Секція: право

Підсекція: адміністративне і фінансове право

К.держ.упр. Монаєнко А.О.

Науково-дослідний інститут фінансового права

Академії правових наук України

Стан і проблеми правового регулювання державного фінансування вузівської науки

В даний час існують два основні канали фінансування вузівської науки: державні видатки, власні і залучені недержавні джерела.

Частка державних видатків складає 82%, прямі бюджетних асигнувань в загальному обсязі державного фінансування наукових досліджень у вищій школі склала близько 75%, коштів міністерств і відомств, що отримуються останніми на НДКР за державними цільовими програмами, - 15%, коштів державних позабюджетних фондів - 10%.

За рахунок недержавних джерел фінансується 18% наукових досліджень у вищій школі. Перехід ВНЗ на нові умови господарювання значно розширив перелік власних і залучених джерел фінансування вузівської науки.

Важливим джерелом фінансування фундаментальних досліджень у вищій школі є державні позабюджетні фонди. Ефективність використання цього джерела залежить від цілого ряду чинників: напрями досліджень, підтримуваних фондами, широти розповсюдження відповідної сфери знань, ступеню акцентування уваги на окремих проблемах наукових досліджень при розподілі грантів з боку адміністрації фондів.

Структура фінансових ресурсів, що направляються на розвиток науки, залежить від цільової орієнтації наукових досліджень. Так, фундаментальні наукові дослідження через їх некомерційний характер фінансуються, головним чином, з бюджету і позабюджетного цільового фонду фундаментальних досліджень. Науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи по пріоритетних для України напрямах розвитку науки і техніки реалізуються, як правило, через науково-технічні програми. Тому фінансування їх грунтується на поєднанні різних джерел [1].

Прикладні дослідження і розробки загальногалузевого і міжгалузевого характеру фінансуються, головним чином, за рахунок позабюджетних фондів і коштів господарюючих суб'єктів при певній державній підтримці, що надається крупним інноваційним програмам і найважливішим галузевим НДДКР, здатним принести високу економічну віддачу.

Одна з головних причин скорочення фінансування є специфіка НДДКР (тривалість виконання і неповторність робіт, невизначеність тимчасових видатків і результатів), яка обумовлює довгостроковість і підвищений ризик вкладень в цю сферу і виступає стримуючим чинником. В даний час спад виробництва практично повністю позбавив науково-технічні організації замовлень підприємств. У цих умовах використання кредитних ресурсів для фінансування наукових досліджень було припинене. Науково-дослідні інститути і конструкторські бюро вимушені були удаватися до короткострокових кредитів для поповнення оборотних коштів. Можливість же отримання довгострокових кредитів банку для більшості науково-технічних організацій залишалася проблематичною [2]. При цьому частка комерційних банків у фінансуванні наукових розробок не досягне і одного відсотка.

У сучасній практиці фінансування науки позначилося декілька гострих проблем. Перша це розпиленість фінансування. Мала кількість грошей розподіляється великій кількості наукових колективів.

Друга проблема це дуже висока частка державного фінансування, повільний приріст регіональних, приватних і галузевих джерел. Асигнування некомерційних структур не заповнюють негативну динаміку державного фінансування. На місцеві бюджети доводиться тільки 6% від всього обсягу бюджетного фінансування.

Крім того, існує абсолютне переважання прямого безповоротного державного фінансування. І відсутнє фінансування через податкові і бюджетні кредити (поворотне фінансування), видачу державних гарантій, інвестиції держави в цінні папери, випущені на фінансування науково-дослідного проекту, змішаних проектів, в яких би об'єднувалися кошти держави і приватних інвесторів під державну гарантію.

Третя проблема - значна частина фінансування продовжує носити по суті не цільовий характер. Воно перетворюється на канал виділення коштів на загальне фінансове утримання інститутів вищої школи.

Відсутній середньострокова (на 2-3 роки) і довгострокова (5-20 років) програми розвитку наукової діяльності у вищій школі, яка б визначала: а) ключові цілі і об'єкти, відновлення економічного зростання і посилення експортної здатності країни, що є пріоритетними з позицій; би) вузи, які можна вважати ключовими з погляду збереження перспективних наукових шкіл і наукового потенціалу регіонів;

Четверта проблема це відсутність прийнятної нормативної і методичної бази державного і приватного комерційного фінансування. Не врахована специфіка планування державних видатків на науку у вузах: не регламентовані достатньою мірою критерії і принципи визначення обсягів державного фінансування; не існує комплексного документа, що регламентує порядок фінансування наукової діяльності у вищій школі; методика планування бюджетних видатків на науку умовна і не відображає реальних потреб.

Таким чином, в даний час методика планування бюджетних видатків на науку умовна, не відображає реальних потреб наукових організацій в коштах і не має під собою наукової основи. Існуюча правова база фінансування наукових досліджень, що проводяться ВНЗ, не відповідає повною мірою соціально-економічним умовам в країні і не дозволяє оперативно адаптувати механізм фінансування до потреб держави, що змінюються, і кон'юнктури ринку, стимулювати розвиток наукових досліджень вузами.

Збереження наукового потенціалу вузівської науки припускає подолання диспропорцій у фінансуванні науки на основі реалізації наступних завдань:

• поетапне підвищення частки видатків держави на науку до 2-2,5% ВВП (у 1990 році – 30-40%);

• подолання залишкового принципу фінансування вузівської науки, збільшення частки державного фінансування науки у вищій школі порівняно з фінансуванням академічної і галузевої науки; приведення фінансового забезпечення вузівської науки у відповідність з внеском, що вноситься вузами у фундаментальні (до 25% обсягів) і прикладні (до 43% обсягів) дослідження;

Доцільно визначити головні напрями для концентрації коштів: найважливіші наукові проблеми; ключові вузи, що мають найбільший дослідницький потенціал; найважливіші наукові школи і найбільш перспективні учені, які можуть дати видатні результати; найбільші проекти, які носять міжвузівський характер; фінансове забезпечення (державні, приватні і іноземні джерела). По будь-якому з вказаних напрямів доцільно обмежити кількість об'єктів фінансування декількома десятками.

Одній з форм вдосконалення фінансування по тематичних планах могло б стати введення статусу "дослідницький ВНЗ", виділення коштів по тематичному плану тільки даним вищим навчальним закладам і заключення з ними довгострокових контрактів, в яких обумовлювались би основні обсяги і передбачувані результати наукових робіт, а також стабільні обсяги фінансування, основні умови використання коштів, відповідальність за невиконання контрактів. Як "дослідницькі ВНЗ" признавалися б унікальні вищі навчальні заклади, що володіють найбільш крупним науковим потенціалом.

Найважливіше значення мало б створення державного позабюджетного фонду в рамках системи вищої освіти, що дозволило б Міносвіти та науки України самостійно розпоряджатися частиною державних коштів, що виділяються на науку у ВНЗ, і підвищило б ефективність їх використання.

Література:

1. Галиця І. Додаткові джерела фінансування науки // Вісник НАНУ. - 1995. - №3-4. - С. 20-24.

2. Кирей О. Фінансування науки // Економіка України. - 1997. - №8. - С. 57-61.

Довідка про автора:

Монаєнко Антон Олексійович

Кандидат наук з державного управління,

старший науковий співробітник

Науково-дослідного інституту фінансового права

Академії правових наук України

Адреса для пошти: 79014, м. Львів, вул. Личаківська, 163.

Email: antonmonayenko@ua.fm

моб.тел.: 8-067-617-79-08