История науки и техники

Муханов В. М.

Вінницький Національний аграрний університет

Стан науково-дослідної справи в галузі вирощування культурної сої в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Дослідницький інтерес до культури сої, що активізувався наприкінці ХІХ століття має під собою цілу низку соціально-економічних чинників. Сільське господарство Правобережної України, орієнтоване як на внутрішній, так й на європейські ринки у пореформений період вимагало переорієнтації орних земель, що було пов’язано з напливом дешевого зерна з Сибіру. В зв’язку з цим, агрономи-експерементатори велику увагу приділяли пошуку універсальної харчової та кормової культури, яка б знайшла своє місце у сівозмінах та сприяла зростанню товарності та прибутковості господарств. За підрахунками дослідників, що працювали з культурою на землях Правобережної України, промислове вирощування сої могло стати найперспективнішим напрямком сільського господарства.

Вивчаючи історію розповсюдження сої як сільськогосподарської культури, можна стверджувати, що в Україні сою було вперше засіяно в 1876 р. на Буковині економом Н. Дімітрієвічусом. Насіння було одержано від Ф. Габерландта, який акліматизував культуру в Європі. [7]

Одним з найперших активних пропагандистів сої був український агроном, директор земського сільськогосподарського училища І. Подоба, що звернув увагу на статті по сої Л. Семполовського, опубліковані в 1874 р. у Варшаві. У 1877 р. І. Подоба одержав від професора Ф. Габерланда 25 примірників насіння так званої жовтої сої, розмножив її в Дніпровському повіті Таврії (в районі с. Дніпровка, нині Запорозької області), засівав один рік на Херсонському дослідному полі і три роки в господарстві «Асканія-Нова» (Чаплинський район Херсонської області) поступово розширюючи досліди за участю нових сортів культури. В процесі дослідницької діяльності І. Подоба висівав такі сорти сої як чорна пізня, жовта пізня, Етампська гігантська, жовта дрібносім’янна, зеленa Самарова, коричнева дрібносім’янна. Зокрема І. Подобі вдалося отримувати стійкі врожаї в 120-160 пудів насіння сої з десятини (7-9 ц/га). [12] Підсумовуючи кількарічні результати дослідницької роботи, І. Подоба писав, що соя серед бобових культур за поживною цінністю, стійкістю до місцевих умов вирощування посідає перше місце, сою як найкориснішу з всього сімейства бобових рослину можна культивувати в Україні там, де дозріває квасоля, сорго, кукурудза. Окрім того, дослідник підкреслював, що соя є надзвичайно важливою культурою для сільського господарства українського півдня. Підсумовуючи результати дослідницької роботи агроном-експериментатор публікував статті у періодичних виданнях того часу, розсилав насіння сої всім зацікавленим особам, намагався якнайбільше популяризувати культуру за рахунок надання агротехнічних рекомендацій.

В останній чвертині ХІХ ст. у відомому журналі „Записки Общества Сельского Хозяйства Южной России” з’являлися замітки та статті про сою, що свідчило про зростання науково-дослідного інтересу до цієї культури. Також в цей період виходять книги в яких було подано результати системної дослідної роботи з соєю, найпопулярнішими виданнями стали монографії І. Подоби, В. Гіляранського та Л. Юркевича. [1]

В 1882 році питання про можливість культивувати сою на півдні Росії (тобто в межах сучасної України) остаточно зняв професор Санкт-Петербурзького О. Совєтов, який на зборах сільських господарів у Петербурзі виступив із доповіддю про перспективи використання сої у сільському господарстві Російської імперії.

В 1883 р. на сільськогосподарській виставці в м. Полтаві серед культур, що були предметом торгівлі, були представлені Циглерівською економією великого князя Михайла Миколайовича соєві боби та соєва олія. Проте, як відзначав секретар Полтавського товариства сільського господарства В. Фурдуєв насіння сої, як і сама культура, були виставлені лише як експонати, що не набули практичного значення для землеробства.

У 1882 р. спробу вирощувати чорну сою в Бендерівському повіті Бессарабської губернії здійснив І. Макаров, а в 1878-1883 рр. на Полтавщині культуру вивчав Л. Черноглазов, зокрема йому вдалося отримати врожай насіння сої від 82 до 144 пудів з десятини. Згодом Л. Черноглазов продовжив досліди з культурою у Кобеляцькому повіті Полтавської губернії.

У 1884 року на Одеській сільськогосподарській виставці, яку було організовано товариством сільського господарства, поряд з іншими експонатами фігурувала й соя у вигляді насіння різних сортів, а також деяких продуктів переробки, зокрема соєвої кава, мила, макухи. Цілком природньо, що виставка відіграла значну роль в справі популяризації цієї культури. [1]

У 1885 р. В. Гомілевський успішно проводив досліди із соєю під Києвом і одержував врожай по 150-197 пудів з десятини. В той же час продовжували сіяти сою в деяких господарствах Катеринославської, Таврії і Чернігівської губерній і розпочали вивчення культури також в окремих господарствах Гродненської, Могилевської, Новгородської, Калузької, Пензенської, Самарської, Люблінської, Тамбовської, Курської, Воронезької і Саратовської губерніях, однак повністю дозрівала вона лише в п’яти останніх.

Отже, незважаючи на багаточисельні експерименти із культивування сої в різних регіонах Російської імперії, позитивні результати вдалося отримати лише в окремих дослідних господарствах.

З літературних джерел про культурну сою тих часів заслуговують на увагу опубліковані лекції і доповіді в 1879-1881 р. професорів Петербурзького університету А. Совєтова, а також стаття Н. Органова, яку було надруковано в 1881 р. у працях Вільного Економічного товариства. У 1883 р. за розпорядженням цього товариства було видана монографію по сої В. Гіляранського за назвою «Китайский масличный горох», яка незважаючи на таку назву була змістовною і цінною в науковому сенсі.

На півдні Росії відданими пропагандистами сої були В. Бертенсон, який поширював відомості про неї на сторінках журналів «Хозяин», «По югу России», «Наше хозяйство» в 1889-1900 pp. та В. Гіляровський, що описував сою під назвою китайські боби та підкреслював значення цієї культури для сільського господарства.

Наприкінці ХІХ ст. пожвавлення наукового та господарського інтересу до сої спостеригалося в зв’язку з роботою І. Овсінського, який під час подорожі в 1893 р. по Азії привіз з Китаю декілька зразків скоростиглої сої, до того часу невідомої на Україні. Протягом шести років І. Овсінский шляхом добору вивів ранні сорти сої, з яких чорна дозрівала за 107-110 днів і давала достатньо високий врожай, а коричнева – за 100 днів, однак за врожайністю поступалася чорній. Ці сорти було передано до насінницького господарства Д. Матусевича (с. Гетьманівка Подільської губернії) за назвою соя ранньої селекції І. Овсінського, де зайняли площу близько 200 га. Окрім того, соя Овсінського висівалася в Балтському повіті Бессарабії та Херсонській губернії. Загалом, за розрахунками Д. Матусевича та І. Овсінського, врожаї сої в агро-кліматичних умовах Подільської губернії в перспективі мали складати сам 400-500. [5]

Одночасно з І. Овсінським на Поділлі вивчав сою Л. Юркевич, який привіз насіння сої в 1899 р. з Північної Кореї. У 1899 р. І. Овсінський розпочав перші експерименти з вирощування сої на дослідному полі Донецького товариства сільського господарства, а також на Немерчанській сільськогосподарській дослідній станції, де випробували п’ять сортів і розмножували сою І. Овсінського на площі близько 5 десятин. Протягом кількарічного експерименту дослідні ділянки продемонстрували достатньо високу врожайність та посухостійкість культури.[4]

Починаючи з 1899 р. Д. Матусевич активно популяризує культурну сою у провідних сільськогосподарських журналах того часу, поширює насіннєвий матеріал серед ентузіастів культури. До насіння додавалася брошура І. Овсінського (И. Е. Овсинский «Ранняя соя», - К. 1900) з описом агротехнічних прийомів вирощування культури та високою оцінкою сої як однієї з поживних високоврожайних культур, що дає 200-300 пудів насіння з десятини та має великі перспективи. [10] Пізніше, з метою подальшої популяризації культури Д. Матусевич видав брошуру «Опыты с соей. Отчет опытного поля Верхнеднепровского общества сельского хозяйства за 1908 г.».

В зв’язку із високим попитом на сою на внутрішньому ринку, Д. Матусевич продавав насіннєвий матеріал по ціні 10-15 за 1 пуд. Сою охоче купували селяни в господарствах Київської, Харківської, Подільської, Катериносласької, Подільської, Могильовської, Волинської губерній, а також на Кубані та в Криму. Врожаї насіння культури в вищеперерахованих місцевостях становили в межах 50-120 пудів з десятини.

В 1899 р. в Києві І. Овсинський описав сою як Soja hispida praecok та продовжив її вирощування в Деражні, Л. Семполовський - в Деребжині (Derebzin). У цьому регіоні посіви сої в кінці ХІХ ст. вже були відомі, звідси місцеві сорти поступово проникали до країн Західної Європи

Активна робота із колекцією сої І. Овсінського проводилася в 1899 р. на Немерчанській дослідній станції (територія сучасної Вінницької області), де вивчали і розмножували п’ять сортів на площі п’ять десятин. В тому ж році було висіяно перші посіви сої на дослідному полі Донецької спілки сільського господарства.

Дослідницьку роботу з культурою успішно продовжував Г. Чечот, який культивував насіннєвий матеріал доктора І. Овсінського в Гродненській губернії, отримавши від нього 10 г чорної та 20 г коричневої сої. Результати дослідів Г. Чечота знайшли відображення на сторінках польського журналу «Rolnik I Hodowca» за 1898 рік. Зокрема, у своїй статті автор згадує про основні прийоми роботи з культурою, що застосовувалися на європейських полях в кінці ХІХ ст. Зважаючи на невисоку якість ґрунтів, Гродненської губернії, досліднику вдалося отримати врожай сам 12,6.

На полях Харківського земельного училища І. Білецький протягом 12 років проводив досліди з 40 сортами сої, з яких досягали повної стиглості 19 ранньо і середньостиглих сортів. Результати цих досліджень було опубліковані ним в статті «Опьты воздельывания американских, китайских и японских сортов сои» («Хозяйство», 1910. - № 10-15).

У Ліпецькому повіті Тамбовської губернії в 1899 р. досить успішно випробував сою І. Клінген. Підсумовуючи результати роботи, дослідник вказував, що введення до сівозміни такої високопоживної кормової азотофіксуючої культури як соя має великі перспективи в сільському господарстві Росії. Однак, слід зазначити, що в деяких випадках переоцінка значення сої негативно позначилася на її впровадженні, особливо на тлі невдач, що мали місце в ряді випадків.

У 1900 р. у Петербурзі було видано роботу В. Гомілевського «Про китайский боб и его значение для российского хозяйства», в якій автор узагальнив результати власних дослідів з соєю, а також підсумував результати роботи вітчизняних та деяких закордонних дослідників цієї культури. Окрему увагу В. Гомілевський приділив прогнозуванню перспектив промислового використання сої. Зокрема, він зазначав, що фабричне виробництво олії із сої через порівняно з іншими олійними рослинами невеликим вмістом олії навряд чи може вважатися економічно вигідним та доцільним, проте, якщо останнє розглядати в зв’язку з виробництвом високоприбуткової соєвої макухи, то виробництво буде цілком вигідним.

Чимало нових, надзвичайно цінних для подальшої дослідної роботи з культурою сортів сої привезли на Україну після російсько-японської війни 1904-05 рр. демобілізовані солдати. Це так звані «місцеві» сорти – жовті, чорні, зелені та інші, які культивувалися в сільських господарствах різних регіонів України. В подальшому для селекціонерів вони являли собою досить цікавий матеріал, так як встигли достатньо акліматизуватися.

За даними 1909 р. в європейських експериментально-дослідних господарствах вирощували до десяти сортів сої, серед яких були сорти з чорним і бурим насінням, завезені з Поділля та поширені під різними назвами: Угорська, Мінсон, Поділля, Бакшет, Черні.

В умовах зони Степу соя була відома селянам у Катеринославській губернії. У звіті Верхньодніпровського дослідного поля за 1910 р. подається інформація про вирощування та використання культури в місцевих умовах: "Соя хотя и не местное растение, но культура ее давно известна в Екатеринославской губернии, где изредка можно встретить крестьян, сеющих ее ради масла. Зерно сои богатое жиром (18%) и белком (36%), поэтому может служить как для получения масла, так и для получения высокой степени питательности корма для животных". [2;24] В цій місцевості у селян зустрічалися посіви сої для переробки на олію тільки з чорним насінням, яка чудово акліматизувалася, завжди дозрівала. Тут її висівали також на сіно і зелений корм у сумішках з кукурудзою і цукровим сорго. Крім місцевої сої з чорним насінням випробували американські сорти, деякі з них виявились надзвичайно пізньостиглими й лише окремі були придатні для цього регіону.

У зв'язку з поширенням на початку XX ст. в Україні виробництва кукурудзи на корм худобі, виникла гостра потреба у культивуванні однорічної пізньостиглої бобової культури. Для цього були виписані з штату Іллінойс (США) сорти сої, які одержали через посередництво губернського агронома І. Розета в травні, передані в невеликій кількості на дослідне поле Верхньодніпровського товариства сільських господарів Катеринославської губернії і були висіяні на невеличких ділянках. В 1908 р. соя Ogeman soy (дозріла 28 серпня) забезпечила врожай насіння 27,3 пудів з десятини, Чорна місцева (було висіяно на 20 днів раніше, дозріла 15 вересня) - 31,5, Чорна американська (дозріла 15 вересня) - 41,21, Wірреn sоу (15 вересня) - 27,27, Еагlу medium gгееn (15 вересня) - 17,34. [2]

З квітня 1909 р. на дослідному полі Верхньодніпровського товариства сільських господарств було продовжено дослідну роботу з культивування низки сортів сої. Зокрема, до посівної роботи додатково було залучено такі сорти як Early yellow soysoyben, Ogeman soybeans, Wippen soy, зелена рання, Еагlу medium gгееn, Gespy soy.

Результати роботи на ділянці Верходніпровського товариства сільських господарств дозволяють зробити висновки про невисоку продуктивність місцевих сортів та спорадичність отриманих результатів, зумовлену відсутністю чітких уявлень про основні агроприйоми з вирощування культури.

Таким чином, незважаючи на окремі успіхи у роботі з культурою, зацікавленість соєю поступово спадала. Основними причинами зменшення інтересу до культури були відсутність попиту на соєву олію з боку промисловості та брак досвіду у сортовипробуванні цієї нової для України культури, відсутність знань щодо способів культивації та переробки сої на харчові продукти.

Література:

1. Бордаков П. П. Соя / П. П. Бордаков. – Харків.: Рад. Селянин, 1930 - 206 с.

2. Бабич А. О., А. А. Бабич-Побережна Селекція і розміщення виробництва сої в Україні / А. О. Бабич, А. А. Бабич-Побережна. - К. : ФОП Данилюк В. Г., 2008. – 216 с.

3. Гиляранский В. П. Монография китайского масличного гороха (Soja hispida) / В. П. 3. Гиляранский. - СПб.: Тип. Т-ва "Обществ. польза", 1883. - 48 с.

4. Юркевич Л. Соя ранняя как насущная пища для губерний, пострадавших от неурожая / Л. Юркевич. - Киев, 1899 - 30 с.

5. Ранняя соя Овсинского. - Спб. 1899 - 15 с.

6. Гордиенко В. А., Либерштейн И. И. Кладовая белка: [Рассказы о сое] / В. А. Гордиенко, И. И. Либерштейн. - М.: Колос, 1969 - 151 с.

7. Дерев’янський В. П. Соя (історія походження) / В. П. Дерев’янський. – К.: УкрІНТЕІ, 1996. – 12 с.

8. Енкен В. Б. Соя / В. Б. Енкен. - М.: Сельхозгиз, 1959 - 298 с.

9. Тупикова Г. П. Соя / Г. П. Тупикова. - М.: Сельхозгиз,1930 - 145 с.

10. Бобовые земного шара. - Л.: Наука, 1991 - 144 с.

11. Лещенко А. К. Культура сої на Україні / А. К. Лещенко. - К.: Вид-во Укр. Акад. с.-г. наук, 1962 - 325 с.

12. Лещенко А. К. Культура сои / А. К. Лещенко. - К.: Наукова думка, - 1978. – 236 с.