatura
Apresjan Jurij D. (1980), Semantyka leksykalna. Synonimiczne
środki języka, Wrocław.
Bartmiński Jerzy (1993), Styl
potoczny, (w:) Encyklopedia Kultury
Polskiej XX wieku. Współczesny język polski, Wrocław,
115-134; wyd. II Lublin 2001.
Bartmiński Jerzy, Ryszard
Tokarski (1993), Definicja semantyczna:
czego i dla kogo? (w:) O definicjach
i definiowaniu, pod red. J. Bartmińskiego, R. Tokarskiego, Lublin,
47-61.
Chlebda Wojciech (1993), Słownik a „dwuoczne postrzeganie
świata”, (w:) O definicjach i
definiowaniu, pod red. J. Bartmińskiego, R. Tokarskiego, Lublin,
195-205.
Chlewiński Zdzisław (1999),
Umysł. Dynamiczna organizacja
pojęć, Warszawa.
Cuyckens
Hubert (1984), Towards a non-unified
theory of word meaning, (w:) Lexical
Semantics. Papers from Parasession on Lexical Semantics, D. Terten, V.
Mishra, J. Drago (eds), Chicago, 71-80.
Dobrzyńska Teresa (1988), Uwarunkowania kulturowe metafory, (w:) Konotacja, op. cit., 155-168.
Filar Dorota (1995), Poetyckie kreacje cielesności w
wybranych utworach poezji współczesnej, (w:) Kreowanie świata w tekstach, pod
red. A.M. Lewickiego, R. Tokarskiego, Lublin, 105-122.
Geeraertsa Dirk, Grondelaers Stefan,
Dirven René, Verspoor Marjolijn (2001), Co zawierają słowa: leksykologia, (w:) Kognitywne podstawy języka i
językoznawstwa, pod red. E. Tabakowskiej, Kraków, 45-73.
Grzegorczykowa Renata (1993), Teoretyczne i metodologiczne problemy w
perspektywie tzw. kognitywnej teorii języka, (w:) Studia semantyczne, pod red. R. Grzegorczykowej, Z. Zaron,
Warszawa, 9-22.
- (2001), Wprowadzenie do semantyki językoznawczej, wyd. 3, Warszawa.
Handke Ryszard (1993), Styl artystyczny, (w:) Encyklopedia Kultury Polskiej XX wieku.
Współczesny język polski, Wrocław, 135-145.
Hołówka Teresa (1986), Myślenie potoczne.
Heterogeniczność zdrowego rozsądku, Warszawa.
Huttenlocher J. (1980), Język a myślenie, (w:) Język w świetle nauki, pod
red. B. Stanosz, Warszawa, 196-210.
Jordanskaja Lidia, Mielczuk Igor
(1988), Konotacja w semantyce
lingwistycznej i leksykografii, (w:) Konotacja,
op. cit., 9-34.
Kardela Henryk (1993), Analiza semantyczna wyrażeń
języka naukowego, (w:) O
definicjach i definiowaniu, pod red. J. Bartmińskiego, R. Tokarskiego,
Lublin, 141-152.
Kępa Danuta (2001), Konotacje kulturowe i ich językowe
realizacje (na przykładzie leksemu PTAK), (w:) Współczesna leksyka, cz. I, pod red. K. Michalewskiego,
Łódź, 130-148.
Kleiber Georges (2003), Semantyka prototypu. Kategorie i znaczenie
leksykalne, Kraków.
Konotacja (1988): Konotacja,
pod red. J. Bartmińskiego, Lublin.
Lehrer
Adrienne (1990), Prototype theory and its
implications for lexical analysis, (w:) Meanings
and Prototypes. Studies in linguistic categorization, S.L. Tsohatzidis
(ed.), London-New York, 368-381.
Linde-Usiekniewicz Jadwiga (2003), Uwagi o pewnych niebezpieczeństwach
związanych z kontrastywnym badaniem językowego obrazu świata, (w:)
Studia z semantyki porównawczej.
Nazwy barw, nazwy wymiarów, predykaty mentalne, cz. II, pod red. R.
Grzegorczykowej, K. Waszakowej, Warszawa, 357-370.
Pajdzińska Anna (1993), Frazeologizmy jako tworzywo
współczesnej poezji, Lublin.
- (1996), Przejrzyście zatajone (poetyckie glosy do potocznej kategoryzacji
świata), (w:) Językowa
kategoryzacja świata, pod red. R. Grzegorczykowej, A.
Pajdzińskiej, Lublin, 149-165.
- (1998) Semantyka CIEMNOŚCI w poezji Anny Kamieńskiej, „Prace
Filologiczne” XLIII, 347-355.
Pajdzińska Anna, Tokarski
Ryszard (2004), Profilowanie a gra
znaczeniami w tekście artystycznym, (w:) Punkt widzenia w tekście i w dyskursie, pod red. J.
Bartmińskiego, S. Niebrzegowskiej-Bartmińskiej, R. Nycza, Lublin,
27-40.
Piekarczyk Dorota (2004), Kwiaty we współczesnym
językowym obrazie świata, Lublin.
Puzynina Jadwiga (1990), Słowo Norwida, Wrocław.
Sapir Edward (1978), Kultura, język, osobowość.
Wybrane eseje, wstęp A. Wierzbicka, Warszawa.
Taylor John (2001), Kategoryzacja w języku. Prototypy w
teorii językoznawczej, Kraków.
Tokarski Ryszard (1987) Znaczenie słowa i jego modyfikacje w
tekście, Lublin.
- (1988a) Konotacja jako składnik treści słowa, (w:) Konotacja, op. cit., 35-54.
- (1988b) Introspekcja i dane językowe w semantycznej analizie tekstu
poetyckiego, „Annales” UMCS, sectio FF, VI, Lublin, 297-305.
- (1995) Semantyka barw we współczesnej polszczyźnie, Lublin;
wyd. II rozszerzone, Lublin 2004.
- (1997) Językowy obraz świata a niektóre założenia
kognitywizmu, „Etnolingwistyka” 9/10, 7-24.
- (1998) Kulturowe i tekstotwórcze aspekty profilowania, (w:) Profilowanie w języku i w tekście,
pod red. J. Bartmińskiego, R. Tokarskiego, Lublin, 35-52.
- (2001) Introspekcja w semantycznym opisie języka, (w:) Współczesna leksyka, cz. II,
pod red. K. Michalewskiego, Łódź, 123-131.
- (2006) Konotacja semantyczna – strukturalistyczna czy kognitywna? (w:) Językoznawstwo kognitywne III.
Kognitywizmu w świetle innych teorii, pod red. O. Sokołowskiej,
D. Stanulewicz, Gdańsk, 209-226.
Trzebiński Jerzy (1981), Twórczość a struktura
pojęć, Warszawa.
Wierzbicka Anna (1999), Język – umysł – kultura,
Warszawa.
Wysocka Aneta (2003), ZWIERZĘCIEM BYWAM BARDZO RZADKO. O roli
konotacji słowa ZWIERZĘ w erotykach M. Pawlikowskiej-Jasnorzewskiej,
A. Świrszczyńskiej i H. Poświatowskiej, (w:) Język polski.
Współczesność – historia, IV, pod red. W.
Książek-Bryłowej, H. Dudy, Lublin, 175-187.
[1] Цю взаємозалежність підкреслюють дуже часто, пор., напр.:. Grzegorczykowa 2001, Linde-Usiekniewicz 2003 чи дослідники з люблінського наукового осередку: Pajdzińska 1996, 1998; Filar 1995, Kępa 2001, Wysocka 2003, Piekarczyk 2004.
[2] Могло б видаватися, що найменш піддаються семантичним текстовим
модифікаціям одиниці з високим ступенем умовності, напр., фразеологізми. Таку
думку піддає сумніву Анна Пайдзінська: „Фразеологізм – навіть не підданий
кодифікації – рідко в поетичному тексті означає тільки те, що й в іншому
тексті. Як правило, означає більше, повніше, інакше”[Pajdzińska 1993: 37].