УДК 811.112.2’276.12

Kозак Н.І.

Олєйнікова Г.О.

Історичні передумови появи німецьких прізвищ на півдні України

Історія поселення німецького населення на півдні України, звичаї, традиції, особливості говірок були і залишаються об´єктом дослідження науковців. Цим питанням присвячено окремі праці М.Ф. Дмитрова, О. Макаренка, К. Чокона, В. Сергійчука, А. Лактіонової та інших. Прізвищам німців південної України дотепер не приділялось належної уваги.

Серед доволі строкатого етнонаціонального складу Півдня України значну цікавість викликає історія німецької національної меншини, представники якої за різних обставин залишили Батьківщину й оселилися в Російській імперії на межі XVIII – XIX століть.

Південь України заселявся на багатонаціональній основі. Тут взаємодіяли етнічні групи різних рівнів соціально – економічного розвитку, різних культурно – господарчих типів. Інтенсивне заселення цієї території розпочалося в 60 – 70 рр 18 ст. і відбувалося в першу чергу за рахунок внутрішньої колонізації з переважаючою роллю українського населення. Але внутрішня колонізація стримувалась кріпосничими порядками, що господарювали в Російській імперії, тому керівники вирішили використати фактор зовнішньої колонізації. Саме вона сприяла появі на Півдні України сербів, греків, євреїв, болгар, німців, шведів, французів[1:67,69].

Необхідно також вказати на деякі факти з історії іноземної колонізації Росії в 18 ст., так як вони мали важливе значення для наступного етапу колонізації на поч. 19 ст. 4 грудня 1762 року Катерина II ініціювала звертання до всіх іноземців, за виключенням євреїв, що спонукало їх переселятися в Росію. Однак в ньому не було конкретних пропозицій та гарантій для переселенців. Тому 22 липня 1763 р. був виданий спеціальний маніфест, в якому відзначались права і пільги для майбутніх переселенців. Іншим законодавчим актом створювалась в Петербурзі канцелярія опікунства над іноземними поселенцями, яку очолив граф Григорій Орлов[2:138]. Спеціальна інструкція передбачала забезпечення Канцелярією відповідного прийому іноземцям. До її компетенції належали тільки ті іноземці, які бажали поселитися в Росії назавжди. Набір колоністів для поселення в Росії доручався російським дипломатичним агентам, які отримували спеціальні пояснення Колегії іноземних справ. Рішення цієї задачі було доручене послам князю Довгорукову в Берліні, Остерману в Стокгольмі, Воронцову в Лондоні, Гроссу в Гаазі, а також активним підтримувачам іноземної колонізації Росії – послам Смоліну в Регенсбурзі і Мусіну – Пушкіну в Гамбурзі. Але з задачею впоратися було достатньо важко, тому до справи почали заохочуватися спеціальні люди з місцевого населення. Ними ставали люди різних станів та професій, в тому числі знатні люди. З ними заключався договір і вони повинні були притримуватися спеціальних правил: не обіцяти переселенцям нічого більше окрім зазначеного в маніфесті і проти російських законів; включати статтю, що вимагала від майбутніх колоністів попередніх грошових вкладів як плату за майбутні витрати. Їм дозволялось заключати з колоністами додаткові умови відносно їх власних доходів. За це так названі «вербовщики» отримували певні десятини землі, а також право на безподатковий продаж товарів, виготовлених колоністами, на протязі 10 років. Їм також дозволялося засновувати поселення колоністів й керувати ними. Отже, в цілому, вони мали достатньо вигідні для себе умови, щоб й надалі усіма силами заохочувати німецьке населення на переїзд. Звичайно, під впливом пропаганди швидко росла кількість людей, згідних на переїзд в Росію. Така втрата робочих рук і населення, звісно, викликала занепокоєння у керівників Австрії, Прусії, Іспанії, Франції, Швеції, які негайно почали приймати необхідні антиеміграційні міри. Більш того, ці країни намагалися повернути своїх підданих, тому набір переселенців відбувався надзвичайно обережно[3:119,124].

В 1766 р. російське керівництво оголосило про зупинку закликів колоністів для того, щоб надати прибулим всі необхідні умови для проживання.

Відомо, що після російсько – турецьких війн 1768 – 1774 і 1787 – 1791 рр. до Росії перейшли значні території між Південним Бугом та Дніпром. Росія отримала важливий вихід до Чорного моря, а невдовзі царським указом від 1783 р. до Росії було приєднане Кримське ханство[4:92].

Спеціалісти вважають, що колонізація Півдня України починається з переселення сюди в кінці 80-х років 18 ст. меннонітів – послідовників голандського релігійного проповідника С. Менно. Немало прихильників його вчення було серед німців. Спочатку їх селили біля Дніпра на ос. Хортиця, де вже в 1790 р. було засновано 8 колоній. Потім в 1803 р. їм були надані землі, і в 1822 р. існувало вже 23 колонії. Відповідно підрахункам В.М. Кабузана, динаміка німецького переселення в Новоросію виглядала так: на к. 18 ст. – 5,5 тис людей, 1815 – збільшення німецького більш ніж в 8 раз, 1857 – збільшення в 25 раз. Якщо в 1795 р. в Херсонській губернії кількість німецьких колоністів складала 0,8% всього населення, то в 1857 р. – уже 3,9, а в одеському регіоні – навіть 12%.

Організоване заснування перших німецьких колоній в Причорномор’ї проходило в 3 етапи в роки 1803 – 1806, 1808 – 1811 і 1814 – 1825. Незабаром виникли такі групи колоній як Гросс – Лібентальська ( біля Одеси ), Цюріхстальська ( Феодосія ), Нойзатська ( Сімферополь ), Молочанська, Глюкстальська, Березанська та колонії біля Маріуполя.

Відповідно планам російського керівництва іноземні переселенці в заселенні краю повинні були зіграти ресурсно – людську роль, а також стати покажчиком економічної сили.

Авторитетний дослідник К. Штумп назвав наступні причини переселення німців в російську імперію – політичні причини: обов’язкова воєнна служба, яка була нелегкою, іноземні окупації, пригнічення зі сторони керівників; економічні причини: неврожаї, голодні роки, високі налоги, потреба в просторі; релігійні переслідування; особисті причини[5:310].

З іншої сторони переселенню сприяли привабливі пільги, що надавалися російським керівництвом. Необхідно також підкреслити, що колонізація в Новоросійському краї велась з досвідом попередньої в Росії. Тому завдяки попередньому досвіді вдалося уникнути багатьох помилок, передбачених в маніфесті Олександра I: допущення тільки виключно хороших землеробів, ремісників з досвідом роботи в сільському господарстві, можуть привезти з собою не менше 300 гульденів, обов’язково сімейні і т.д.

Маніфест 20 лютого 1804 року включав пільги для переселенців, дані ще Катериною II: право вільного пересування в межах всієї Росії. право на віросповідання своєї релігії та богослужіння, звільнення від обов’язкової державної та воєнної служби, право торговцям та ремісникам приєднуватися до російських гільдій і цехів, створювати свої промислові підприємства[6:100]. За колоністами зберігалося право повернення на батьківщину, але при умові виплати боргу державі й налогу за користування землею на протязі 3 років. Якщо колоніст не виконував свої зобов’язування, його могли депортувати з країни, але при умові виплати довгу.

Список літератури:

1.Гриневич О.Історія заселення Миколаївщини та розвитку національних культур:( За документами державного архіву Миколаївської області)//Краєзнавчий альманах.-Миколаїв,2004.-№1.-с. 67-70.

2.Дмитріэнко М. та інші. Німці в Україні:історія і сучасність//Віче.-1992.-№5.-с. 135-147.

3.К вопросу об основании неметких колоний на Николаевщине в нач. XX ст.//“Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження“: VI Миколаїв. обл. краєзн. конф.-Миколаїв,2000.-с. 119-125.

4.Козырева М. Из истории немецких районов юга Украины//Тези перш. обл. конф. “Історія.Етногграфія.Культура.Нові дослідження“.-Миколаїв,1995.-с.93-95.

5.Козирева М.Е.,Лінгов А.А. Особливості функціонування Карл-Лібкнехтовськогор району як німецької національної адміністративно-територіальної одиниці.//Історія півдня України від найдавніших часів до сучасності: Зб. наук. праць.-Миколаїв;Одеса,1999.-4-2-с. 307-311.

6.Майслер В. Исторический путь немцев в Украине//Краєзнавчий альманах.-Миколаїв,2004.-с. 96-102.-№1.