Розвиток світового господарства та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець20 – початок 21 століття

Важливою особливістю світової економіки є нерівномірність її розвитку не тільки між країнами, їх різними групами та географічними регіонами, але й щодо тимчасових періодів. Протягом майже півстолітнього періоду швидкість розвитку світової економіки істотно змінювалася. Можна розділити весь 46-річний період на 2 рівних за тривалістю періоду - до 1973 р. (до початку підвищення цін на нафту, найважчого післявоєнної кризи, масштабної лібералізації фінансових ринків) і після. .

У всій групі країн з ринковою економікою середньорічні темпи приросту ВВП на душу населення знизилися на 1,8%, у що розвиваються - на 1,2, Америці - на 1,8, в СЮС - на 2,6, а в країнах-енергоекспортерах - навіть на 6,5%.

Майже єдиним, але дуже важливим виключенням з цього «майже загального світового правила» стало прискорення економічного зростання КНР.

Після 1973 р. істотно зросли темпи економічного зростання в регіонах і країнах, найбільш залежних від імпорту енергоносіїв (Латинська Америка, Азія, КНР), в той час як у регіонах і країнах, мало залежних від зовнішніх поставок енергоносіїв (Північна Америка, Європа, колишні соціалістичні країни, СРСР), темпи економічного зростання різко скоротилися, а в країнах-енергоекспортерах навіть стали негативними.

Зміни в динаміці світової економіки, мабуть, не пов'язані ні з підвищенням цін на енергоносії, ні з лібералізацією фінансових ринків, ні з економічною кризою 1973-1975 рр.. З іншого боку, не виключено, що в основі розбіжних тенденцій економічного розвитку в цих двох великих групах країн - прискорення зростання в ринкових країнах Азії і КНР і уповільнення зростання в розвинених ринкових і колишніх соціалістичних країнах (без КНР) - лежать різноспрямовані тенденції одного і того ж процесу.

Важливою характеристикою економічного розвитку є рівень концентрації виробництва ВВП в обмеженому колі країн. Останні півстоліття були відзначені істотними змінами в цій сфері. Протягом всього 46-річного періоду США вдавалося зберегти за собою роль незаперечного світового лідера за абсолютними обсягами виробництва ВВП. Тим не менш, питома вага цієї країни в світовому ВВП скоротилася більш ніж на 10 процентних пунктів - з 31,3 до 20,6%.

Другу позицію у світовому «табелі про ранги» послідовно займали: у 1950-1971 рр.. - СРСР, в 1972-1993 - Японія, починаючи з 1994 р. - КНР.

Важливою особливістю розвитку світової економіки є зміни в диференціації населення світу за рівнем виробництва ВВП на душу населення.

Незважаючи на деякі коливання, панівною тенденцією в останні півстоліття стало поступове пом'якшення диференціації доходів і деяке зближення відносних рівнів економічного розвитку в країнах з високими і низькими показниками ВВП на душу населення..

Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються (КР), які дістали назву ”нові індустріальні країни”(НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці.

Склад НІК постійно змінюється. У 80-ті роки у неї включали країни і території Східної Азії (Південна Корея, О.Тайвань, Гонконг, Сінгапур - четвірка ”драконів”), найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді Індію, Єгипет. Намітилася тенденція розширення цієї групи за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль НІК.

Швидкий розвиток цих країн перш за все пов’язаний з розвитком міжнародної торгівлі НІК з розвиненими країнами (РК).Вражаючий “ривок” азіатської четвірки (АЧ) зумовлений об’єктивними процесами у світовій економіці. Першим поштовхом стало перенесення в 60-70х роках з РК до КР деяких галузей легкої промисловості, металургії, хімії, а потім- машинобудування, електроніки.

З середини 80-х років у зв’язку із зростанням вартості робочої сили, з підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління в свою чергу почали втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, АЧ почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою-Малайзію, Індонезію, Таїланд, чим і сприяла появі НІК другого покоління.

Очевидно, збереження даної тенденції приведе до розширення кола НІК і наступної передачі до країн третьої хвилі. Такий процес “ступінчастої” індустріалізації, коли кожна країна піднімаючись технологічними сходами вгору, звільняє нижню сходинку для інших, дістав образну назву “летючих гусей” за аналогією пташиного ключа, який нагадує клин, що чимраз більше розширюється.

Результатом цього процесу став значний економічний розвиток НІК, змінилися макроекономічні пропорції економіки, сталися зрушення у структурі промислового виробництва. Важливим фактором росту НІК стала ефективна макроекономічна політика, що полягала у підтримці стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулюванні підвищення попиту і пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестування.

У другій половині XX ст. міжнародні економічні відносини у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяло розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилюється міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшується відкритість національних економік, розвиваються та укріплюються регіональні міжнародні структури. Міжнародні зв´язки пронизують більшість національних економік, спричиняючи значний вплив на світову економіку.

МЕВ відображають господарські зв´язки між державами, регіональними об´єднаннями, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарів і послуг, матеріальних і фінансових ресурсів. Основою їх є ринкові системи і механізми.

Міжнародні економічні відносини проявляються на різних рівнях економіки — на макрорівні, мікрорівні, наднаціональному рівні. На кожному з рівнів діють різні суб´єкти зовнішньоекономічної діяльності: на мікрорівні — окремі громадяни, підприємства і фірми, які проводять зовнішньоекономічні операції; на макрорівні — національні господарства, які безпосередньо здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність; на наднаціональному рівні — міжнародні організації та наднаціональні інститути.

У світовому господарстві розвиваються усі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

1) міжнародна торгівля товарами та послугами;

2) міжнародна міграція капіталу;

3) міжнародна міграція робочої сили;

4) міжнародна передача технології;

5) міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

6) міжнародна економічна інтеграція;

7) міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Усі форми міжнародних економічних відносин взаємопов´язані й взаємозалежні. Для них на сучасному етапі характерне:

1) зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міжнародної торгівлі готовою продукцією — із суто комерційної вона значною мірою перетворилась у засіб безпосереднього обслуговування національних виробничих процесів;

2)інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;

3)зростання масштабів міграції робочої сили;

4)прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;

5)швидкий обмін науково-технічними знаннями;

6)розвиток сфери послуг;

7) об´єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.

Інституціоналізм - це альтернатива неокласичному напряму економічної теорії. Інституціоналісти рушійною силою економіки, поряд з матеріальними факторами, вважають також духовні, моральні, правові та інші фактори, що розглядаються в історичному контексті. Інакше кажучи, у інституціоналізмі предметом аналізу є економічні й неекономічні аспекти. При цьому об'єкти дослідження - інститути - не поділяються на первинні чи вторинні і не протиставляються один одному .

Термін "інституціоналізм" (лат. ішгітигіо - образ дії, зазвичай напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. За визначенням У. Гамільтона, інститут - це "словесний символ, введений для кращого опису групи суспільних звичаїв", "спосіб мислення", який став звичкою для групи людей або звичаєм для народу

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього, відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначального впливу відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства.

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).

Література:

1. Мочарний С.В. , Каніщенко Л.О. Короткий курс економічної теорії: Навчальний посібник. – Т. : Економічна думка, 2000.

2. Економіка України:стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В.М. Гейця. – К.: Фенікс, 2003.

3. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В.М. Гейця, Є.Г. Панченка. – Вища школа, 2003.