Психология и социология/12. Социальная психология

ст. викл. Жовтан О.Л.

Хмельницький інститут МАУП, Україна

Мораль та духовність у розрізі часу

Духовність людини – поняття, яке виникло за давніх часів і не має чітко окресленого значення. Духовність людини по-різному трактується у світській (науковій) та християнський традиціях. У першій – вона зводиться до душевності, моральності, інтелектуальності, доброчинності, «ідеалу, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтації на вищі, абсолютні цінності»[13]. У другій – це поняття виводиться за рамки буття душі (психіки). Духовні люди за апостолом Павлом, – «які виводяться Святим Духом». В обох випадках мова йдеться про найвищі цінності природи людини, яка розуміється по-різному і не співпадає в цих двох світоглядних системах, релігійній та антропологічній.

Осмислення витоків та причин кризи західної цивілізації, у тому числі кризи пізнання людини, призводить до необхідності перегляду поняття духовності тими, хто займається цими питаннями. У світлі вивчення питання духовності спробуємо ознайомитися з поглядами авторитетних науковців, тих кому були та є небайдужі внутрішнє наповнення та розвиток людської особистості у найближчому до нас історичному просторі та в сьогоденні, та розібратись чи вважається духовність цінністю як такою та потрібною сучасній людині.

«Щоб створити бажане емоційне життя та здорову психосферу, – пише всесвітньовідомий лауреат нобелівської премії Е. Тоффлер, – …ми повинні признати три основних вимоги будь-якої особистості: потреба у спільності, структурі та сенсі.»[8;581] В будь-яких умовах, а тим більше в умовах тотальної кризи – економічної, політичної, інтелектуальної, культурної, т. д., – про яку все частіше говорять у сьогоденні, віднайти сенс чи залишитися частиною структури, яка враховуватиме тебе як єдине ціле, завдання не з легких. Релігія, як особлива форма пізнання світу, завжди намагалася представити людині свій сенс існування, своє бачення моральних принципів та поняття цінностей, які складають для неї безперечну важливість. Християнський погляд на людину дає в своїх працях російський релігійний філософ М. О. Бердяєв.[2;24] Він пише, що проблема людини може бути цілісно поставлена та вирішена лише у світлі ідеї боголюдства. Суттєвим для особистості є те, що вона припускає існування надособистого, того, що перевищує її і до чого вона прагне. Суспільство тільки частина особистості, лише її соціальна сторона. Особистість, стверджує філософ, не є також частиною світу, космосу, навпаки, космос – частина особистості. Особистість є божа ідея, завдання. Людина, що складається з душі та тіла є істота природна. Але дух не є природа.

         Існує думка, що духовність людини трансформується у духовність суспільства. З погляду релігійних представників епоха Відродження призвела до прогресуючих втрат духовності в усіх сферах та на всіх рівнях суспільного та особистого життя, у мистецтві, науці, де духовність вийшла за рамки проблематики соціальних та гуманітарних сфер знання. Виникла нова ментальність та новий соціальний тип людини, з іншою нехристиянською системою цінностей. Навіть приурочуються до цієї думки описи такого феномена філософами та психологами минулого століття, які трактуються як вирок чи навіть діагноз: бездуховність чи помилкова духовність. Е. Фромм писав про переважаючий у західному суспільстві соціальний тип, особливий «анальний» характер – скупий, пунктуальний, впертий, спрямований на корисливість, але що заощаджує на почуттях, якості якого були прирівняні до норми моральної поведінки та розглядалися як висловлення людської природи. «Це не має стержня, у ньому порушено почуття ідентичності, відсутні духовні інтереси. Головний метод успіху – гарна упаковка, вміння підносити себе як товар.»[11;4]

         Відчужений від себе та інших людей нагадує шизоїдний характер. Е. Фромм робить висновки про невротичний розвиток особистості у хворому буржуазному суспільстві, в котрому переважає анальний тип. У статті «Ринковий характер та кібернетична релігія» він пише про сучасний соціальний характер, якій прийшов на зміну, тому, що розвивався з XVI століття з часів індустріальної революції, про накопичувальний тип – авторитарний, одержимий, підприємливий.

         Головну роль у структурі ринкового характеру грає інтелект, позбавлений розуму (так як є розрив між розумом та серцем). Його емоції спрощені, він не відчуває глибокої прив’язаності ні до себе, ні до інших. Головні цінності – престиж комфорт, ціль – повна адаптація до ринку праці.

         20-30-ті роки ХХ століття, як вважає К. Хорні, висувають на авансцену нового героя – «невротичну особистість нашого часу», неспокійну, ворожу, не здатну любити, не прагнучу до кохання, яка субстантивує об’єкт прихильності, проектує на інших свою  агресивність, чи прагне до влади, престижу, домінуванню, володінню.[12;131]

         У 30-40 рр. М. О. Бердяєв описує свого сучасника як нарцисовану людину – трансцендентну духовну особу. Він у дрібницях зупиняється на вічній буржуазності, яка приймає різні обличчя та направляє свою волю до матеріальних благ[2;245], де вони мають спільне з Е. Фроммом, означене альтернативою існування – «бути чи мати».

         Р. Мей у середині ХХ століття головною проблемою називає апатію людини та суспільства, пустоту, внутрішній вакуум, що призводять до відчаю.[6] У 70-ті роки він ставить діагноз світові: шизоїдний розкол як захист особистості від надмірного стимулювання навколишнім світом. Особливості цього захисту – апатія, безглуздість життя, несвобода, байдужість до оточуючих, утікання від реальності, відчай страх, тривога, агресія, позбавлення від яких уявляється у сексуальних та матеріальних об’єктах.

         У кожного часу свої неврози і кожному часу потрібна своя психотерапія – заявляє В. Франкл.[10;165] У 70-ті роки він говорить про духовне пересичення сучасної людини, про втрату нею сенсу існування, про екзистенціальний вакуум, що призводить до ноогенних неврозів, до почуття втрати сенсу, що поширюються все більше та призводять до розповсюдження наркоманії та частим суїцидам, особливо серед молоді. Ноогенний невроз – це не тільки нудьга та апатія – це відсутність духовного сенсу, цілі життя, це хвороба совісті, адже у пошуках сенсу людину направляє його совість. Совість – це орган смислу.[10;38]

         І. П. Смірнов здійснив міждисциплінарне дослідження на стику психоаналізу та історії літератури – від романтизму до постмодернізму.[7;58] У кожному з цих направлень він описує головний психотип, фіксований на одній зі стадій психічного дозрівання дитини. З 60-х рр. ХХ століття, на його думку, у постмодерністській новітній культурі затверджується домінування симбіотичного характеру, який обирає між нарцисизмом та шизоїдністю, в результаті виходить шизонарцисизм.

         Мовою християнської психології різноманітні виявлення бездуховності, чи неправдивої духовності, – це варіанти відхилення людини від праведного шляху, на якому людина тільки й може виконати своє призначення – відновити образ Божий, уподібнитися Богові, стати особистістю.

         У ХVII столітті відомий англійський просвітитель Д. Локк у своїй книзі «Об управлении разумом» писав: «Велике правило нашого спасителя, що «ми повинні любити ближнього, як самого себе», є такою ж базовою істиною для управління життям людського суспільства, отже, на мою думку, вона єдина могла б без будь-яких труднощів розв’язати всі випадки та сумніви у сфері суспільної моралі.»[3;126]

         Проблема пошуку духовності у бездуховному світі дає широкий діапазон питань без відповідей та рішень без виконання. К. Юнг говорив, що серед його пацієнтів, які вступили у другу половину життя, не було жодного, чия проблема, в кінцевому випадку, не зводилася би до пошуку релігійного погляду на життя. Р. Мей, який його цитує, додає від себе: «Це в рівному ступені відноситься до тих, хто ще знаходиться у першій половині життя, перед ними постає завдання пошуку сенсу свого життя, а через нього – розуміння кінцевого сенсу існування взагалі.»[5;126]

         Найбільш чуттєві голови передчували загострення кризи бездуховності, яка стає головною проблемою сучасності, та передбачили повернення людини у швидкому майбутньому до релігійних цінностей.

У сучасності феномен релігійності стає актуальним ще тому, що людина, яка вимушена в умовах швидко змінюваного навколишнього середовища, технічного прогресу, природних та економічних катаклізм, в умовах шоку від того, що чекає на неї попереду, шоку майбутнього, який за Е. Тоффлером, «є продуктом сильно прискорюваного темпу змін у суспільстві»[9;23], «чіплятися» та «триматися» за «стовпи» найбільш їй зрозумілі, підтвердженні історичним буттям та міцністю традицій та національних поглядів на світ. У своїй книзі «Шок майбутнього», яка побачила світ у 1970 р., Е.Тоффлер написав про те, «що людство захоплює невідомий раніше психологічний стан, який за своїм впливом може бути прирівняний до захворювання. Є у цього захворювання назва – «футурошок» – шок майбутнього. Людство може згинути не від того, що будуть вичерпані кладові землі, вийде з під контролю атомна енергія чи загине знівечена природа. Люди вимруть через те, що не витримають психологічних навантажень.»[9;5] Хіба таки причини не можуть бути підґрунтям для того, що ми називаємо бездуховністю?

Якщо звернутися до центральної антропологічної науки – психології – то в різних її школах та направленнях на Заході можна побачити відродження зацікавленості до проблеми духовності. «З початку 90-х рр. навіть серед традиційних шкіл росте усвідомлення того, що духовний вимір людського досвіду є повноправною сферою дослідження та вивчення в рамках психологічної науки.»[10;71] Однак, якщо розглядати духовність як релігійний феномен, як на цьому наполягають здебільшого представники релігійних конфесій, то можливості психології та інших соціальних наук здаються багатьом християнським та нехристиянським філософам та психологам вкрай обмеженими. Наприклад, М. О. Бердяєв пише: «Науки про дух тим і відрізняються за своїм характером від наук про природу, що в них потрібні спорідненість та близькість того, хто пізнає, зі своїм предметом… Однак психологія як наука раціональна не знає духовної реальності та займається лише реальністю душевною.»[2;47]

 Якщо розглядати приклад власної країни, то бачимо, що в Україні повернення до духовних цінностей спостерігається в рамках повернення до Православ’я, відображається в інтересах до християнської психології, психотерапії, психіатрії. Християнська психологія з’являється тут як така, що зустрічає людину на півдороги від світу до храму. Її основний метод – бесіда, діалог, направлений на свідомість та підкріплення у свідомості співрозмовника знань та цінностей Великої Книги. Таким чином християнська психологія стає консультуванням та психотерапією тим, хто так потребує цього, перебуваючи у стані розгубленості, безпричальності та шокованості реальністю.

         Надання переваги християнським цінностям у ситуаціях морального вибору, та й у будь яких життєвих ситуаціях, виявилося позитивно пов’язаним з такими емоційними характеристиками, як менший рівень фрустрації, напруженості банальних потреб, тривожності. Тобто цілком може пояснюватися як захист людини від суворої реальності сьогодення, потрібна певному відсотку населення християнська цінність.

Ті, хто до цього не приходять в силу будь яких причин, можливо не потребуючи оного, напевне обирають шлях «екзистенціального егоїзму», про який пише О. Зінов’єв[4;109], характеристики якого можна було спостерігати у згаданих нами авторів вище. «Людина прагне не діяти на шкоду собі, перешкоджати діям інших, що шкодять їй, уникати погіршення умов свого існування, віддавати перевагу найкращім умовам існування.» Тоді, звичайно мова не йде про совість, голос розуму, і духовність стає поняттям другорядним і не важливим,  яке не береться взагалі як категорія до розгляду. «Людина, що зробила принципи моралі основою своєї поведінки та невід’ємним елементом своєї натури, – пише О. Зінов’єв, –  тут приречена до душевних страждань та на конфлікти з середовищем. Якщо людина хоче досягти успіху, перше, що вона повинна зробити, це повністю очиститися від внутрішньої моральності та розвити моральну мімікрію, тобто здатність використовувати зовнішні форми моральної поведінки як засіб приховування своєї неморальної сутності та як засіб у поведінці із законами комунальності. Мистецтво лицемірства тут стає настільки звичайною справою, що одним з правил поведінки стає заборона на викривання лицемірства.»[4;111-112]

         Таким чином результати спроб зробити дослідження на основі опрацювання друкованого матеріалу у сфері духовності на наявність чи відсутність людських цінностей призвели до викриття строкатої та неоднорідної картини, пов’язаної з особливостями поглядів, часу та людської особистості. Науковці у своїх дослідженнях світу демонструють як різнополярні, так і східні точки зору у розгляді суті категорії духовності. В середовищі людини, як об’єкту, який вони досліджують, виявлені різні тенденції – прагматичні, маніпулятивні, що прагнуть до матеріальних цінностей чи притримуються канонів релігії. У наявності феномен совісті, що відкидається, знеособлюється, знецінюється часом. Присутня також орієнтація на цінності релігійні, в нашому прикладі православні. Отже духовність або заміщається екзистенціальною манерою поведінки виживання, або зводиться ближче до релігійної моралі. Людина намагається зробити спробу вибору між тим чи іншим в умовах суспільства та часу, в яких вона живе.

 

Література:

1.     Бадхен А., Каган В. Новая психология и духовное измерение. Спб., 1993.

2.     Бердяев Н.А. О человеке, его свободе и духовности / Избранные труды. М., 1999.

3.     Величие здравого смысла: Человек эпохи Просвещения: Кн. для учителя / Сост. С. Я. Карп. — М.: Просвещение, 1992. — 287 c.: ил. (Философы и педагоги о личности и воспи­тании).

4.     Зиновьев, А.А. На пути к сверхобществу / Александр Александрович Зиновьев. – М.: Астрель, 2008. – 576 с.

5.     Мэй Р. Искусство психологического консультирования. М., 1994.

6.     Мэй Р. Любовь и воля. Изд-во «Рефл.-бук. Ваклер», 1997.

7.     Смирнов И.П. Психоистория современной литературы. М., 1994.

8.     Тоффлер Э. Третья волна: Пер. с англ. / Э. Тоффлер. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – 781, [2] с. – (Philisophy).

9.     Тоффлер Э. Шок будущего: Пер. с англ. / Э. Тоффлер. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – 557, [3] с. – (Philisophy).

10. Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1996.

11. Фромм Э. Иметь или быть. М., 1990.

12. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. М., 1995.

13. http://uk.wikipedia.org/wiki/