к. філол. н., доцент Черкашина Т. Ю.
Луганський національний університет імені Тараса
Шевченка, Україна
Жанрова система української спогадової літератури
Література
особистого спогаду є складним і багаторівневим видом документалістики, який складається
з кількох структурно-типологічних підвидів – власне мемуаристики,
автобіографіки, щоденникової літератури, епістолярію тощо.
У власне
мемуаристиці основним об’єктом авторських спостережень стають важливі історичні
події та видатні люди, з якими автор був особисто добре знайомим. У мемуарному
творі автор, який водночас є наратором, виступає, перш за все, в якості свідка
оповідуваної історії. Тим самим власне мемуарний твір може сприйматися як
особистий документ, живе свідчення.
Власне мемуаристика
представлена кількома жанрами, основними серед яких є мемуари, спогади,
літературний портрет та ін.
Мемуари – це жанр
спогадової літератури, прозова нефікційна розповідь автора про реальні
історичні, соціальні, культурні і т. ін. події учасником або свідком яких він був
особисто та про видатних людей, з якими його зводила доля. У мемуарному творі
автор, який водночас є наратором, виступає, перш за все, в якості свідка
оповідуваної історії. Тим самим власне мемуарний твір може сприйматися як
особистий документ, живе свідчення. Тематика мемуарів є досить широкою, зокрема
дослідники говорять про військові, табірні, літературно-мистецькі,
письменницькі та ін. види мемуарної творчості. Типовими зразками творів даного жанру
мемуаристики є “Про давнє минуле”, “Про недавнє минуле” Д. Дорошенка, “Думи і
спогади” М. Бажана, “Червоний Парнас” В. Минка та ін.
Окремим жанром
мемуарної творчості є спогади (зокрема, “На калиновім мості” П. Панча, “Нещоденний
щоденник” Р. Іваничука та ін.), які можна визначити як сукупність асоціативно-ретроспективних
згадок про знайому людину чи певні події з власного життя. На відміну від
мемуаристів та автобіографів, автори спогадів не ставлять собі на меті цілісне
відтворення образу відомого знайомого чи зображених подій, йдеться лише про
фрагментарні уривчасті спомини.
Літературний
портрет, за визначенням І. Василенко, це – “жанр, важливою характеристикою
якого є спрямованість до зображення непересічної людської особистості, її
духовних шукань, моральних принципів” [1, с. 1]. Як відзначає дослідниця: “У
центрі уваги автора літературного портрета завжди знаходиться особистість героя”
[1, с. 11], його зовнішність, риси вдачі, оскільки метою створення
літературного портрета є “прагнення автора спогадів відтворити в пам’яті
постать людини в її найхарактерніших рисах” [1, с. 10].
На відміну від
мемуаристики, в автобіографіці основним об’єктом авторської уваги є сам автор
та історія його життя, а отже автор, який водночас є наратором, виступає
головною дійовою особою описуваних подій. В автобіографіці автобіографічна
пам’ять автора є основним джерелом інформації, оскільки на глибоке переконання
більшості автобіографів та дослідників автобіографічної літератури, ніхто не
може знати людину краще, ніж вона сама себе, особливо якщо йдеться про
внутрішні мотивації тих чи інших вчинків, про особисті думки та переконання, і
т. ін.
Українська
автобіографічна література представлена кількома жанрами, як-от автобіографія,
сповідь, апологія, спогади, автобіографічний нарис та ін. Сучасними різновидами
української автобіографічної спогадової літератури є абеткова автобіографія та
автогеобіографія.
Автобіографія – це
прозовий опис дійсної історії приватного життя автора, написаний ним самим. Автори
звернулися до історії формування й розвитку своєї особистості, розповіді про
власний життєвий шлях, тим самим протиставивши індивідуально-спрямовану
автобіографію суспільно-історично орієнтованим мемуарам. Серед прикладів цього
жанру в українській літературі можна назвати “Автобіографія” М. Костомарова, “Автобіографія”
Д. Багалія та ін.
Сповідь, за
визначенням Ю. Коваліва, – це “літературно-мемуарний жанр, у якому автор
вдається до саморозкриття, зізнається у своїх переживаннях, думках, висвітлює
інтимні подробиці свого життя тощо” [2, с. 426-427].
Апологія – жанр
відомий ще з античних часів як “беззастережний захист певних положень, теорії
чи особи” [3, с. 58].
В українській
літературі жанри сповіді та апології виступають, як правило, складовими
елементами інших літературних жанрів, зокрема автобіографії (як наприклад, у
творах “Моє життя” П. Куліша або “Автобіографія” М. Драгоманова).
Автобіографічний
нарис представляє собою короткий огляд власного життєвого й творчого шляху,
здійснений відомою людиною з суто практичних міркувань. Як правило, ці твори писалися
на прохання конкретних дослідників і видавців художніх творів, енциклопедій,
довідників тощо. В українській літературі жанр автобіографічного нарису
представлений автобіографічною заміткою Т. Шевченка, автобіографічними
нотатками І. Франка, О. Кобилянської, Ю. Андруховича, О. Забужко та ін.
Абеткова
автобіографія – це творчий проект
англійських і американських університетів і коледжів, який досить швидко набув
світового розповсюдження завдяки мережі Інтернет. Її особливістю є чітко
окреслена структурна схема побудови текстової площини. Абеткова автобіографія
будується не за хронологією, а за асоціацією, яку викликає та чи інша літера
алфавіту, і обов’язковим є лише чітке дотримання алфавітної послідовності. В
українській літературі жанр абеткової автобіографії представлений книгою О.
Кривенка та В. Павліва “Енциклопедія нашого українознавства”, яку згодом було
розширено до країнознавчого Інтернет-проекту “Енциклопедія нашого
українознавства ім. Кривенка”.
Автогеобіографія –
це асоціативна розповідь автора про відвідані ним місця, інакше кажучи,
авторська географічна мапа з особистими спогадами й коментарями.
Автогеобіографія може мати найрізноманітніші структурні форми, зокрема так само
як і абеткова автобіографія, може будуватися за алфавітним принципом (як
наприклад, “Лексикон інтимних міст” Ю. Андруховича). Об’єднавчим критерієм
при цьому є тематика – авторська особиста географія.
Щоденникова
література – це сукупність художньо-документальних творів, головним для яких є
безпосередня фіксація подій, думок і почуттів автора, здійснена ним самим на
основі щоденних вражень, спостережень чи розмірковувань.
Щоденникова
література є близькою до автобіографіки, оскільки основним об’єктом авторської
уваги в обох випадках є сам автор та його життя. Але якщо автобіографіка – це
переважно підбиття певних підсумків життя з огляданням назад (як це було),
тобто оповідь обернена в минуле, то щоденникова література – це історія
безпосередніх щоденних вражень, емоцій і міркувань, тобто оповідь про теперішнє
автора.
Тематика
щоденникової літератури є досить широкою – щоденні клопоти і турботи,
авторський психологічний самоаналіз, зустрічі з різними людьми, філософські міркування, замальовки майбутніх
творів, опис важливих суспільно-політичних подій та ін.
Основним жанром
даного підвиду мемуаристики є щоденник (існують також історичні варіанти назви
– діаріуш, журнал). Серед інших жанрів щоденникової літератури можна назвати
блог, мікроблог, нотатки і записники.
Щоденник, за
визначенням О. Галича, – це “щоденні або ж такі, що не мають певної
періодичності, записи автора подій, учасником і свідком яких він був” [4, с. 41].
Серед класичних зразків щоденникової літератури можна назвати “Щоденник” В.
Винниченка, “Щоденник” О. Гончара та ін.
Сучасними
різновидами українського щоденникового жанру є online щоденники, блоги і мікроблоги.
Оnline щоденники – це щоденники, що ведуться
на особистих або спеціалізованих сайтах мережі Інтернет.
Згодом вони
трансформувалися в блоги – мережеві щоденники, що ведуться на спеціальних
Інтернет-сайтах і являють собою сукупність особистих записів в ахронологічному
порядку (від останньої за часом до першої) про суспільно-політичне,
громадсько-культурне, духовне, приватне життя блогера та країни й можуть
супроводжуватися фотознімками і мультимедіа.
З часу появи американської
соціальної мережі Twitter значного поширення набули мікроблоги – короткі місткі записи на будь-яку
тему, що інколи супроводжуються фото або відео. На відміну від блогу,
мікроблог, або мікропост, складається лише з кількох слів або речень і їх основне
призначення “інформувати своїх друзів чи колег про події, які відбулися в житті
користувача” [5].
Письменницькі
записні книжки – це жанр, що являє собою спорадичні записи, які “відображають
теперішній для письменника час” [4, с. 43] і складаються, як правило, з
розрізених думок, планів майбутніх творів, попередніх замальовок і т. ін. Тим
самим вони стають ключем до розуміння творчої лабораторії письменників, і як
відзначає О. Галич, “зі сторінок записної книжки письменник постає перед
читачем один на один без будь-яких посередників. Кожна записана ним думка,
уривок фрази, окреме слово допомагають чіткіше зрозуміти хід його мислення,
емоції та настрої, що виплескувалися в рядки його творів” [4, с. 43]. В
українській літературі відомими стали записні книжки письменників ХХ століття
(як-от записники С. Васильченка, О. Довженка, П. Тичини, О. Гончара
та ін.).
Нотатки – це “розрізнені
записи, що ведуться вряди-годи і не мають чіткої хронології” [4, с. 44], для
них, на думку О. Галича, характерна “відносність хронології, нерегулярність
записів, фрагментарність, уривчастість, різка зміна сюжетів, ракурсів
зображення тощо” [4, с. 44]. Тематика нотаток є різноманітною – літературні
портрети письменників, підготовчі матеріали майбутніх книг, роздуми над життям
і т. ін. В українській літературі нотатки представлені “Літературно-мистецькі
записи” й “Як я писав” П. Тичини, нотатники Є. Маланюка та ін.).
Епістолярій – це
сукупність художньо-документальних творів, які мають форму письмового
спілкування автора з конкретним адресатом.
Основним жанром
епістолярію є лист, який, здебільшого, виступає приватним документом, не
розрахованим на публікацію (у даному випадку не йдеться про відкриті листи. –
Т. Ч.). Як правило, з часом листи об’єднуються й систематизуються автором, його
рідними чи дослідниками в єдиний текст, який й отримує публічний розголос і
стає важливим джерелом інформації щодо зовнішнього і внутрішнього життя автора.
Так само, як і щоденникова література, епістолярій не має чітко фіксованої
тематики, характеризується безпосередністю вражень, безсюжетністю,
фрагментарністю. Типовою рисою є кодованість. Прикладами епістолярію є “Листування
1902-1929 рр.” Є. Чикаленка і В. Винниченка, “Цілком особисто: приватні
листи до Д. Кременя” В. Коротича, “Вибране листування. На тлі доби. 1992 –
2002 рр.” О. Забужко і Ю. Шевельова та ін.
Таким чином, українська
спогадова література, що складається з чотирьох структурних різновидів –
мемуаристики, автобіографіки, щоденникової літератури й епістолярію, представлена розгалуженою жанровою системою,
яка є відкритою й постійно поповнюється новими жанрами та жанровими
різновидами.
Література:
1. Василенко І. М. Специфіка літературного портрета як жанру сучасної
української мемуарної прози: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол.
наук: спец. 10.01.06 “Теорія літератури” / І. М. Василенко. – Дніпропетровськ,
1997. – 22 с.
2. Літературознавча енциклопедія: у двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад.
Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 624 с. (Енциклопедія
ерудита).
3. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як,
Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.
4. Галич О. А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка,
ґенеза, перспективи. – Луганськ, 2001. – 246 с.