Экономические науки/ 12.Экономика сельского хозяйства

К.і.н. Вовк Ю. І.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Проблема оплати праці сільскогосподарських робітників у хіх – хх ст.

Розвиток товарно-грошових відносин і капіталізму сприяв нуклеризації сім’ї, а звичаєве право на спадщину і володіння землею батьків спричиняло дроблення наділів селян і погіршення їх соціально-економічного становища, що збільшувало кількість напівпролетарів. За даними урядової комісії 1901 року, сільських напівпролетарів, головним заняттям яких було наймитування, в кінці ХІХ століття в Україні було понад 8 млн. У Київській губернії їх налічувалось 1 326 тис. чол., в Подільській – 1 184 тис., в Волинській – 1 095 тис., Полтавській – 1 310 тис., в Харківській – 1 037 тис., Чернігівській – 819 тис., Херсонській – 664 тис., Катеринославській – 664 тис. і Таврійській – 259 тис. осіб.

Про тяжке становище селян йшлося навіть на засіданні Канівського повітового комітету Київської губернії з питань сільського господарства. Зокрема, на ньому говорилося про те, що частина селян дійшла жебрацького стану, ледве животіла, а родина Т. Горбина з Таганчі, волосного центру Канівського повіту, яка складалася з 36 душ, володіла 4 десятинами 630 сажнями землі.

Наприкінці 90-х років ХІХ ст. в Україні нараховувалось 10,7 млн. чоловіків і жінок, здатних до фізичної праці. З них у сільському господарстві могли бути задіяні 2,3 млн. осіб, промисловості – 1,1 млн. Решта, близько 7,3 млн. осіб, або понад 68 % від загальної кількості працездатних, становила надлишок робочої сили – результат аграрного перенаселення. Це було однією з причин масового безробіття.

Рятуючись від голоду, злиднів селянство залишало свої домівки і йшло в міста, поповнюючи ряди робітничого класу. Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалось близько 1,8 млн. робітників, що працювали за наймом у сільському господарстві , з них на Півдні України – 366 573, Правобережжі – 307 600 і Лівобережжі – 301 224 особи. Не менше 200 тис. поденних наймитів працювали на цукрових плантаціях. Крім цього, в Україні нараховувалося близько 774 тис. осіб, зайнятих кустарно-ремісничими промислами. За даними офіційного зведення статистичних відомостей про сільське господарство Росії за період з 1883 до 1900 року, середня поденна зарплата сільськогосподарських робітників в Україні коливалась від 25 до 40 коп. для чоловіків і від 15 до 25 коп. для жінок. В окремих повітах поденна плата була ще нижча. Те, що заробітна оплата праці наймитів сільськогосподарських робітників була дуже низькою, змушені були визнати навіть царські чиновники. Поденна плата труда тих, хто працював на вітряках, становила 20-25 коп., на цукрових заводах платня навіть кваліфікованим робітникам не перевищувала 15-45 крб. на місяць. У 1898-1899 рр. на цукроварнях Подільської губернії кваліфікований робітник отримував до 75 коп. на день, чорноробочі – по 42 коп., жінки – по 25 коп. Сільськогосподарському робітникові з 1 квітня до 1 жовтня в 1892-1896 рр. платили на Правобережжі 54 крб., а в 1897-1901 рр. вже менше – 51 крб., на Лівобережжі відповідно 65 і 64 крб., на Півдні України – 104 і 81 крб. Рівень оплати праці залежав як від застосування машин, так і від попиту на робочу силу. Більшим був попит на робочу силу жінок та напівдорослих, оскільки вона була дешевшою. На бурякових плантаціях Чернігівської губернії жінкам за очищення буряків платили 10 коп. з берківця. За день дві жінки очищали від 6 до 10 берківців, а за повний догляд з виконанням і очищенням буряків наймити отримували 25 коп. з берківця очищених буряків. У Харківській губернії Лебединського повіту селяни в економіях генерала Глазенапа наймались у 1904 році за 10-20 крб. на місяць (з 1 квітня до 1 жовтня). На фільварках Подільської губернії поденно жінки отримували 7,5 коп., а чоловіки – 10-15 коп. У 1904 році у Катеринославській губернії за 6 місяців (з квітня до жовтня) дорослому строковому робітникові платили 50-80 крб., жінці – 30-40 крб. Поденно чоловікам в „гарячу” пору платили 80 коп. – 1 крб. 50 коп., жінкам від 50 коп. до 1 крб.; а за шість місяців роботи чоловікам платили 60-70 крб., жінкам – від 40 до 50 крб. Взимку чоловікам платили 10 крб. на місяць на своїх харчах. За виснажливу працю в економії Черкаського повіту Київської губернії за рік чоловікам платили 100 крб., жінкам по 65-70 крб. З цієї суми вираховувалося 50 крб. за харчування. Заробіток на поденних роботах для чоловіків становив 30-40 коп., жінок – 20-25 коп.

На початку ХХ століття середній щоденний заробіток майстрового на цукроварні становив 1,5 крб., робітника 50 коп. (Київська губернія). У Звенигородському повіті Київщини заробітна плата в поміщицькій економії дорівнювала для поденних 25-30 коп., для постійних – 35-40 коп. на день. Під час жнив у 1902 році в економіях графа Потоцького на Поділлі платили 50-60 коп. чоловікам і 20-30 коп. жінкам. На сільськогосподарських роботах в економіях Мокрої Калигірки Звенигородського повіту Київщини косар за день роботи отримував 40 коп., сіяч – 30 коп., а молотник – 25 коп. За “хазяйські харчі” щоденно відраховувалось 15 коп. із заробітку. В Золотоніському повіті Полтавської губернії в економії Баратинського селяни працювали за 6 крб. на місяць. За спізнення на роботу платили штраф від 50 коп. до 1 крб. Селянам доводилося іти до поміщика або заможного селянина і збирати хліб за 5-6 снопів. У Таврійській губернії річний робітник одержував, враховуючи і утримання, 143 крб. 50 коп., строковий (на літо) – 55 крб. 67 коп. Фактично, заробіток сільськогосподарського робітника далеко не забезпечував прожиткового мінімуму його сім’ї. Підраховано, що лише для забезпечення продуктами харчування своєї сім’ї наймитові щорічно не вистачало близько 21 крб.

Отже, заробітна плата робітників цукроварень, наймитів і сільськогосподарських робітників мала регіональну специфіку. Найнижча заробітна плата була в густонаселених губерніях, більш висока – у південних. Разом з тим, оплата праці враховувала додаткові умови найму: харчування; штрафи; терміни (постійні, строкові робітники, поденники); стать та вік (жінки, чоловіки, підлітки); загальна економічна кон’юнктура тощо.