Кромська Л. А.
Сучасний
етап розвитку національної економіки характеризується значними зрушеннями в
системі управління підприємствами та
іншими економічними суб’єктами. Становлення ринкових чи хоча б і квазіринкових
відносин викликає необхідність таких зрушень, об’єктивний процес зміни поколінь
управлінських кадрів забезепечує їх перебіг, а реструктуризація господарського
середовища, кількісне зростання і ускладення взаємозв’язків між суб’єктами
господарювання формують їх перспективу.
В той же
час низька ефективність господарювання більшості підприємств вказує на нагальну
необхідність посилення інтеграції науки і реального сектору економіки,
актуальність розроблення управлінських методологій, адаптованих до потреб
функціонування підприємств у специфічних умовах середовища трансформаційної
економіки.
Сутність
діалектики сучасного виробництва можна представити у вигляді переходу від стану,
за якого кількісно-якісні характеристики виробництва визначалися переважно
майстерністю, талантом та працьовитістю окремих виконавців, до стану, за якого кількісно-якісні параметри виробничого
процесу формуються автоматично, завдяки організаційно-технологічним механізмам
та вузькоспеціалізованим кваліфікаціям виконавців. Процес такого переходу
історично формувався трьома хвилями, що послідовно розгорталися одна за одною,
починаючи з ХІХ століття, і в перманентному режимі продовжують свій розвиток по
сьогоднішній день.
Перша
хвиля (започаткована промисловим переворотом у ХІХ століття) – технологічна,
забезпечила рух у напрямку розвитку техніки і технології з метою мінімізації
впливу людського фактору на якість продукції, що виробляється.
Друга
хвиля – організаційна, що розгортається в ХХ столітті, забезпечила рух у
напрямку вдосконалення організації виробництва з метою мінімізації впливу
людського фактору на кількість продукції, що виробляється.
Ці
дві хвилі мали вирішальний вплив на
процес становлення і подальшого розвитку епохи масового споживання, підвищення
рівня матеріального добробуту пересічних громадян у розвинутих країнах.
Внаслідок цього процесу поступово відбувається перехід економічної влади від
виробника до споживача, від продавця до покупця. На практиці це призводить до
суттєвого зростання конкуренції на всіх рівнях і в різних сферах, а також до
індивідуалізації попиту. Завдяки розвитку сучасних комунікаційних мереж,
передусім інтернету, ці наслідки багатократно посилюються.
Виробники
мали дати адектватну відповідь на зазначені виклики і єдино можливим варіантом
такої відповіді стала адаптація до швидких змін попиту, зовнішнього середовища,
техніки і технології. Саме в руслі цієї адаптації розгортається третя хвиля (з
останньої третині ХХ століття) – управлінська. Її сутність полягає у
забезпеченні мінімізації впливу людського фактору на процес
організаційно-технологічних змін, які є єдиною гарантією конкурентоспроможності
підприємства в умовах постійного ущільнення конкурентного простору.
Цю хвилю
репрезентує сучасний розвиток економічної та управлінської науки, однією з
цілей якого є створення чітких і однозначних методик та способів управління,
здатних вирішити проблему досягнення підприємствами запланованих результатів
точно так, як станок із ЧПУ чи
автоматизована технологічна лінія забезпечують визначені їх паспортними даними
кількісно-якісні характеристики продукції, що на них виробляється.
В
контексті такої цілі виділяєтся відносно нова (особливо в Україні) концепція
управління результативністю діяльності підприємств. Управління результативністю
в класичній інтерпретації трактується як «процес перетворення планів у дії, в
результати», «управління стратегією» [3]. Управління результативністю
формується на основі наступних ідей.
1.
Максимальна конкретизація стратегії підприємства, тобто послідовне
розгортання стратегії в систему підпорядкованих цілей все більш прикладного
характеру на кожному наступному рівні.
2.
Максимальна формалізація стратегії, тобто встановлення системи
кількісно-якісних показників для вимірювання ступеню досягнення кожної
конкретної цілі, починаючи від існуючого становища й аж до цільового індикатора
(цільового показника, що репрезентує стан досягнення цілі).
3.
Максимальна персоніфікація стратегії, тобто доведення кожної прикладної
цілі до конкретного виконавця в такому вигляді, що б для нього була зрозуміла і
його конкретна ціль та дії з її досягнення, і місце цієї цілі в стратегії
всього підприємства, і сама стратегія підприємства.
4.
Максимально точна система відслідковування витрат ресурсів у ході
реалізації стратегії.
Чи
можливе широке використання концепції управління результативністю у вітчизняній
господарській практиці на сучасному етапі? Якщо мати на увазі не механічне
перенесення напрацьованих на Заході методик, а їх адаптацію, творче
доопрацювання, або навіть використання вищенаведених ідей, покладених в основу
методології управління результативністю, для створення власної концепції – то
відповідь позитивна. Більше того, в Україні досить активно розвиваються
методологічно близькі до управління результативністю напрямки управлінської та
економічної науки – управління витратами, управління вартістю [1,5].
Принагідно
зазначимо, що класичний підхід до управління результативністю ключового
значення надає стратегії. В той же час будь-яка стратегія розвитку підприємства
в сучасних умовах включає інноваційну, інвестиційну чи обидві ці складові, що
реалізуються у формі відповідних проектів. Та
й сама стратегія за формальними ознаками є проектом. Тому є всі підстави
вважати за продуктивну ідею збагачення концепції управління результативністю
підходами, напрацьованими в рамках розвитку методології управління проектами та
розробки економічного механізму проектної форми організації діяльності [4,6]. В
першу чергу мається на увазі більш коректне і масштабне врахування фактру часу,
що з погляду економічного механізму проекту трактується як економічний ресурс,
вартість якого проявляється в альтернативній формі.
Безумовно
важливим елементом розвитку вітчизняної концепції управління результативністю
діяльності підприємств має бути врахування інституційних та інших
особливостей економіки
трансформаційного типу [2], зокрема: недоформованість інституційного середовища
ринкової економіки; проблеми формування
правового середовища господарської діяльності; структурні та технологічні проблеми розвитку національної
економіки, що зумовлюють пріоритетність завдання технологічної
модернізації.
Література.
1.
Берсуцкий Я.Г., Лепа Н.Н., Гузь Н.Г. и др. Модели и
алгоритмы принятия управленческих решений. Донецк: ИЭП НАН Украины, 1998. – 307
с.
2.
Геєць В.М., Кваснюк Б.С., Звєряков М.І., Гриценко А.А.,Киреєв С.І.
Трансформація моделі економіки України. Ідеологія, протиріччя, перспективи / НАН
України; Інститут економічного прогнозування. – К.: Логос, 1999. – 497с.
3.
Кокинз Г. Управление результативностью. Как преодолеть
разрыв между объявленной стратегией и реальными процессами / Гэри Кокинз; Пер.
с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. – 315 с.
4.
Конащук В.Л. Економічна теорія й управління проектами. Економіка:
проблеми теорії та практики. Зб. наук. праць. В.209: ДНУ, Дніпропетровськ,
2005. – 241-247 с.
5.
Савчук В.П. Управление издержками предприятия и анализ
безубыточности. – Киев: Издательский дом «Максимум», 2001. – 127 с.
6.
Тян Р.Б., Холод Б.І., Ткаченко В.А. Управління проектами. Підручник. –
Д.: ДУЕП, 2002. – 224 с.