Секція Право

Григорян І.Р.

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

До питання про казуальність „вини” особи потерпілого.

Тлумачний словник визначає потерпілого як особу, якій заподіяна шкода від злочину. Особу потерпілого вивчає ряд наук: кримінальне право, кримінальних процес, криміналістика, психологія і інші. На ряду із ними, особа потерпілого також вивчається і кримінологією. Але її вивчення відбувається крізь призму того, що потерпілий в кримінології – елемент кримінологічної ситуації. Саме завдяки цьому і виникла наука віктимологія, яка покликана вивчати жертву злочину із тим, щоб синтезувати і систематизувати різнопланові і розрізненні дані про потерпілого у єдине ціле з метою більш повного та глибокого розуміння причин злочинів та умов, що сприяють їх вчиненню. Така систематизація в свою чергу дозволить здійснити узагальнення отриманих даних і зробити висновки про те, що являється типовим як для ситуацій, в яких відбувається заподіяння шкоди, так і безпосередньо для особи потерпілого.

Технологічно вирішення цієї задачі пов’язане із використанням різних класифікацій, однією з яких є класифікація за ступенем „вини” жертви.

Розглянемо детальніше її. Критерієм даної класифікації є „вина” жертви, тобто те, чи виявилась особа жертвою випадково, лише в силу обставин, що склалися, чи в силу обставин, які носять об’єктивний закономірний характер. Очевидно, що про „вину” потерпілого, якщо виходити із теорії кримінального права, можна говорити лише умовно. Вина злочинця і вина потерпілого близькі, проте не ідентичні поняття. Кудрявцев вказує на те, що потерпілий неправильно поводиться, така поведінка не має нічого спільного з поняттям вини, так як остання повинна знаходитись у причинному зв’язку із діями злочинця.

Проте для потреб науки кримінології умовно можна говорити і про „вину” потерпілого, оскільки мова йде про доволі чіткі форми поведінки одного із учасників злочину, а не про його відповідальність в кримінально - правовому сенсі.

Одним із першим за цим критерієм класифікував жертв Мендельсон, він розрізняв:

1) зовсім невинну жертву (так звану „ідеальну” жертву злочину);

2) жертву з невеликою виною ( жертва як результат свого незнання та непоінформованості);

3) жертву, вина якої проявляється в однаковій мірі із особою злочинця ( до цієї групи він відніс і провокуючу жертву);

4) жертву повністю винну у посяганні на неї.

Слід зважати на той факт, що діючи як активний елемент ситуації, потерпілий своєю поведінкою може привести злочинця у стан страху, афекту, ненависті, котрі можуть бути не лише раптовими але і небезпечними для злочинця. Цим нерідко пояснюється те, що грабіжник, злодій, насильник перетворюється на вбивцю, хоча спочатку не мав такого умислу.

Можливі випадки, коли майбутня жертва своїми постійними образливими діями, приниженням створює загрозливу і небезпечну для себе ситуацію, коли в ображеної особи виникає умисел на вчинення злочину з метою помсти.

Зрозуміло, що в даній класифікації термін „вина” використовується не кримінально-правовому значенні, а в суто кримінологічному. Про вину потерпілого можна говорити лише тоді, коли він своїми діями сприяє вчиненню злочину проти себе.

Виходячи із поведінки потерпілого, ситуації, що передували злочину, Туляков В.А. розділяє на три групи:

1. ситуації, в яких дії потерпілого носять провокуючий характер, містять в собі привід до вчинення злочинів. Це протиправне чи аморальна поведінка.

2. ситуації, в яких дії потерпілого носять необережний характер, створюючи тим самим сприятливі умови для вчинення злочинів (наприклад, залишення без нагляду особистих речей в тих місцях, де відносно велика можливість їх крадіжки).

3. ситуації, в яких дії потерпілого являються правомірними, але викликають протиправну поведінку злочинця.

Зупинимося на формах провокації, вона може виражатися по-різному.

а) активна форма провокації - це зазвичай дії особи потерпілого, які створюють велику небезпеку для його життя, котру він сподівається ліквідувати, розраховуючи на те, що провокована особа в силу свого соціального стану, рис характеру чи недостатньої фізичної сили не зможе відповісти йому насильством.

б) пасивна форма провокації зустрічається не так часто і пов’язана із невиконанням потерпілим обов’язків, що витікають із громадських, сімейних чи інших відносин.

Можлива також неусвідомлена провокація, коли майбутній потерпілий не усвідомлює, що його необережний вчинок може викликати таку реакцію, котра призведе до небезпечних наслідків. Від неусвідомленої провокації слід відрізняти необережну поведінку.

Зрозуміло, що дуже часто поведінка потерпілого не впливає ніяк на дії злочинця, не сприяє і не протистоїть їм. Це якраз ті випадки, коли ситуація не грає жодної суттєвої ролі в генезисі злочину. В такій ситуації злочинець є творцем злочину і його головною діючою особою. Але все ж таки достатньо часто існує реальна залежність поведінки злочинця від поведінки потенційної жертви. На нашу думку, питання „вини” особи потерпілого має актуальний характер в будь-якому суспільстві на будь-якому рівні його розвитку.