Педагогические науки / 3.Методические
основы воспитательного процесса
Галацин К. О.
Національний
технічний університет України «КПІ», Україна
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ
КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ У ПОЗААУДИТОРНІЙ РОБОТІ
Тенденції розвитку світової спільноти, формування постіндустріального
інформаційного суспільства, інтеграція України в європейський освітній простір,
підвищення ролі комунікації в перетворювальних процесах усіх галузей
суспільного розвитку спонукають до активізації процесу формування
комунікативної культури студентів. Лише високо освічений і всебічно розвинений
фахівець здатний бути конкурентоспроможним на сучасному та майбутньому ринках
праці, успішно вирішувати професійні проблеми, спираючись на майстерність
спілкування й співробітництва з різними професійними категоріями. Тому одним із
завдань дисертаційного дослідження нами було визначено розкриття специфіки
формування комунікативної культури студентів вищих технічних навчальних
закладів у процесі позааудиторної роботи. Особливості формування комунікативної
культури особистості визначаються, на нашу думку, її віковими
психо-фізіологічними особливостями, соціальним статусом, специфікою професійної
діяльності тощо.
Аналіз наукових джерел свідчить,
що на сьогодні не існує цілісної й загальної теорії формування комунікативної
культури особистості у студентському віці. Дослідження переважно зосереджені на
механізмах і способах формування окремих складових досліджуваного феномена.
Йдеться про розвиток комунікативних умінь, наголошується на важливості
спілкування як активної діяльності особистості загалом; розглядаються механізми
формування окремих комунікативних якостей та характеристик особистості, які
становлять зміст особистісного компонента комунікативної культури.
Проблема формування комунікативної культури була і є предметом розгляду таких
вчених як А.Вербицкого, Ю.Кулюткіна, Л.Виготського, А.Леонтьєва, Д.Ельконіна,
І.Кона, М.Дьяченка, І.Зимньої, Л.Кандибовича, М.Казакова, З.Решетова,
Л.Столяренко, Т.Платонової, Б.Ананьєва, О.Винославської, А.Дмітрієвої, В.Лісовського,
Л.Подоляк, В.Грехнєвого, О.Донченко, М.М’ясищєва, В.Соколової, Л.Сохань, В.Тихоновича,
О.Бодальова, Н.Волкової, І.Зязюн, С.Єлканова, В.Кан-Калика, Н.Крилової, О. еонтьєва,
С.Мусатова, О.Рудницької, В.Сластьоніна, І.Тимченко та ін.
Метою нашої статті є визначення особливостей формування комунікативної
культури майбутніх інженерів саме в процесі позааудиторної роботи. Специфіку
формування комунікативної культури ми розкриваємо в контексті аналізу
особливостей:
1) особистісного становлення в юнацькому віці;
2) студентства як специфічної соціальної спільноти;
3) майбутньої професійної діяльності (у нашому випадку – інженерно-технічного
спрямування);
4) організації позааудиторної роботи в навчальному закладі.
У вітчизняній психології віковий період визначається як певний якісно
своєрідний етап онтогенетичного розвитку, який характеризується умовами життя,
навчання і виховання, закономірностями формування організму та має конкретно-історичне
походження (Л.Виготський, А.Леонтьєв, Д.Ельконін, І.Кон та ін.). Відповідно до
цього важливими особливостями будь-якого вікового періоду є: соціальна ситуація розвитку; провідний вид
діяльності; новоутворення у сфері свідомості. Поняття соціальної ситуації розвитку у
віковій психології відбиває місце людини в системі суспільних відносин, а саме:
соціальні, політичні, економічні, культурні й інші об’єктивні умови розвитку
особистості, соціальний статус віку в даному суспільстві, його
історико-культурні і хронологічні характеристики та соціальні ролі, що
реалізують загальну соціальну позицію особистості через систему її відносин,
переживань, установок, сприйняття референтної групи і т.д.
Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що провідною
тенденцією в спілкуванні і взаєминах юнацтва зі старшими є завершення емансипації від дорослих у
дитячій, підлітковій ролі й одночасно входження
в соціально-культурний світ дорослих як самостійна незалежна особистість.
Так, І.Кон виділяє три взаємопов’язані види емансипації: поведінкову, емоційну і нормативну, зауважуючи, що емансипація від
дорослих є не тільки потребою, але й правом юнацтва. Поведінкова емансипація є потребою і правом юнаків і дівчат
самостійно вирішувати питання, які стосуються їх особисто, і тому передбачає,
зняття жорсткого регулювання старшими поведінки молоді. Емоційна емансипація є потребою і правом юнаків і дівчат мати
власні уподобання, які обрані незалежно від старших і у зв’язку з цим в якій
мірі значимі емоційні контакти зі старшими порівняно з контактами з
однолітками. Нормативна емансипація
являє собою потребу і право молодих людей на власні погляди і наявність таких.
Протікання всіх трьох видів емансипації відбувається по-різному, найбільш
гостро і бурхливо вони проходять у сфері проведення дозвілля, спілкування з
однолітками, естетичних уподобань у галузі мистецтва, юнацької субкультури [5].
Аналізуючи психолого-педагогічні джерела ми стверджуємо, що спілкування і
взаємини юнаків і дівчат з однолітками дуже різноманітні як за формою, так і за
змістом. Отже, специфіка соціальної ситуації розвитку особистості в юнацькому
віці, що полягає, як зазначалося, у необхідності життєвого самовизначення та
безпосередньо відбивається на спілкуванні і взаєминах з оточуючими людьми, визначає
наступну істотну особливість вікового періоду – провідний вид діяльності, що характеризується особливими
функціями в процесі психологічного розвитку і формування особистості людини [6].
Оптимальним статусом представників юнацького віку є студентство. За умов успішної адаптації до вузівського навчання
та правильного вибору майбутньої професії юнаки-студенти отримують загальну та
професійну освіту, шліфують свій інтелект, накопичують комунікативний досвід. У
психолого-педагогічній науці студентство розглядається як особлива соціальна
категорія, специфічна спільність людей, організаційно об’єднаних навчанням у вищому навчальному закладі [3].
Особливостями
студентського періоду життя людини, що мають безпосередній зв’язок із
комунікативною культурою особистості та впливають на процес її формування, є наступні:
активне формування самосвідомості, світогляду та намагання утвердити свою
самостійність; завершення становлення усталеного образу особистості, власного
«Я»; вироблення загального життєвого плану; розвиток самоповаги як
узагальненого ставлення до самого себе; опанування індивідуального стилю
діяльності; оволодіння комплексом соціальних ролей дорослої людини; підсилення
усвідомлюваних мотивів поведінки; здатність до критичних міркувань; утвердження
власної ідентичності; самостійність у визначенні шляхів і засобів розв’язання
проблемних завдань; високий рівень пізнавальної мотивації, здатність до
взаємодії (Б.Ананьєв, О.Винославська, А.Дмітрієв, І.Кон, В.Лісовський,
Л.Столяренко, Л.Подоляк та ін.).
У ході
дослідження нами встановлено, що істотний, але не однозначний вплив на
навчальну діяльність студентів, крім пізнавальних потреб, мають потреби в
спілкуванні і домінуванні. При цьому, на думку Л.Божович, пізнавальна потреба
характеризується позитивним емоційним тоном і не насичуваністю [1]. У навчально-професійній діяльності розвивається і виявляється
особистість студента, тому вчені характеризують особистість студента як суб’єкта навчальної діяльності,
виділяючи різні рівні або аспекти аналізу. Так, наприклад, Ю.Кулюткін вважає за
необхідне виділити три взаємозалежних рівні: особистісний, що полягає у вивченні особистості і навчальної
діяльності студентів у загальному контексті їх життєдіяльності – спрямованості
інтересів, життєвих планів, ціннісних орієнтацій; діяльнісно-рольовий рівень, на якому предметом аналізу виступає
власне навчальна діяльність: її мотиви, мета, засоби, предметний зміст і
організаційні форми, результати та процесуальний
рівень, що досліджує процеси і стани, за допомогою яких реалізується
навчально-пізнавальна діяльність і виявляється її результативність [7].
Використовуючи комплексний підхід до вивчення особистості студента,
дослідники А.Вербицкий, М.Дьяченко, І.Зимня, Л.Кандибович, М.Казаков,
З.Решетова, Л.Столяренко, Т.Платонова сформулювали загальні висновки щодо
найважливіших психологічних новоутворень, які виникають у студентів під час
навчання у вищому навчальному закладі. Отже, формування особистості студента як суб’єкта відносин є необхідністю і
передбачає засвоєння комунікативної культури, оскільки юнацький вік є
сенситивним для розвитку й утвердження цього особистісного новоутворення.
У контексті нашого дослідження актуальним є з’ясування специфіки формування
комунікативної культури студентів у вищому технічному навчальному закладі. У
зв’язку з цим, О. Каверіна стверджує, що вища технічна школа має бути не просто
«кузнею кадрів», а центром культури, осередком гуманістичних знань і морального
виховання. Цього можна досягти за умови формування у вищих технічних навчальних
закладах певного гуманітарного середовища. Саме воно вирішальним чином впливає
на розвиток особистості, яка усвідомлює сенс своєї діяльності, своє
призначення. Головна мета і призначення вищої технічної освіти у сучасній
гуманітарній парадигмі полягає в осмисленні людиною свого місця у світі, в
оволодінні способами взаємодії з ним. А тому навчально-виховний процес у вищих
технічних навчальних закладах має відповідати історичному, інтегративному,
філософсько-методологічному, соціальному критеріям. Студент має одержати не
лише знання як такі, але й осягнути їх цілісний характер. Професійна підготовка
повинна поєднуватися із формуванням гуманітарної культури студентів, з
утвердженням гуманістичних пріоритетів у свідомості [4].
Отже, хибним, на нашу думку, є міркування про те, що студентам вищих
технічних навчальних закладів – майбутнім фахівцям інженерно-технічного
спрямування непотрібна комунікативна культура, оскільки вони працюватимуть у
системі «людина – машина». Заперечуючи такі судження, А.Маркова виділяє
соціальні, професійні та психологічні якості, якими має володіти кожний
сучасний конкурентоспроможний фахівець. До соціальних якостей належать: оволодіння нормами професійного
спілкування, етичними нормами професії; спрямованість професійних результатів
на благо інших людей і суспільства; вміння співробітництва, легко вступати в
контакт, психологічно впливати на інших людей (фасилятивність); гнучкість
мислення і сумісність, толерантність у міжособистісних відносинах, вміння
слухати і переконувати, аргументувати власну думку, презентувати свої ідеї,
визнавати власні помилки тощо. До професійних
якостей насамперед належать: усвідомлене розуміння місії та призначення
професії, оволодіння нормами професійної діяльності, професійна свідомість та
професійне мислення, прогнозування результатів тощо. Психологічними якостями фахівця є: стійка професійна мотивація,
наявність позитивної Я-концепції, універсальність, творчість і креативність,
індивідуальність у професійній праці, задоволеність професійною працею тощо [8].
Як свідчить аналіз теорії і практики досліджуваної проблеми, успішність
діяльності майбутніх інженерів багато в чому визначається не лише набутими
професійними знаннями, а й високим рівнем формування їх готовності до
професійної комунікації в процесі фахової підготовки, рівнем сформованості
комунікативної культури, оскільки названі вище соціальні, професійні та
психологічні якості фахівця є взаємозалежними, взаємодоповнюючими її
показниками. На думку Г.Хорошавіної рівень сформованості комунікативної
культури лінійно залежить від наявності
системи її формування у вищому навчальному технічному закладі. Учена зауважує,
що вища освіта сьогодні є не лише багатофакторною та інваріантною, але й
полірівневою, що передбачає можливості розвитку творчого потенціалу людини,
поетапне вдосконалення її комунікативної діяльності, що є передумовою динаміки
формування комунікативної культури майбутнього фахівця [12].
Формування комунікативної культури
майбутнього інженера – багатогранний, тривалий і взаємообумовлений процес,
успішна організація якого залежить від багатьох чинників: суб’єктивних
(психологічні чинники різного роду, особистісні якості, певні вміння й навички
спілкування) й об’єктивних (пов’язані з організацією навчально-виховного
процесу в межах технічного навчального закладу, зумовлені розвитком загального
освітнього простору тощо).
Особливості формування комунікативної культури в комунікативному просторі
свідчать про її бінарні можливості.
З одного боку, майбутній фахівець моделює комунікативну діяльність, міжгрупову та
міжособистісну взаємодію, реалізує проектні можливості комунікативної культури,
будучи її носієм, з іншого боку, формує і розвиває особистість з гуманістичною
спрямованістю і конструктивним настроєм, володіючи загальною духовною
культурою. Це породжує творчість, основу формування та збагачення комунікативної
культури фахівця. Рефлексивне управління
процесом формування комунікативної культури забезпечує такий вплив на
цей процес, який наближає його до мети.
Аналізуючи підходи до формування готовності студентів до професійної
комунікації як результату сформованості їх комунікативної культури, О.Каверіна
визначає необхідність використання професійно-діяльнісного
підходу, який спрямовує на зближення навчальної діяльності й майбутньої
професії; культурологічного підходу,
що базується на необхідності цілісного сприйняття культури й поєднує безліч
предметних сфер; синергетичного
підходу, в контексті якого інтеграція знань базується на відродженні
природних, об’єктивно існуючих зв’язків між елементами навчального матеріалу; проблемного підходу, який передбачає
структурування змісту гуманітарного матеріалу та базується на принципах
науковості й розвитку, що забезпечує розвивальний характер навчання (інтегративність мислення майбутніх інженерів);
системний аналіз
використовується для розкриття цілісності процесу формування комунікативної
культури особистості студента [4].
Учені В.Грехнєв, О.Донченко, М.М’ясищєв, В.Соколова, Л.Сохань, В.Тихонович
визначають також когнітивно-діяльнісний
і діяльнісно-поведінковий підходи, згідно яких комунікативна культура
детермінується як складова культури поведінки особистості, спосіб її
життєдіяльності, сукупність умінь і навичок міжособистісної взаємодії. У
свою чергу В.Гриньова, І.Тимченко, Н.Ткачова наголошують на аксіологічному підході у формуванні
комунікативної культури, що визначає її як систему поглядів, норм, цінностей та
зразків поведінки особистості під час спілкування з іншими людьми, прийнятих у
суспільстві. Емоційно-почуттєвий підхід
виділяє С.Гончаренко, оскільки правильний тон, зручність і приємність у спілкуванні
є сутнісними ознаками комунікативної культури.
Учені О.Бодальов, Н.Волкова, В.Гриньова, В.Грехнєв, І.Зязюн, С.Єлканов,
В.Кан-Калик, Н.Крилова, О.Леонтьєв, С.Мусатов, О.Рудницька, Г.Сагач, В.Семиченко,
В.Сластьонін, І.Тимченко визначають комунікативний
підхід до формування комунікативної культури спілкування, оскільки
творча комунікативна діяльність студента дозволяє йому оволодіти вміннями і
навичками професійного спілкування, розвинути власні комунікативні здібності,
засвоїти норми комунікативної поведінки у різних ситуаціях, набути власного
комунікативного досвіду.
Теоретичний аналіз психолого-педагогічної літератури дає підстави для
висновку, що принципами формування
комунікативної культури майбутнього фахівця є:
-принцип етико-антропологічної спрямованості
процесу формування комунікативної культури, реалізація якого передбачає
спрямованість на такі орієнтири, як: розвиток фахівця як цілісної гармонійної
особистості; переорієнтація свідомості в бік активізації його комунікативної діяльності;
засвоєння системи цінностей, які необхідно втілити фахівцю у власній формі професійного
буття. Це дає можливість стверджувати, що комунікативну культуру фахівця
неможна уявити без людини та її загальної культури й етики;
-принцип інноваційно-методологічної спрямованості
підготовки фахівця та його комунікативної діяльності. Цей принцип відображає, по-перше,
інтегральний характер конструювання процесу формування комунікативної культури;
по-друге, конкретні форми його конструювання; по-третє, визначає шляхи і засоби
активізації творчого потенціалу майбутнього фахівця;
-принцип рефлексії комунікативної культури
професійного становлення спеціаліста, реалізація якого в процесі формування
комунікативної культури сприяє розвитку потреби в особистісному
самовдосконаленні.
У цьому контексті, А. Мудрик важливою умовою формування комунікативної культури
особистості визначає дотримання принципу
діалогічності в педагогічній взаємодії, який передбачає, що
духовно-ціннісна орієнтація здійснюється в процесі такої взаємодії між викладачем
і студентом, зміст якої становить обмін цінностями (інтелектуальними,
емоційними, соціальними), а також спільне продукування цінностей [9].
У ході дослідження нами встановлено, що успішності процесу формування комунікативної
культури сприяє комунікативна
освіченість (грамотність) майбутнього фахівця, вміння реалізувати принципи
партнерства в навчально-виховній взаємодії. Комунікативна освіченість
забезпечується насамперед усвідомленим засвоєнням студентами філософських,
психолого-педагогічних знань про сутність людини як найвищу суспільну цінність,
про роль спілкування в життєдіяльності людини та в розвитку особистості.
Важливою складовою у процесі формування комунікативної культури майбутніх
фахівців є формування культури
мовлення, тобто знання норм мови, уміння правильно вживати різні
мовленнєві форми, що сприяє засвоєнню одержаної інформації, виховує мовленнєву
грамотність, дисциплінує їх мислення. Саме культура мовлення, на думку І.Тимченко,
є інструментом самореалізації особистості в контактах з іншими людьми. Разом із
формуванням наукового світогляду для самовизначення і розвитку
ціннісно-смислової сфери в юнацькому віці здійснюється перехід до вищих рівнів
мовлення [11]. Під комунікативними уміннями
вчені розуміють знання, включені в певну діяльність; застосування цих знань і
навичок; володіння системою практичних і психічних дій; особисто обумовлені
дії; спосіб виконання дій; можливість виконувати дію; готовність свідомо і
самостійно розв’язувати те чи інше завдання. Особливості комунікативних умінь
полягають у тому, що вони забезпечують дії, які, по-перше, повинні бути свідомо
орієнтовані на зустрічний відгук; по-друге, крім реалізації предметного змісту,
вони реалізують особливості; по-третє, вони є емоційно забарвленими і можуть здійснюватися
тільки на психічному рівні, не проявляючись зовні.
Отже, особистість майбутнього
спеціаліста треба розглядати не тільки як носія знань, умінь, навичок
професійної діяльності, але й як носія складного, динамічного комплексу
індивідуально-особистісних якостей, що в сукупності, у практиці суспільного
життя, складається в цілісну модель сприйняття навколишнього світу молодим
спеціалістом. Важливою складовою цієї моделі є комунікативна культура.
Аналіз психолого-педагогічної літератури дає підстави для
твердження, що комунікативна культура студента вищого технічного навчального
закладу формується на ґрунті особистісних, мотиваційних компонентів, прояву
загальної культури особистості під час різних видів спілкування, а також
комунікативних знань, сформованих комунікативних умінь і навичок. Важливе місце
при цьому посідає міжособистісне спілкування студентів між собою, з
викладачами.
Ефективність формування комунікативної культури студентів
– майбутніх інженерів залежить від
багатьох чинників. Так, зокрема, О.Каверіна визначає такі: удосконалення
загальноосвітньої гуманітарної підготовки; забезпечення рівня володіння
лінгвістичними дисциплінами, який дав би можливість продовжувати навчання з
метою формування технічної компетенції і необхідного рівня професійної підготовки;
розробки системи інноваційних методів викладання гуманітарних і технічних
дисциплін, потенційні можливості яких можуть бути використані для підвищення
рівня професійної комунікації; забезпечення глибокого засвоєння базових знань
гуманітарних, технічних та спеціальних дисциплін з максимальним задоволенням
індивідуальних потреб та інтересів особистості майбутнього фахівця, його
здібностей і можливостей; розвитку творчого потенціалу викладачів, їхнього
професійного самовдосконалення; створення системи комплексного забезпечення
навчального процесу дидактичними та відеоматеріалами, методичними посібниками
та іншими засобами [4].
З огляду на зазначене вище, актуальним є аналіз
позааудиторної роботи у вищому технічному навчальному закладі як чинника формування
комунікативної культури студентів, адже особистісне та професійне
становлення студента практично неможливе без включення його у систему
позааудиторної діяльності. Особливий інтерес для вивчення системи
позааудиторної виховної роботи представляють праці Г.Андрєєвої,
О.Винославської, Н.Волкової, Л.Кондрашової, Т.Куриленко, Л.Марисової, О.Олексюк, Н.Опалко, А.Ржевської та ін. Наукові
праці В.Базилевича, І.Беха, Л.Вікторової, Б.Гаєвського, І.Дзевульської,
Г.Дмитренка, С.Жарої, Ю.Конаржевського, І.Коновальчука, І.Мартинюка, В.Маслова,
Ю.Палехи, В.Пікельної, М.Поночовного, І.Соколової, Б.Чижевського,
С.Шаргородської, В.Шаркунової та інших присвячені проблемам системного підходу
до організації позааудиторного виховного процесу. Метою позааудиторної роботи студентів є: розвиток творчих
здібностей та активізація розумової діяльності студентів; формування у
студентів потреби безперервного самостійного поповнення знань; закріплення,
збагачення і поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на
практиці; формування світогляду студентів і їх світоглядної культури;
формування інтересів студентів до різних галузей науки, техніки, мистецтва,
спорту; виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей і нахилів;
організація змістовного дозвілля студентів, культурного відпочинку та розваг;
забезпечення всебічного виховання студентів, формування комунікативної культури
студентів.
Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що сучасні
науковці, вживаючи терміни «позааудиторна робота», «позааудиторна діяльність»
до їх тлумачення підходять по-різному. Так, наприклад, Р.Абдулов, Л.Кондрашова,
О.Медведєва, Г.Троцко розглядають позааудиторну діяльність студентів у виховному
аспекті. Окремі автори (Л.Заремба, В.Кутьєв) позааудиторну діяльність обмежують
в основному пізнавальною діяльністю, розвитком інтелекту, продовженням у
відповідних умовах процесу пізнання; водночас формуванням особистості,
розвитком її творчого й культурно-морального потенціалу практично ігнорують.
Конструктивною у контексті нашого дослідження є думка Л.Петриченко про те,
що позааудиторна робота студента є
продовженням аудиторної роботи, а може бути й окремим елементом у процесі підготовки
майбутнього фахівця. Нами встановлено, що позааудиторна робота студентів
– це процес, в якому домінує елемент самореалізації. Вона дає змогу студентам
гармонізувати внутрішні та зовнішні фактори формування професійної й
комунікативної культури, створює додаткові умови для реалізації внутрішнього
потенціалу, задоволення тих потреб, які в процесі аудиторної роботи не
задовольняються. Позааудиторна робота має бути орієнтована на особистість
студента. Власне зростання ролі позааудиторної та самостійної роботи є однією
із провідних ланок перебудови навчально-виховного процесу у вищій школі [10].
Аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження засвідчив,
що позааудиторна робота є цілісним педагогічним процесом формування й розвитку
особистості майбутнього фахівця, який здійснюється на засадах органічної
єдності з навчальним процесом і соціальним середовищем, урахування особистісних
інтересів, нахилів студентів і соціального замовлення суспільства. Отже, як
нами вже наголошувалось, позааудиторна
робота є системою, що поєднує в собі мету, зміст, функції, методи і
організаційно-педагогічні форми, спрямовані на розвиток активності,
самодіяльності, комунікативності, толерантності, взаємодії студентів на
принципах співробітництва та співтворчості. Формування комунікативної
культури у процесі позааудиторної роботи у вищій школі є керований процес, який передбачає переорієнтацію позааудиторної
навально-виховної роботи з предметної на особистісно-зорієнтовану, що дозволяє
розглядати навчальну інформацію як засіб розвитку професіоналізму майбутнього
фахівця та сприяє формуванню творчого стилю діяльності, стійкої потреби в
активних діях, імпровізації і самостійному вирішенні комунікативних завдань для
надбання та збагачення власного комунікативного досвіду.
У зв’язку з цим Л. Петриченко стверджує, що правильно організована й
раціонально спланована позааудиторна робота студента «забезпечує найбільш
високий рівень засвоєння матеріалу – трансформацію», є засобом активізації
інтелектуальної діяльності, розвитку творчих здібностей, формування творчих
умінь студента. Якщо в
аудиторний час діяльністю студента безпосередньо керує викладач, то в
позааудиторний час студент здебільшого сам керує процесом оволодіння знаннями,
формуванням умінь і звичок [10].
На нашу думку, в системі позааудиторної роботи з формування комунікативної
культури майбутнього інженера має бути декілька взаємопов’язаних між собою
складових. Йдеться про організацію
науково-дослідної роботи студентів, яка передбачає й їхню самостійну
роботу, практичної підготовки
студентів (проходження різного виду практик) і виховної роботи у технічному навчальному закладі. Як висновок можна
стверджувати, що позааудиторна робота є важливим чинником формування
комунікативної культури особистості студента, якщо у вищому технічному
навчальному закладі створюються умови для максимального розвитку кожним студентом
своїх потенційних можливостей та атмосфери творчості. Цьому сприяє максимальна
варіативність та альтернативність форм і методів виховної та науково-дослідної
роботи студентів.
Показниками такого рівня, на нашу думку, є: сформована позитивна мотивація до професійного
спілкування, тобто свідоме бажання обміну інформацією, думками, аргументацією
та зацікавленість у тому, щоб спілкування відбулося; усвідомлення спілкування
як однієї із цінностей у системі цінностей особистості студента; рівноправність
у спілкуванні, толерантне ставлення до опонента; готовність до співпраці,
партнерства під час розв’язання проблеми чи розвитку ідеї; розвинена сукупність
комунікативних умінь; високий рівень мовленнєвої культури (комунікативна
грамотність).
Цілеспрямоване формування комунікативної культури у студентів вищих
технічних навчальних закладів сприяє підвищенню якості їхньої професійної
підготовки, формуванню активної громадянської і життєвої позиції, всебічному
професійно-особистісному розвитку та самовдосконаленню.
На основі аналізу психолого-педагогічної літератури,
практики діяльності вищих технічних навчальних закладів ми можемо стверджувати,
що процес формування комунікативної
культури майбутніх інженерів є складним, тривалим, багатофакторним,
цілеспрямованим процесом впливу на особистість студента (його емоції, почуття,
розум, культуру дій і відносин), що ґрунтується на діалозі, співпраці та
співтворчості усіх суб’єктів педагогічного процесу.
Отже, формування комунікативної культури студентів спирається на діалогізацію
навчально-виховної діяльності, інтелектуальну взаємодію та співтворчість
викладачів і студентів, їхню активність у діалозі.
Література:
1.
Божович Л.И. Личность и ее
формирование в детском возрасте. – М., 1968; Божович Л.И. Этапы формирования
личности в онтогенезе. // Вопросы психологии, 1979. № 2
6. Леонтьев Д.А. Внутренний мир личности // Психология
личности в трудах отечественных психологов. – СПб: Питер, 2000. – С. 372-377.
10. Петриченко Л. О. Підготовка
майбутнього вчителя початкової школи до інноваційної діяльності в
позааудиторній роботі/ Автореферат дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата педагогічних наук/ 13.00.04 –
теорія та методика професійної освіти.–
Кіровоград-2007
11. Тимченко Ірина Ігорівна.
Формування комунікативної культури студентів у процесі вивчення предметів
гуманітарного циклу: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / Харківський
держ. педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди.
- Х., 2001. - 20с.