Поляк Мар’яна Миколаївна

Саржан Тетяна Миколаївна

Буковинська державна фінансова академія

м. Чернівці

Науковий керівник:

Гресько Д.С.

Економічний розвиток СРСР у післявоєнний період (1946 – 1991рр.)

Після Великої Вітчизняної війни і післявоєнного відродження, коли з усією силою виявилися мобілізаційні потенції радянської командно-адміністративної економіки, настав тривалий період її подальшого зростання в мирний час. Лейтмотивом розвитку країн в цих умовах стало перманентне реформування основних засад економіки в напрямі досягнення гармонії між директивними та економічними методами управління нею. Саме на це була спрямована економічна реформа, розпочата в 1956 р. та продовжена в 1965 р. і в 1985 році. Взагалі і в цілому були правильно визначені і проголошені основні напрямки реформування економіки: відмова від надмірної централізації планування і управління, розширення господарської самостійності підприємств, більш широке використання ціни, прибутку, кредиту та інших економічних важелів у господарській практиці тощо [4].

Післявоєнна економічна реформа в СРСР привертала і привертає увагу дослідників, якими було зроблено певний внесок у вивчення та аналіз окремих аспектів проблеми. До таких дослідників належать: Дерев’янкін Т.І. [4], Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І.[1], Леоненко Т.М., Юхименко П.І.[3], Лановик Б.Д., Матисякевич З.М. Матейко Р.М.[2].

Велика Вітчизняна війна стала для радянських людей одним з найтяжчих історичних випробувань. За своїм характером, масштабами, кількістю жертв і руйнівними наслідками вона не мала собі рівних в історії людства. У 1945 р. промисловість звільнених від фашистської окупації районів виробляла лише 30% довоєнної продукції, сільське господарство – 60%. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР. Фашисти розорили і пограбували 98 тис. колгоспів, 1876 радгоспів, 2890 машинно-тракторних станцій, зруйнували 65 тис. км. Залізничної колії та 4100 залізничних станцій; повністю або частково зруйнували 1710 міст і селищ, а також більш як 70 тис. сільських населених пунктів; спалили або зруйнували понад 6 млн. будівель, позбавивши житла 25 млн. осіб. Витрати СРСР на війну становили 357 млрд. дол., витрати людських ресурсів – більше 27 млн. осіб, майже половина з них українці [3,4].

Здобувши всесвітньо-історичну перемогу у Великій Вітчизняній війні, радянський Союз знову повернувся до мирної праці. На відміну від капіталістичних країн Європи, Радянський Союз відмовився в 1947 р. від участі в плані Маршалла, спрямованого на економічне відродження Європи, і розпочав насадження в Західній Європі відверто комуністичних урядів, вдавшись до «соціалістичних перетворень», що ще більше загострило відносини із США. Країна не тільки повернулася до попередньої моделі економіки, а й жила буквально в повоєнному режимі, що визначало особливості відбудовчого періоду в СРСР.

Основними особливостями відбудови економіки СРСР є:

1. Не лише опора на внутрішні ресурси і сили, а різноманітна допомога країнам соціалістичного табору.

2. На відміну від Заходу, де відбудова починалася із стабілізації національної валюти, відбудови інфраструктури, розвитку сільського господарства та легкої промисловості, потім реконструкції та технічного переоснащення важкої індустрії, в СРСР ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої індустрії, на економію та накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. У 1946 – 1950 рр. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень.

Повоєнне село фінансувалося за залишковим принципом. Воно було змушене виконати щонайменше три завдання : забезпечити потреби промисловості в сировині, розв’язати проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту до Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикувала традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку – кампанія у справі ліквідації і порушення колгоспного статусу (1946); прямі репресії – депортація до Сибіру осіб, які «злісно» ухилялися від трудової діяльності у сільському господарстві (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва – політика укрупнення колгоспів (1950).

3. Форсування розвитку важкої промисловості і ВПК, як і перед війною, супроводжувалося, супроводжувалося мобілізаційно-пропагандистськими заходами – рухами передовиків і новаторів, соціалістичним змаганням тощо. Рухом за дострокове виконання п’ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено в 1946 р. 80% робітників і службовців, наприкінці 1948р. – уже 90%.

4. Колосальне, небачене в ХХ ст. використання позаекономічного примусу. Репресії не припинялися в період війни, а після її закінчення стали наростати. За 1945-1953 рр. число в’язнів лише в таборах і колоніях ГУЛАГу зросло з 1,5 млн. до 2,5 млн. осіб. За деякими оцінками, внаслідок післявоєнної хвилі репресій у в’язницях, таборах, колоніях і засланнях опинилося 5,5 – 6,5 млн. осіб. руками в’язнів споруджувалися численні великі об’єкти четвертої й п’ятої п’ятирічок в атомній, металургійній, енергетичній промисловості, на транспорті.

5. Надзвичайне одержавлення економіки. Це, зокрема, давало можливість за короткий час мобілізувати значні матеріальні та трудові ресурси, швидко перекидати їх з одного місця в інше [3].

Згідно з офіційними даними вже в 1948 р. за обсягом промислового виробництва СРСР досяг довоєнного рівня. За роки четвертої п’ятирічки валова продукція промисловості порівняно з 1940 р. зросла на 73% замість 48% за п’ятирічним планом. При цьому важка промисловість збільшила виробництво у два рази, а легка – лише на 23%. Основні виробничі фонди збільшились на 58%, продуктивність праці в промисловості – тільки на 37%.

Значному розвитку економіки сприяла реформа 1965 р.. основні положення нової реформи були визначені рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа передбачала: повернення до системи управління за галузевим принципом; посилення економічних методів керівництва; розширення прав і самостійності підприємств на базі повного госпрозрахунку. Однак, основна суперечність реформи полягає у прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два прямо протилежні процеси: посилити централізацію в економіці і задіяти ринкові економічні регулятори, поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об’єднань [1].

Перехід промислових підприємств на нові засади організації праці забезпечив динамічний розвиток СРСР у восьмій п’ятирічці ( 1966-1970 рр.). однак, ця тенденція почала поступово згасати. Обумовлено це такими обставинами: з одного боку не налагоджувалася ув’язка інтересів трудових колективів з кінцевими виробничими результатами, що стримувало їхню ініціативу; з іншого – перші успіхи економічної реформи сприяли посиленню консервативних настроїв у вищого керівництва, яке продовжувало зміцнювати централізоване планування [4].

Новим етапом економічного розвитку СРСР є програма докорінної перебудови машинобудування 1985 р. по суті робилася спроба нової індустріалізації країни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, розподілу та перерозподілу їх, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем. Темпи приросту капіталовкладень збільшилися з 3% в 1985р. до 8,4% у 1986 р.

На відміну від 30-50-х років, коли розвиток промисловості й будівництва відбувався за рахунок скорочення соціальних витрат і збільшення надходжень до бюджету від експорту продукції, курс на скорочення соціальних витрат у 80-90-х роках був неможливий через політичні причини. Тому основними джерелами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобудування і прискорення НТП мали стати доходи від експорту енергоносіїв та підвищення прибутковості галузей народного господарства.

Об’єктивно позитивне значення для перебудови мало прийняття у червні 1990 р. Верховною Радою СРСР постанови «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки». Проте ні верхи, ні низи не були готовими до реалізації цих заходів ринкових нововведень в цілому. Процес перебудови ставав все більш непослідовним, а інституційні зміни – некерованими, що дедалі більше загострювало ситуацію в країні.

Ще більше загострилася економічна ситуація в СРСР в 1991 році. Про невідворотність катастрофи свідчило різке зниження національного доходу, ВВП, промислового і сільськогосподарського виробництва, обсягу державних заготівель, зовнішньоторговельного обороту тощо. До осені 1991 р. держава повністю втратила контроль над фінансовими процесами і грошовим обігом. Всі спроби союзного уряду переламати кризову ситуацію в економіці й у не дали. Неспроможність вищого партійно-державного керівництва до здійснення модернізації країни на ринкових засадах, зростаюче протиборство між союзним центром і республіками обумовило розпад СРСР і прискорену суверенізацію союзних республік [2].

Отже, командно-адміністративна економіка, створена на основі трансформації економіки непівської, проіснувала понад шістдесят років. Її основними ознаками стали перетворення виборних органів на органи суто представницькі, концентрування реальної влади в руках партійного апарату, запровадження вольових методів керівництва. Тоталітарний характер цих методів в історичному плані виявився неоднозначним. З одного боку, у довоєнний, воєнний і післявоєнний період доленосну роль відіграли високі мобілізаційні якості командно-адміністративної економіки. З іншого – після завершення відбудовного періоду тоталітарні принципи керівництва дедалі більше стали суперечити об’єктивним законам розвитку суспільного керівництва. Економічні реформи, за допомогою яких намічалося подолати дану суперечність, через свій половинчастий характер і непослідовність зробити це виявилися неспроможними.

Список використаних джерел

1. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 647 с.

2. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Г.М. Економічна історія України і світу: Підручник/ За ред. Б.Д. Лановика. – 7-ме вид., стер. – К.: Вікар, 2005. – 486 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

3. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Знання – Прес, 2004. – 499 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

4. Відродження і спроби перебудови радянської економіки у післявоєнний період (1946 – 1991 рр.) / Т.І.Дерев’янкін // Актуальні проблеми економіки. – 2009. - №7. – с. 3 – 14.