Історія / 2. Загальна
історія
К.і.н. Демочко Г.Л.
Харківський національний медичний
університет
ОБЛАШТУВАННЯ КАНАЛІЗАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ У ХАРКОВІ У ПЕРШІЙ
ЧВЕРТІ ХХ СТОЛІТТЯ
Питання про
необхідність створення каналізації у Харкові обговорювалося в міській думі ще з
80-х років ХІХ століття, але у міської влади не вистачало ні економічних
важелів, ні технічних можливостей для здійснення цього задуму. Однак з обранням у 1900 році на посаду міського
голови Олександра Костянтиновича Погорєлка ситуація різко змінилася. Міська
дума в 1907 році приймає рішення про необхідність спорудження каналізації та
відрядження до Західної Європи спеціалістів для набуття додаткових знань у цій
справі. За кордон поїхали заступник
міського голови професор К.О. Зворикін та міський лікар В.В. Фавр [1, с. 12].
Саме їхня доповідь була покладена в основу
проекту харківської каналізації. Головним будівничим каналізації міста
став Даниїл Самійлович Черкес, який невдовзі був переведений на посаду міського
інженера Харкова [2, с. 27; 3, с. 101].
Проект мав забезпечити наше місто
каналізацією на 30−40 років наперед, за прогнозованої чисельності
населення до 600 тисяч [1, с. 15]. Будівельні роботи розпочалися в 1912 році, а
перше приєднання до вуличної мережі відбулося в 1914 [4, с. 11]. Однак Перша світова війна змусила згорнути роботи, а
після подій 1917 року підключення на
певний час зовсім припинилися [там само, с. 74].
Радянська влада в першу чергу розв’язувала питання політичного характеру. За
свідченням професора Б. Веселовського, «городские советы, возникшие с
революцией и игравшие огромную роль в революционной борьбе, непосредственно
городским хозяйством первые годы почти не занимались» [5, с. 142].
З уведенням
політики «воєнного комунізму» почалося масове переселення робітників з підвалів
до квартир буржуазії. Квартирну плату відповідно до цієї політики було
скасовано, так само, як і плату за комунальні послуги [там само, с. 137].
Таким чином була зруйнована економічна база функціонування міського
господарства. І розширення мережі каналізації довелося припинити [6, с. 4]. «З настанням 1920 року стан
капітальних і порівняно нових споруд каналізації почав занепадати...
Відсутність матеріальних коштів і примусовий характер праці робітників фактично
залишили роботу всього обладнання та споруд без догляду... Мали місце випадки
фонтанування нечистот з колодязів каналізаційної мережі на вулицях міста» – ось
які факти повідомив у 1922 році журнал «Коммунальное хозяйство на Украине».
Таке становище спричинило зростання рівня інфекційних хвороб. Станом
на 1919 рік у Харкові зареєстровано 485 випадків натуральної віспи, 20055 –
висипного тифу, 2000 – поворотного тифу і 311 випадків холери [7, с. 3]. Епідемія холери на початку
20-х років лютувала так, що тільки за один день 30 червня 1922 р. в міські
лікарні з цим діагнозом потрапив 1031
пацієнт [8, 30 червня]. Мережа каналізації
складала лише 97 кілометрів у 1927 році [9, с. 42 ] та
103 кілометри у 1930 і охоплювала не більше 7 % будинків. Місто
обслуговували переважно асенізатори [10, ф. Р-203, оп. 1. спр. 1558, арк. 125].
З переходом
до непу з’явилися і кошти на розбудову каналізаційної мережі, щоправда, в
обмеженому обсязі. Неважко підрахувати, що за три роки найважливіша справа
містян майже не зрушила – додатково проклали десь 6 кілометрів мережі, що для
величезного міста було надзвичайно мало [11,
с. 8]. Такий
повільний поступ зокрема пояснюється тим, що подорожчали приєднання до
каналізації, в 1927 році вартість
одного приєднання становила 1500 карбованців [там само, с. 8]. Це при тому, що «партмаксимум» (розмір заробітної
платні, понад який комуніст не мав права отримувати) того року становив лише
200 карбованців на місяць. Фонд кредитування приєднань, створений міськрадою у
1927–1928 роках, виявився недостатнім, відтак міськрада була змушена подовжити
термін кредитування від 3 до 5 років для окремих категорій (дрібних житлокоопів
та робітників) [9, с. 42]. Мешканці міста, які мали каналізацію, не вміли
правильно нею користуватися, і до
решітки грабельного апарата насосної станції потрапляли ганчірки, кістки,
палки, навіть трупи дітей [11, с. 9]. До того ж лише 28 %
каналізаційних приєднань утримувалися в робочому стані, ще 30 % відведень були
відремонтовані мешканцями примусово, а решту вони й не збиралися ремонтувати. Такий
стан каналізації значно погіршував санітарне благополуччя міста. Протягом усіх
20-х років медики періодично виявляли в Харкові (переважно на околицях) вогнища
тифу, дизентерії, малярії.
Система каналізації була розроблена за
роздільним принципом, тому бруд, що змивався з вулиць дощовими й талими водами,
потрапляв до річок і осідав на дні. Лише частина промислових підприємств була
приєднана до міської каналізаційної системи, а деякі скидали свої відходи прямо
до річки, наприклад паровозобудівний завод, «Світло шахтаря», «Червоний
Жовтень», «Червона нитка», велозавод. Тільки Державінська мануфактура давала
щодня до 3 тисяч відер стічних вод [10, ф. Р-855, оп. 1, спр. 11, арк. 24; 10,
ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 6]. Усе це були потужні за рівнем промислового
виробництва підприємства міста, які давали найтоксичніші викиди в порівнянні з
іншими заводами та фабриками [12, с. 46]. До цього ганебного переліку
додавалися й дитбудинки. Наприклад, 31-й дитбудинок на вул. Всесвятській, 6
(для дітей, заражених лишаєм) зливав воду від прання й купання просто на
вулицю, що створювало небезпеку для робітничого району, адже стоки розливалися
по всій Кладовищенській вулиці і спричиняли
контактне зараження людей [10, ф. Р-820, оп. 1, спр. 997, арк. 53].
Як висновок
треба зазначити, що створення каналізації у місті хоча й проходило зі значними
труднощами, однак було однозначно позитивним явищем. Усі заходи, які
проводилися у місті в плані очищення його від нечистот, із початком роботи
каналізаційної мережі стали значно успішнішими та сприяли зменшенню
захворюваності інфекційними хворобами та підвищенню санітарної грамотності
серед населення.
Література: