«Право», 13. Международное право

Кунчулия Мария Сергеевна

Донецкий национальный университет экономики и торговли       

       им. Михаила Туган-Барановского

Принцип stare decisis у світовій практиці міжнародного права

 

Принцип stare decisis (вирішити так, як було вирішено раніше), який повністю сформувався в Англії у XIX ст., є основою прецедент­ного права[1]. Отже, stare decisis — це правило, породжене англійським загальним правом (common law), яке засновується на дотриманні прецедентів[2]. Прецедентом є судове рішення, яке стає авторитетним прикладом для вирішення схожих справ. Правові системи, які є похідними від англійського права, надають ве­ликої ваги судовим прецедентам, а звичне для романо-германської правової сім'ї закріплення юридичних норм у формі нормативно-правових актів тут відіграє другорядну роль. При цьому судовий орган при вирішенні певної справи намагається відшукати відповідні схожі прецеденти. Беручи до уваги переваги и недоліки прецедентної системи, принцип stare decisis іноді, щоправда в менш категоричній формі, застосовується у правових системах країн романо-германської правової сім'ї, в той час як у країнах загального права до прецедентів на сьогодні вироблено гнучкий і недогматичний підхід[3]. Отже, зараз вже можна стверджувати, що принцип stare decisis підпорядковується «основній, спільній для всіх видів юриспруденції ідеї; правової забезпеченості»[4]

Застосовуючи принцип « stare decisis», суд певне судове рішення базує на правовій нор­мі, встановленій прецедентом вирішення схожої справи. У цьому питанні практика європейського суду з прав людини (далі — Суд) багато в чому засновується на системі «common law». Звернемо увагу на питання, чи може це правило обмежити динамічне тлумачення Судом положень Європейської Конве­нції про захист прав людини та основиих сво­бод (далі — Конвенція).

Принцип stare decisis включає дві характе­ристики, які видаються суперечливими. 3 од­ного боку, його функцією є стабілізація судової практики, тобто дотримання правової забезпеченості, оскільки він вимагає слідувати правовим нормам, розробленим попередньою судовою практикою[5]. 3 іншого боку, він перетворює судові рішення на джерела права, оскільки надає їм обов'язкової юридичної сили. Якщо б Суд тлумачив обидві ці характери­стики у прямому значені, тоді урахування їх могло б призвести до обмеження використання методів динамічного тлумачення. Але оскільки до компетенції Суду прямо не вхо­дить створення нових юридичних норм, він наголошує лише на послідовності своєї прак­тики. 3 іншого боку, правило правової забезпеченості вимагає від нього не переглядати надто часто свою практику. Саме виходячи з цього розглянемо використання принципу stare decisis європейським судом.

Слід зауважити, що Суд ніколи прямо не посилався на цей принцип. Але формулювання, яке він часто застосовує у рішеннях: «за постійною практикою Суду», так само як і посилання у дужках на його попередні рішення з схожих справ, дає змогу вказати на те, що він у тій чи іншій мірі все ж таки керується цим принципом.

На думку деяких вчених, судова практика може кваліфікуватися як постійна «коли існує упевненість не стосовно судового визначення, а стосовно самого прецеденту, який можна заперечити, або від якого можна відмовитися». Це означає, що вирішальним моментом є  рівень схожості справ. Таким чином, відповідність або повторюваність є ознакою постійності, адже рішення, подібність яких відмічається, пов'язані між собою. Поняття ПОСТІЙН0Ї судової практики пов'язується таким чином з правовою забезпеченістю, стабільністю та передбачуваністю, що тягне за собою принцип stare decisis.  Суд вказує, що він зазвичай використовує свої попередні рішення в інтересах правової забезпеченості 1 логічного розвитку своєї судової практики[6}. Незважаючи на відсутність визначення цього поняття, посилання на попередню практику є дуже частим явищем у рішеннях Суду, це навіть стало відмітним знаком його діяльності до такої міри, що деякі автори розглядають систему Конвенції як систему прецедентів[7].

Судова практика стосовно поняття «мо­раль» надає нам ще один приклад негативного впливу формального застосування принципу stare decisis. Суд неодноразово вказував, що він не може вивести з права держав, які підпи­сали Конвенцію, єдиного європейського поняття «моралі», оскільки воно має суто національні риси. Вимоги до моралі змінюються у часі і в просторі. Таким чином, держави, що підписали Конвенцію, користуються у цій галузі свободою розсуду[8]. Внаслідок цього Суд у таких випадках відсторонюється за своєю ініціативою. Застосування тези, за якою національні судові органи краще можуть вказати на точний зміст вимог моралі, стало, таким чином, постійним.

Приклад обмеження динамічного тлумачення пропонує нам справа Ірібарне Перес проти Франції[9].  Йдеться про неможливість для заявника, засудженого в Андоррі, звернутися до французьких юрисдикційних органів з  метою розгляду законності  його утримання у Франції. Зазначивши, що факти справи подібні до справи Дрозд і Янушек проти Франції та Іспанії[10], Суд обмежився посиланням на це рішення. Він підкреслив незалежність судових органів Андорри, незважаючи на те, що до їхнього складу входять судді з Франції та Іспанії. Замість того, щоб визнати, що це становище іноді вимагає наступного контролю законності ув'язнення, «після винесення вироку відповідним судом» (п. 30), Суд заявив, що контроль, якого вимагає п. 4 ст. 5, на який посилався заявник, входить у рішен­ня цього судового органу (п. 31). Таке рішення критикувалося як суддями, що залишилися в меншості, так і вченими. 3 цього приводу підкреслено, що дане рішення не відповідає Конвенції як основному елементу європейської законності: ратифікована державами, чле­нами Ради Європи, — організації, яка об'єднує більшість європейських країн, цей інструмент становить основу європейського право­порядку. Крім того, це рішення, так само як і рішення у справі Дрозда і Янушека, не є сумісним з логікою рішення у справі Сьорінга, за яким держава, яка підписала Конвенцію, мо­же нести відповідальність за можливі порушення ст. 3 Конвенції, де звинувачується третя держава. Чому вона не є відповідальною, коли йдеться про виконання рішення, прийнятого з порушенням інших статей Конвенції? Якщо слід  застосувати   практику   звернення   до прецедентів, тоді Суд мав звернутися саме до цього рішення, коли він хотів, щоб держави, що підписали Конвенцію, розуміли їхній обов'язок поважати законні вимоги, записані у Конвенції. Жодна з цих держав не повинна миритися з суверенними діями третьої країни, які порушують Конвенцію. Погодження з та­кими діями означає підтримку незаконності їхніх дій, що, таким чином, суперечить Конвенції. Нарешті, Суд завжди міг розглянути поведінку держави-відповідача з точки зору ст. 1 Конвенції.

 

Список використаної літератури

1.   Кросс Р. Прецедент в английском праве / Пер.с англ. – М., 1985. – С.28 і далі.

2.   Jowitt E., Walsh C. (ed.). Dictionary of English Law. – Vol. 2. – London, Sweet et Maxwell Limited. 1987. – P. 1693

3.   Seroussi R. Introduction aux droits anglais et americain. – Paris: Dunod, 1999. – P.97

4.   Grisel E. Resjudicata: L’autorite de la chose jugee en droit intemationaL. – Lausanne, Payot, 1984. – P.141

5.   Eisenberg M.A. The Nautre of the Common Law. – London, Harvard University Press, 1988. – P. 48

6.   Див. Cossey c. Royaume-Uni, 27 вересня 1990, § 35, Serie A, vol. 184

7.   Sundberg J.W.F. Inter or Effect – a Look at Legislative Intent – Presence du droit public et des droits de I’homme. – Vol. 2. – Bruxelles: Bruylant, 1992 – P. 1235

8.   Handvside c. Rovaume-Uni, 7 грудня 1976. § 48. Serie A. vol. 24

9.   Iribarne Perez c. France. 24 жовтня 1995, Serie A. vol. 325

10.                 Drozd et Janousek c. France et Espagne, 26 червня 1992, Serie A. vol. 240

11.                 British-American Tobacco Company Ltd. C. Pays-Bas, 20 листопада 1995, Serie A. vol. 331

12.                 Oerlemans c. Pays-Bas. 27 листопада 1991б Serie A. vol. 219